У нашому дворі є колонка, що тримає мене в напрузі ось уже кілька років. Періодично я знімаю з неї кришку і з острахом зазираю вниз, перевіряю стан старої водопровідної чавунної труби і молюся, щоб прослужила ще бодай кілька років. Страшно навіть подумати, у скільки може обійтися її заміна. Мабуть, у кілька тисяч доларів. А де їх узяти? Ось і турбуюся щоразу, коли заглядаю в горловину колодязя. Востаннє це робив на початку літа.

Учора знову згадав про злощасну трубу, і розкривши її й побачивши, що вона мокра, залишив колодязь відчиненим, щоб підсохла. І погода цьому сприяла — було сонячно й вітряно. Уже до вечора стіни колонки і глей навколо труби побіліли. Ще більше колонка мала протряхнути за ніч.

Наступного дня під обід зазирнув у колонку, а труба й стіни колодязя мокрі мокрісінькі, наче їх хтось полив. На яблуневому листку, що лежав біля труби, блищало кілька крапель води.

Доки намагався розв’язати цей ребус, підійшла моя трирічна донька й довірливо похвалилася, що вона «трішки полила оцю дірку». Мовляв, вода так красиво падає згори і можна лити й лити з поливальниці, бо колодязь глибокий і в нього дуже багато водички поміститься.

Я її дуже люблю, але цього разу не стримався й нагримав. За кілька секунд у будинку вже лунав її розпачливий нестямний плач. Вона плаче, а в мене серце розривається. Навіщо на неї накричав? Однаково вже нічого не зміниш. Так кепсько на душі зробилося. Уже й не про трубу думаю, а про те, як із малою помиритися.

Знервований, ходжу по доріжці від будинку до хвіртки й назад і картаю себе за непедагогічну поведінку. У цей момент нагадав про себе мобільний, якого поклав на пеньку неподалік. Натиснув на кнопку відповіді, й відразу представниця виборчого штабу одного з кандидатів у народні депутати, хоч був день тиші, представившись, стала розводити антимонії, що саме їхній кандидат найкращий і що саме за нього треба завтра проголосувати.

Не дослухавши її, роз’єдную зв’язок, кладу телефон назад на пеньок і, намагаючись відволіктися, знов починаю ходити. Та не минуло й хвилини, як мій мобільний обізвався. Цього разу інтернет-магазин поінформував мене, що в них почався акційний продаж косметики і парфумів.

«Хай вам грець!» — бурчу. За кільканадцять хвилин — на пеньку знов дзелень-дзелень. «Це вас турбує представник виборчого штабу кандидата такого-то», — лунає у слухавці, і невидимий агітатор, як і його політичний опонент, також починає мене обробляти, вішати на мої вуха локшину.

Цікаво, звідки ці люди дізналися номер мого мобільного?

Роздумую так, і ходжу туди-сюди. Та прислухаюся краєм вуха до звуків, що крізь відчинені двері долинають із будинку.

«Ну й що, що дитина налила трохи води в колонку! Висохне. Згадай себе трирічного!» — дорікала моя половина з віддаленої кімнати.

Мовчав, а сам був готовий вибухнути, як балон під тиском. Ні, таки правильно роблять у деяких країнах, встановлюючи в людних місцях гумові копії керівників держави або чиновників, щоб не задоволені ними громадяни могли їх відлупцювати і в такий спосіб випустити пару.

Уявив, що лупцюю палицею кущі обабіч доріжки й пеньок, і навіть смішно стало. Ні, розрядка в такий спосіб мені не підходить. Чекай, кажу собі, в нас за хатою ще з весни лежать непорубані гілки з горіха. Саме нагода їх порубати.

Треба було бачити, з якою насолодою я рубав ті гілки, ділячи їх на тридцятисантиметрові палички, щоб їх можна було вкинути в котел мого сусіда Васильовича. Нам вони не потрібні, ми опалюємо будинок газом. Так вимахував сокирою, що розколов і колодку, на якій рубав. Зате досяг бажаного — заспокоївся. І принагідно зробив роботу, до якої все не доходили руки. Як усе-таки добре, що на світі існує фізична праця, яка діє ліпше, ніж заспокійливе.

А з донькою помиримося, знайдемо спільну мову — в цьому не сумніваюся. Не пізніше, ніж за півгодини, вона підійде до мене, як відпочиватиму на дивані, притулиться, обніме, і скаже, довірливо зазираючи в очі: «Я тебе люблю, татусю. А ти мене?»