ПОДІЯ

Не віриться - визначному кінорежисерові сьогодні сімдесят

За тиждень до ювілею пана Романа зателефонувала в Луганськ народному артисту України Михайлу Голубовичу. Мій дзвінок наздогнав Михайла Васильовича у дорозі, він кудись звернув авто на узбіччя, щоб побесідувати зі мною не за кермом. Про те, як став 34 роки тому балаянівським Бірюком-Відлюдьком.

"Ну, здрастуй, тату!"

- Пригадую, був з театром на гастролях в Іркутську. І прийшла туди телеграма зі студії "Дефа", що я затверджений на одну з центральних ролей у п'ятисерійному фільмі. Ну, тоді мої думки які? Це ж справжні джинси куплю, як поїду на зйомки в Німеччину. Але одночасно з телеграмою отримав і лист із Києва. Від Володимира Мірошниченка, який був другим режисером у Романа Балаяна: "Роман Гургенович приступив до зйомок фільму "Бірюк" за однойменним оповіданням Івана Тургенєва. В ролі Бірюка він бачить тільки вас. Ніяких кінопроб не буде. Дорогу в Україну ми вам оплатимо. Якщо захочете вареників з вишнями, вишні в нас уже є". І от я три дні мучився: треба було давати відповідь туди й туди, а строки зйомок збігалися.

-- Джинси - чи вареники з вишнями? Уявляю, що б вибрали в той час більшість наших співвітчизників. Але ж і вареники - незвичайні...

- Я віддав перевагу Роману Балаяну. Чому? По-перше, знайомий з ним ще зі студентських років. По-друге, він дуже талановитий чоловік.

-- Що відзначили в ньому відмітне від інших режисерів?

- Уточню: від багатьох. Нерідко буває, що сам режисер неясно уявляє, що хоче, діє навздогад, сподівається на везіння - що фільм витягнуть артисти, оператори. А Роман дуже точно знає, що зніматиме, що робитиметься на майданчику. В нього настільки чітка розкадровка, що йому зайве не треба. Працювати з ним - одне задоволення. Ввесь час об'єднував групу. Була така хороша атмосфера. Рома взагалі дуже добрий, порядний чоловік і великий розумник.

-- Де відбувалися зйомки "Бірюка"?

- У лісі під Брянськом. А потім, коли вже сніг випав, виїхали в Сочі, знайшли буковий ліс, але листя на деревах уже не було. Там дещо дознімали.

-- Які епізоди?

- Де у мене дощові сцени з Табаковим. Дві пожежні машини робили дощ у січні.

-- Як ви вживалися в образ лісника в російській глушині?

- Я в селі виріс. Все по господарству вмію робити, і косити, й перевесла та снопи в'язати. А роль дуже цікава. Як і весь фільм.

-- Хто був вашим малюком?

- Це незвичайне хлоп'я, Женя. Його ми брали із дитячого будинку в Сочі. Знаєте, прикипіли до малого серцем і душею, вся група... Дехто навіть хотів його усиновити. Але не можна було цього зробити, тому що мати не лишила письмової відмови від немовляти. Женічка так радів щоразу, коли його на майданчик привозили. І настільки відчув останній день зйомок, що вже більше нас не побачить: на всіх ображався, губенята тремтіли, сльози на очах...

Доньку Бірюка, дванадцятирічну Улиту, грала Оленка Хроль. Вона з багатодітної сім'ї, киянка.

І от минуло десь років дванадцять після того, як фільм показали в кінотеатрах. Я йшов у травні по Києву, а назустріч мені прямувала вродлива дівчина з гарною статурою, вітерець розвівав її волосся, вона усміхалася. Звернув увагу на неї ще здалеку. Коли наближалася до мене, відступив праворуч. Вона - теж. Я в інший бік звернув, і ця дівчина - так само. Потім зупинилася переді мною і каже: "Ну, тату, здрастуй!". Все життя промайнуло перед моїми очима в ту мить ... "Ви помилились", - відповідаю. "Та ні, я не помилилась". У мене вже піт на лобі виступив. Знову повторив, що вона сприйняла мене за когось іншого. Дівчина тоді: "Тату, Бірюк!". А я: "Господи, так і до інфаркту довести можна!"...

-- А на зйомках у несподіванки потрапляли?

- Епізод Бірюкової риболовлі знімали, коли лісове озерце вже затягнуло льодом. Тоді той лід вирубали, засипали воду сухою ряскою. Сіткою так обтягнули і запустили з півтонни риби. Ловити її руками доводилося при мінусовій температурі, і ще й бити при цьому на собі комарів...

-- Скільки разів переглядали "Бірюка"?

- Один. Але десь місяць тому Рома передав мені диск. Я тоді оперував коліно, все якось не виходило, а ви мені зараз нагадали, то не сьогодні-завтра передивлюсь.

-- Ви спілкуєтеся з Романом Балаяном?

- Я з ним розмовляв позавчора.

Коли душа застібнута на всі гудзики

Страшенно хотілося почути голоси вже давно дорослих Жені й Олени Хроль, які уособлювали дітей Бірюка в однойменному фільмі Романа Балаяна. Щодо Жені, щоправда, надій не мала жодних: ні в кого довідатися навіть його прізвище, може, він і не знає, що був кіноактором у рочок. У Києві намагалася розшукати якщо не Олену, то хоч когось із її родичів - на жаль, безуспішно. Якби ж уміла так намацувати в невідомості стежини до реальних доль, як це неповторно вдається Роману Балаяну, коли він і змінює, і продовжує у своїх кіноверсіях долі книжкових персонажів, як класичних, так і сучасних.

В екранній "Каштанці" за Чеховим режисер щедро здійснив не реалізовану в оповіданні мрію циркового клоуна: вивіз його на природу не лише з гусаком Іваном Івановичем, а й з іншими підопічними-артистами - котом Федором Тимофійовичем і собакою Тіткою (Каштанкою). Ще й влаштував їм там вишуканий пікнік. А Тітку пізніше сподвигнув на жертовність: з пилюки й павутиння за шафою винести курячу лапку, сховану там, щоб, бува, її не з'їв новий господар, і покласти в мисочку з водою перед умираючим гусаком...

"Бірюк" став, мабуть, більше балаянівським, ніж тургенєвським, хоч нічого не втратив від цього і російський класик. Для мене цей фільм просто шедевральний. Він так пронизливо проймає єство, зачіпає за живе: і сюжетом, довигаданим Романом Балаяном та Іваном Миколайчуком. І акторською грою Михайла Голубовича та юної Оленки Хроль. Згадати хоча б танок Улити у напівтемній хатині і той ледь зримий усміх ніжності в очах Бірюка, коли він дивиться на доньку. Чи те, як гарячково закидає галуззям пеньки дерев, зрубаних селянами, - мов затуляє рани, - коли дізнається, що пани ліс продадуть...

У фільмах Романа Балаяна загадково залишені мітки: та ж маківка в руках дитини в "Бірюку", знайдена поручиком Рябовичем у напівтемній кімнаті в "Поцілунку", і цілий букет - на столі у Віри в "Двох місяцях і трьох сонцях"... У його кінострічках звучить зворушлива й, здається, беззахисна мелодія. Вона не дає забути про щось, можливо, не зовсім втрачене, і його кіногероям, і нам, глядачам - коли розминаємося зі своєю сутністю. У кіношному роду його персонажів - те сокровенне, що в одежі слів виходить із душі рідко або й ніколи. Ця душа буває застібнутою на всі гудзики навіть у такому розхристаному житті, як у персонажа Олега Янковського в "Польотах уві сні і наяву". І плаче без своїх польотів лише наодинці, десь зарившись у сіно... Але ж як радісно-щемно її таки збагнути, хоч, може, й не до кінця...

"У моїх фільмах інша поезія"

Диктофон оживляє розмову з Романом Гургеновичем.

-- Як часто потрапляли у ваші кінострічки неартисти?

- Завжди. В кожному моєму фільмі. У "Польотах уві сні і наяву", наприклад, Олег Янковський, жуючи батон, проходить повз будинок, а з квартири хтось стукає в шибку і просить у нього цигарку. Я випадково помітив того чоловіка у вікні, зайшов до нього й кажу: ось зараз побачите артиста... Він навіть краще зіграв, ніж я йому пояснив. А в картині "Бережи мене, мій талісман"", в Болдіно, стільки народу знялося -кого тільки я не кликав там у кадр...

Це сучасність у щохвилинних реаліях - коли зумієш підхопити когось із вулиці. В історичних сюжетах, звісно, для цього потрібен запас відповідного одягу. У "Райських птахах" знімав вулицю, але ж білборди й інші сучасні "атрибути" 1981 року не стосувалися. Я дуже тоді страждав: нестерпна спека і нема імпровізації...

-- Люди, яких ви запрошували в кадр, питали, що це буде і де вони себе побачать? Той, хто стукав у вікно, наприклад?

- Той розумів, що знімають кіно, але його більше нічого не цікавило, крім пляшки, яку я йому пообіцяв.

-- Щось зі своєї творчості вважаєте невдалим?

- Перший фільм, який я зняв, був бездарним. Коли його здавали й обговорювали, хтось, зважаючи на мою молодість, поблажливо зауважив: ну, із цього сценарію могло вийти лише таке. А я ледь не заплакав, вигукнувши: невже ви не розумієте, що це лайно! І вискочив. За мною біг сценарист і кричав: це я лайно, заспокойся! На мене це подіяло, бо, напевне, гонор був дуже великий - і раптом такий провал. Але мені пощастило: цей фільм Москва закрила як шкідливий. І слава Богу, що багато людей його не бачили. На жаль, він зараз є в Інтернеті. Дехто озивається: так, старий, подивилися... Віджартовуюсь: який жах, мене ганьблять...

Після того мого провалу за українською класикою у мене, до речі, був чудовий сценарій за "Листом у вічність" Юрія Яновського. Масу моїх сценаріїв не затверджували. Тобто я писав, гадав, може, хоч українське пройде, але воно теж не проходило, тому що я знаходив там щось таке, що моменту якось не відповідало. І я втік у російську класику. Сховався за нею, але й полюбив її. Тому що це вже відстояне, вічне.

-- Пришвін дорожив листуванням зі студентом: мовляв, не можу почути від інших правду про свої твори. Бо коли людина знаменита, їй співають переважно оди. А студент був відвертим.

- Я таким студентом теж був. Сперечався з Параджановим. Він казав: тобі треба в гори, бо ти ще не доріс. Може, тому, що я ще нічого тоді не знімав і думав, що буду кращим за всіх.

-- Ви дружили з Параджановим?

- Він вважав мене своїм учнем, але я учень Тимофія Левчука. Хоча - і не того учень, і не того. Пропускав заняття. До Параджанова просто ходив його слухати. Він нас усіх вводив у комплекс неповноцінності, тому що міг придумати якийсь сюжет із двох-трьох слів, за хвилину, а мені на це треба, напевне, тиждень. І це якось пригнічувало. Моя дипломна робота - суцільне наслідування Параджанова. А ось решта фільмів... Йому не дуже подобалося, що я пішов із поетичного кіно. Мої фільми може гірші, але до цього поняття я стосунку не маю. В них інша поезія. Взагалі, будь-яка проза - поезія.

-- Які шедеври в мистецтві вам найрідніші?

- Майже всі картини Брейгеля, Ван Дейка. Про Мону Лізу не можу говорити, доки не побачу її в оригіналі. Є авторитети в кіно: Бергман, Антоніоні, Фелліні (не всі їхні фільми, звичайно). Можна зараз дивитися ці кіношедеври і казати: ось тут варто викинути, скоротити. Але це не має значення. Вони неперевершені, на всі часи. В них високе, незбагненне. Містика грецькою мовою означає таємниця. Якщо у творі немає загадки, якої ти до кінця не збагнеш... Я завжди заздрив, не маючи на це ніякого права, Маркесу, його "Ста рокам самотності". О, це щось таке...