Персональна виставка Мирослава Добрянського, яку один з найталановитіших художників Запорізького краю підготував до 60-річного ювілею, символічно розмістилася в історико-культурному центрі «Хортиця». Усі роботи митця насичені духом щирої любові до України, її козацької історії. Патріотизм художника виявляється і в його волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу українським воїнам.
— Пане Мирославе, як ви зрозуміли, що потребуєте самовираження художніми засобами?
— Художника в мені народила любов до історії. Я родом з Вінниччини — батьківщини народного месника Устима Кармалюка. У селі Кармалюковому (Головчинцях) жили мої дід, баба, дядько. Пам’ятаю хату Кармалюка, дідові розповіді про нього. Ще в дитинстві перечитав про нього все, що можна було дістати. Моє рідне селище Браїлів теж має цікаву історію. В козацькі часи це було сотенне містечко з фортецею, церквами. Сюди до поміщиці Надії фон Мекк приїжджав Петро Чайковський, написав там кілька творів, бував і не менш відомий композитор Клод Дебюссі. Тож у мені змалечку визрівало бажання відтворювати те, що пережито, що по-справжньому зачепило з прочитаного чи почутого.
За освітою я історик. Малювати вчився самотужки, із книжок дізнавався про техніку живопису, матеріали, відвідував художні музеї, виставки. Гадаю, художник — це не професія з виданням відповідного посвідчення, це стан душі. На жаль, мені не поталанило повністю присвятити себе мистецтву, хоч маю, мабуть, не менш як 150 картин і стільки ж графічних робіт на історичну тематику. Серед найдорожчих — «Незгода полковника Богуна», «Справа Гетьманців», «Січова верф».
— Майже вся тематика — героїка козацької доби. Чому?
— Для мене головною метою творчості було бажання привернути увагу людей до історії козацької доби, допомогти усвідомити себе частинкою цього минулого, нащадками запорозьких лицарів-козаків. Майже напам’ять знаю висловлювання французького дипломата в Петербурзі початку XVIII століття Жана Бенуа Шерера: «Найсвітлішим часом в історії України є козаччина. Історія України така цікава і повчальна, що її повинен знати кожен освічений європеєць. Бо коли зусилля цього народу до волі ми не пізнаємо, то не пізнаємо й ідей століття. Самі українці нікому ніде нічого не нав’язують, адже народ цей дуже привітний, одначе сміливий, чесний і любить над усе волю».
Отже, для іноземців ще 200 років тому наша історія видавалася цікавою й повчальною. А що ж ми? Тривале замовчування історії козацької України, спотворення історичної правди, нівелювання і оббріхування історичних особистостей, нав’язування облудних міфів обернулося для нас ідеологічним поневоленням, яке виявилось набагато глибшим, ніж політичне. Відомо, що народ, який не знатиме своєї історії, не матиме й майбутнього. Тема історії визвольних змагань XVII століття, боротьба за українську державність — неосяжне поле для творчості наших письменників, поетів, кінематографістів.
На жаль, за цю тематику береться мало хто з українських митців і майже ніхто — із запорізьких художників. А проте саме такими художніми засобами ми успішніше просували б ідеї єдності та незалежності України.
— В умовах війни, яку розв’язав російський агресор, визвольна боротьба українського народу в її історичній ретроспективі набуває величезного значення. Як фахівець-історик і як митець дайте оцінку ситуації.
— Багатьом нашим співвітчизникам, які й досі перебувають під впливом агресивної пропаганди північного сусіда, здається, що причини цього лиха — суто внутрішні суперечності. Вони готові кидати звинувачення кому завгодно: Майдану, бандерівцям, америкосам, європейцям і навіть австралійським аборигенам. Наче це не Росія анексувала наш Крим, розпочала відкриту агресію на Донбасі і відправляє туди війська і найсучасніше озброєння. Для мене як дослідника, зокрема українсько-російських відносин козацької доби, нічого дивного в поведінці сусідньої держави немає. В історичній ретроспективі все відбувається так, як не раз чинила Москва з Україною. Щойно українці заявляли про своє небажання жити в ярмі, відповіддю завжди була агресія. Так було завжди, незалежно від того, як називалася ця держава — Московією, Російською імперією чи Радянською Росією. Аналогії вражають, адже нічого нового Москва не вигадала. Каже одне, а робить протилежне. Стратегія така сама, як і в часи козаччини: посіяти розбрат в українському суспільстві, перетворити Україну на руїну, спричинити хаос у всіх сферах державного управління, а далі через продажну частину еліти здобути повний контроль над країною.
Єдина втіха для мене, яку можна оцінити як неперевершене досягнення нашого народу, — патріотичне піднесення в нашому суспільстві, усвідомлення того, що ми таки козацького роду, що готові на все заради свободи. А такий народ уже не здолати.
— Митець бачить і відчуває значно більше, ніж звичайні люди. Яке майбутнє для України прозріваєте?
— Вірю у краще майбутнє України. Ми або будемо успішними, або нас поглине імперія. Тому за надзвичайно короткий термін треба здійснити реформи. Громадянське суспільство готове до дій. Воно надто чутливе до різних подразників від влади і швидко відреагує на млявість і нерішучість державних інституцій.
ДОСЬЄ «УК»
Мирослав ДОБРЯНСЬКИЙ. Народився 1954 року в смт Браїлів Вінницької області. Закінчив історичний факультет Запорізького педінституту та психологічний — Запорізького державного університету. Останні 17 років працював начальником відділу Новомиколаївської райдержадміністрації Запорізької області. Художник. Твори здебільшого зберігаються у приватних колекціях.
Наталя ЗВОРИГІНА,«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+