Учора, коли писала цей матеріал, знала напевне: сьогодні обов’язково буду серед тих своїх колег по редакції, які вже кілька років поспіль у цей день приходили у вишиванках. Чому цього зі мною не сталося раніше? Можна послатися на забудькуватість: клопоти завжди переважають, а свято, яке створив сам народ, не має перед собою інформаційної кампанії-нагадування. Та радше є інше пояснення: вишиванка — не просто одяг, тож зроблена чужими, хай і вправними руками, мала стати моєю, прижитися в оселі.

Недарма українці так довго трималися за традиційне вбрання, підсвідомо розуміючи, що воно теж тримає їх у житті, береже від знищення чи остаточної асиміляції, як того прагнули сусіди з усіх боків. Воно завжди було оберегом нації, таким є і буде. Зважте: найбільшого розквіту свято набуло саме останніми роками, коли нам дуже важко. І як розквітає країна в цей травневий день! Ми наче демонструємо одне одному свою віру, що все буде добре, хоч, здається, навколо тільки суцільна корумпована брехня, яка прирівнюється до розриву снаряду. І все-таки! «Ви в центрі не розумієте, — казала мені знайома з Маріуполя, — що для нас означає без страху вийти у вишиванці на вулицю. Для нас це — щастя!» І для нас, Женю, теж. Бо це наша спільна радість і перемога. 

А ми маємо перемогти, інакше остаточно завинимо перед нашими пращурами, які з небаченою жертовністю доводили, що така сильна нація варта сильної держави. 

Ми вбираємося в свої обереги-вишиванки, щоб згадати і їх, і тих, хто просто виживав, щоб зберегти наш рід. Це теж подвиг.

Сходіть у ці дні в Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», працівники якого підготували виставку «Вишиванка вартістю в життя». Головний зберігач музею Яна Гринько розповіла мені, що там демонструються різноманітні і дуже красиві національні строї. Але серед них не побачити вишиванок тих українських родин, яким завдяки їм вдалося вижити в роки геноциду.

Шматок тканини-оберега з вишитими надіями на краще дав їм змогу зберегти життя. Вони вижили, бо вишили. Їхні свідчення написані буденно, але без сліз читати їх неможливо.

Нагадаємо ще раз про ті страшні часи, бо історія української вишиванки — це історія українського народу. В 1932—1933 роках радянський режим вилучив усі продукти харчування в українців і відібрав усі можливості порятунку від голодної смерті. Селяни вирушили країною в пошуках хліба. Це явище було масовим і дістало назву «мішечництво» — українці у вузликах несли останні сорочки, щоб продати або обміняти на продукти, незважаючи на те, що виїжджати їм було заборонено і на кожній станції та вокзалі чатувало ДПУ. Про це, зрозуміло, сповістили Кремль.

Для тих, хто і надалі виправдовує Сталіна і бігає по мітингах з його портретами, варто прочитати директиву ЦК ВКП (б) і РНК СРСР «Про попередження масових виїздів голодуючих селян за продуктами» від 22.01.1933 року. На виконання цієї вказівки військовими підрозділами було заблоковано кордон УСРР. 23.01.1933 року Чубар В.Я. і Косіор С.В. підписали і розіслали постанову з вказівкою припинити продаж залізничних квитків селянам та вжити рішучих заходів щодо недопущення їхнього виїзду з УСРР.

СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ

«Бувало, бабуся і мати наберуть тряпок, вишитих рушників, простирадла і несуть на Росію в Кондратівку, міняють на муку».

Левченко Ганна Климівна (1926 р. н., с. Осоївка, Сумська обл.).

«Наша мама. Де вона брала сили виміняти усе, що мала і могла, на хліб? Це 12 низок дорогого намиста, гарні українські строї, вишиванки, керсетки, тернові хустки, дуже гарно розшиті рушники. Вони нас урятували від голодної смерті».

Марченко Катерина Романівна (1919 р. н., с. Кишенці Київської обл.).

«Пам’ятаю, як моя мати їздила на Донбас. Вона добре вишивала рушники чи наволочки і міняла їх там на харчі».

Ткаченко Раїса Петрівна (1926 р. н., с. Степанівка Харківської обл.).

«Уранці у нас під дверми лежав мертвий чоловік у свитці і потертій смушевій шапці. Відтягли від дверей схололе тіло. На спині мішок, де були красиво вигаптувані жіночі сорочки і сукні. Бо ж, відправляючись у цю останню путь, люди брали з собою все найкраще в надії виміняти десь на щось».

Василенко Іван Васильович (1922 р. н., м. Запоріжжя).

«У 32 році вижили майже всі, тато їздив на Кавказ, возив рушники, сорочки, простині вишиті і звідтіля привіз 5 пудів крупчатки кукурудзяної. І так ми вижили у 32 році».

Сідельник Ольга Федорівна (1922 р. н., с. Радивонівка, Полтавська обл.).

«Наша мама ходила на Донбас — міняла полотенця, сорочки, штани, а відтіля буряки привозила, зерно чи муку — хто що дав. Ті вижили, що ходили міняти».

Тарасенко Олександра Павлівна (1922 р. н., с. Дем’янівка, Луганська обл.).

«Потім міняли й одяг, домотканий та вишитий. Багато людей їздило до Росії міняти речі на їжу, бо там голоду не було».

Бойка Євдокія Данилівна (Ізюмський р-н, Харківська обл.).

«У пам’яті іще, як мама їздила в Росію (Острогозьк) на мінку і відвезла всі рушники та скатерки, оздоблені вишивками, а також бабусин керсет, оздоблений намистом і вишивкою, якого було дуже шкода, бо так подобався мені. Але на кордоні між Росією і Україною сторожовим постом все наміняне було відібране».

Зубенко Галина Степанівна (1927 р. н., с. Синиха, Харківська обл.).

«Моя мама продала шерстяну хустку за 5 стаканів кукурудзи чи жита, вже й не пам’ятаю. Ми мали повну скриньку різного одягу, то скоро вона стала порожньою. Мати брала крадькома звідти все і несла на базар. Заради нас вона носила туди вишиті сорочки, спідниці, рушники, шматки полотна, все, що можна, аби нас врятувати від смерті».

Тур Тетяна Артемівна (1928 р. н. , с. Білоцерківка, Полтавська обл.).

«Моя мати їздила в Челябінськ. Возила наволочку, набере сорочок, а назад привезе муки клунок. Та так і жили».

Нерозя Явдоха Прокопівна (1920 р. н., с. Комсомольське, Полтавська обл.).

Післямова. День вишиванки в останні два роки подолав кордони і вийшов у широкий світ — торік у 50 країнах можна було зустріти на вулицях людей в українських строях. Вони не тільки нагадують своїм краянам, що є така країна — Україна, вони спонукають дізнатися, яка вона, її історію. Справжню.