Нічого в житті випадково не буває. Тож не дивуюся, що останніми днями з думки не йшли прекрасні рядки незабутнього Ельдара Рязанова, відомі мільйонам його прихильників:

Как много дней, что выброшены зря,
 Дней, что погибли как-то между прочим,
Их надо вычесть из календаря,
И жизнь становится еще короче.

Талановитий кінорежисер і сценарист, прекрасний поет і людина, написав цей вірш на схилку свого життя як відчай душі про багато не зробленого, не здійсненого, втраченого за «бестолковой суетой…, на сборищах, где ни тепло, ни жарко…»

Вірші нібито про дуже особисте, як самооцінка на заході сонця. Але в моєму сьогоднішньому сприйнятті вони суспільно дуже актуальні й логічно згадалися (аргументи далі будуть) саме у дні недавнього повернення з Абу-Дабі української делегації на чолі із Президентом після досить успішних переговорів в Об’єднаних Арабських Еміратах. Усе разом мов калькою лягає на те, що вже, на жаль, давно відбулося, відкинувши нашу незалежну державу на десятки років у розвитку. Адже я все сприймав у контексті мого відрядження дев’ять років тому в Одеську область. Кількаденне перебування у прикордонному регіоні завершилося підготовкою великого аналітичного матеріалу «Абу-Дабі» в українському Придунав’ї: утопія чи реальність?» («УК» 7 червня 2012 р.).

Роки-роки, втрачені назавжди

Висновок газети був таким: «Реалізація потужних інвестиційних проєктів щодо освоєння унікальних природних ресурсів у Ренійському районі Одещини може перетворити північно-західний регіон нашого Придунав’я на квітучий, привабливий форпост України на кордоні з Євросоюзом». У цьому ми тоді переконалися після тривалих спілкувань з Ренійським міським головою Сергієм Колевичем та детальної презентації ним нашій газеті великого пакета інвестиційних проєктів «Формування інноваційних структур випереджального розвитку. 2010—2015».

До його розроблення ще 13 років тому залучали й іноземних фахівців, і десятки науково-дослідних інститутів України насамперед з огляду на привабливі для інвесторів проєкти.

По-перше, потужний морський порт «Рені» був тоді у статусі резидента спеціальної економічної зони, по-друге, регіон має, як переконували нас співрозмовники, значні запаси вуглеводнів та велике підземне море прісної води. Ще за часів Радянського Союзу з допомогою норвезьких фахівців тут було відкрито великі промислові запаси нафти і газу, але вже чимало пробурених свердловин, за словами Сергія Кулевича, затамповано. Можливо, ці ренійські поклади теж входять в ту кількість (3 тисячі !) законсервованих у країні свердловин, згаданих в «Аудиті економіки України-2030»? Адже жоден із шести інвестиційних проєктів, які презентували не тільки у великих законодавчих і виконавчих кабінетах Києва, а й у США та багатьох країнах Європи (там вони знайшли чимало потенційних інвесторів), не було реалізовано.

«Інвесторів достатньо, — казав Ренійський міський голова. — Бракує головного — політичної волі». До речі, особисто презентували ці проєкти й Вікторові Януковичу ще у статусі прем’єр-міністра під час його відвідування Одещини.

Достатньо назвати три з них. Видобуток нафти і газу, будівництво нафтопереробного заводу, спорудження заводу з видобутку сапропелю із дна тутешнього озера Кагул для випуску органічних добрив, біопалива, фармацевтичних і парфумерних виробів. На світових ринках потреби в сапропелі тоді задовольнялись лише на 2%. Ці досить перспективні, добре прораховані і обнадійливі проєкти зацікавили десятки потужних та відомих у світі компаній із Близького Сходу, В’єтнаму, Китаю. Чимало, до речі, солідних іноземних фірм готові були до конкретних переговорів щодо реалізації грандіозного проєкту з будівництва неподалік Рені аеропорту — міжнародного хабу для важких транспортних літаків. Наводили переконливі аргументи, конкретні пропозиції для розвитку інших інфраструктурних проєктів.

Для залучення великого іноземного капіталу, створення сприятливих умов для інвесторів ренійські депутати пропонували і Києву, й Одесі використати досвід Об’єднаних Арабських Еміратів.

«Хоч би що відбувалося на Близькому Сході, вільні економічні зони поза політикою!» Пам’ятаєте цей лозунг, що проголосили на весь світ еміри ОАЕ? — казав кореспондентам «Урядового кур’єра» Сергій Колевич. — Жорстке дотримання таких обіцянок для ВЕЗ, звільнення іноземних інвесторів щонайменше на 15 років від податків, проголошення ВЕЗ «Порт Джебель Алі» та «Аеропорт Дубай» вільними від усіляких мит та зборів перетворили за пів століття пустелю на квітучий ультрасучасний мегаполіс. Невже ми не можемо впровадити в себе цей досвід?»

Втрачені десятиліття через зволікання більшості реформ для економічного і соціального відродження держави виявили головну причину ігнорування цього та іншого досвіду передових країн. Це нестача, як казали, політичної волі для його впровадження, починаючи навіть з обласної влади.

Про це у дні мого перебування на Придунав’ї дуже влучно сказав в одному з інтерв’ю Сергій Гриневецький, народний депутат України, а нині голова Одеської обласної держадміністрації: «Вітчизняний великий бізнес у більшості не має підприємницького та інноваційного характеру застосування. Звідси його прагнення одержати активи задарма, з використанням власних можливостей та адмінресурсу, чим здешевлюється бізнес і усуваються конкуренти».

Це стосується насамперед зволікання з великою приватизацією, яке призводить до подальших фінансових втрат держави. За інформацією СБУ, на яку посилається Дмитро Сенниченко, голова Фонду державного майна, «у 2019 році корупція та неефективне управління державними підприємствами коштували бюджету 170 мільярдів гривень. Це прямі збитки. Із понад 3,6 тисячі державних підприємств зараз ефективно працюють на користь бюджету лічені одиниці. Вдумайтеся: з усього цього майна вартістю 760 мільярдів гривень держава отримує мізерні прибутки — у середньому лише мільярд гривень щорічно».

Не опинитися блюдям на перехресті чужих інтересів

Нині політична воля є — насамперед Президента України. «На всіх міжнародних зустрічах я закликаю інвестувати в Україну. Наша держава, — зазначив Володимир Зеленський під час офіційного візиту в Об’єднані Арабські Емірати, — має величезний потенціал: геополітичне положення, природні ресурси, освічені люди. Саме зараз час реалізувати цей потенціал і створювати сильну економіку».

Парламент ухвалив закони, глава держави їх підписав, про підтримку інвестиційних проєктів зі значними інвестиціями — так званих інвестнянь (для проєктів понад 20 мільйонів євро), надання державою податкових канікул терміном на 5 років інвесторам, які вкладуть у приватизацію понад 10 мільйонів доларів. Кожному інвесторові, який заведе в Україну понад 100 мільйонів доларів, обіцяють окремий контракт із державою. У 2020 році, за словами Дмитра Сенниченка, Україна нарешті стала на шлях сталого залучення інвестицій.

Помітним кроком у цьому напрямі важливо відзначити ухвалення Кабміном наприкінці минулого року документа, який Прем’єр-міністр Денис Шмигаль назвав історичним у галузі надрокористування. «Сьогодні вперше уряд підписав угоду про розподіл продукції на семи нафтогазових ділянках із переможцями відкритих та прозорих аукціонів. Це надзвичайно успішний кейс, який дасть змогу залучити щонайменше 12 мільярдів гривень у видобуток газу».

Крім інвестицій, як цитує Укрінформ Прем’єра, держава отримає сотні нових високооплачуваних робочих місць, значну частку від видобутого ресурсу та істотні податкові надходження. Підписання угоди про розподіл продукції, наголосив глава уряду, «демонструє міжнародним інвесторам, що уряд виконує взяті зобов’язання, а Україна приваблива для інвестицій».

І ще цікава новина. На початку цього року наша країна повернула собі статус золотодобувної. Після 15 років простою, як повідомляє пресслужба Закарпатської ОДА, поновило роботу Мужіївське золоторудне підприємство. Це поки що єдине в Україні золотодобувне підприємство з підтвердженими запасами 55 тонн золота і мільйоном тонн цинку.

«Металу з нашої продукції, — заявив гендиректор компанії Avellana Gold Брайан Севедж, — буде достатньо для виробництва 300 тисяч акумуляторів на рік. Це дасть змогу перекрити потребу України в імпорті цинку».

Компанія вже інвестувала 150 мільйонів доларів, побудувала збагачувальну фабрику, на якій працюють понад 30 людей. Але проєкт, за словами очільника Закарпаття Олексія Петрова, має не стільки бізнесову, скільки екологічну складову: «Головне, що ми позбудемося небезпечних відвалів, яких фактично 130 тисяч тонн і які створюють проблему екологічній системі регіону».

Тим часом Державна служба геології і надр повідомила про чергові електронні торги, на які вперше в історії України виставила золотоносний лот. Інвесторам пропонують протягом п’яти років здійснювати на ділянці площею 1000 га у Дніпропетровській області геологічне вивчення та дослідно-промислову розробку. Стартова вартість такого лота — 4,48 мільйона гривень. Загалом Держгеонадра запропонували потенційним інвесторам 13 ділянок із покладами руд золота, марганцю, а також бурштину, підземних вод, каоліну та опоки.

«Надра України можуть стати драйвером зростання національної економіки», — заявив недавно з цього приводу голова Держгеонадр Роман Опімах.

При цих словах я згадав трохи інше: сотні тисяч жителів тих сіл і райцентрів, навколо яких усе це розроблятимуть і видобуватимуть, де цілодобово їздитимуть важковаговики, крани та бульдозери, розбиваючи вщент польові й місцеві дороги. Саме їх, жителів регіонів, багатих надрами, мали, певне, на увазі творчі колективи різних НДІ, які розробляли розділ «Стратегічна мета, індикатори та пріоритетні кроки сектору «Видобувна промисловість» «Національної економічної стратегії — 2030». Адже у пункті 4 «Забезпечити гармонізацію галузі з навколишнім середовищем» поставлено такі вимоги:

«Забезпечити функціонування видобувної промисловості відповідно до екологічних стандартів.

Збільшити на 50% перероблених та повторно використаних відходів, отриманих під час видобутку корисних копалин.

Забезпечити 100% реабілітацію територій, де відбувається видобуток».

Заручники гадяцького Кувейту

Усіх цих вимог ані за Радянського Союзу, ані за роки незалежності в Україні на більшості об’єктів з видобутку корисних копалин у повному обсязі не дотримувалися. Полтавська область, її нафтогазовидобувні райони, які з 1990-х років стали, по суті, об’єктами рейдерських захоплень державних підприємств та клондайком газових баронів, давно перетворилися на регіони екологічного лиха.

Під баронами місцеві жителі мають на увазі власників найприбутковіших родовищ. Насамперед колишніх керівників галузевих міністерств та їхніх друзів-партнерів, що останніми роками встигли залягти на дно в Ізраїлі, Росії, Австрії та інших країнах в очікуванні безпечних для себе часів. А гріхів у багатьох з них на років з 8—12 за ґратами чимало.

Побувавши свого часу в Гадяцькому районі, який за великими запасами газу, нафти та газоконденсату вважали українським Кувейтом, переконався в жахливих наслідках для жителів багатьох сіл варварського ставлення приватних власників родовищ до розроблення та видобутку покладів, їх відвертого ігнорування соціальних проблем та здоров’я місцевих людей. Досі пам’ятаю своє спілкування з ними.

«Ох, чи буде колись кінець нашим стражданням?» — промовляла тихо, немов задихаючись, Ганна Олексіївна, закриваючи хустинкою обличчя. В повітрі стояв стійкий сморід тухлих яєць.

«Отак і живемо, мучачись, — додав сусід Ганни Прокопенко Степан Давидяк, депутат Качанівської сільської ради. — Діти хворіють, молоді мруть як мухи».

Ні світла на вулицях не було, ні нормальної питної води. У сусідніх Великих Будищах у колодязях плавала солярка. Дороги, якими вдень і вночі гуркотіли 40-тонні автоцистерни «Пропан», «Бутан», «Вогненебезпечно», — немов танкодроми. Все це нагадувало якісь резервації.

«Хто нині справжній власник цих наших підприємств, як вони сплачують податки, ми не знаємо, — розповідала мені кілька років тому в своєму кабінеті Ірина Гулей, голова Гадяцької РДА. — Ні обласна влада, ні сільські ради, на землі яких вони господарюють, не мають на посередницькі фірми фактично жодного впливу. Усе вирішували у столичних кабінетах».

Ще загрозливіша екологічна ситуація, бо пов’язана з видобутком урану, в Кіровоградській області. За рівнем онкозахворювань цей регіон на одному з перших місць в Україні. А про забезпечення гармонізації видобувної промисловості з навколишнім середовищем та функціонування цієї галузі відповідно до екологічних стандартів годі говорити. (Ця область одна з найбагатших у країні за запасами корисних копалин). Десятки підприємств, які видобувають тут граніт, щебінь, пісок, глину та інші будівельні матеріали, зареєстровані у Києві. Тому жодної відповідальності за негативні екологічні наслідки своєї роботи не несуть. Не турбують їх і гострі соціальні проблеми кіровоградців. За схожою схемою здебільшого працювали і приватні власники вуглеводневих родовищ Полтавщини, і так звані цехи дочірніх нафтогазовидобувних підприємств, зареєстрованих у столиці.

Ще у 2009-му та 2010-му «Урядовий кур’єр» присвячував цим проблемам публікації «На перехресті чужих інтересів» (25 березня 2009), «В обіймах «мирного» урану» (2 червня 2009), «Глухі кути непослідовності» (30 березня 2010).

Наведення ладу з бурштином — обнадійливі кроки

Хоч би хто що говорив чи аргументував, посилаючись на сумнівні (з похибкою до 3%) рейтингові дослідження та опитування, але останніми роками в країні лад потроху наводять. Маю на увазі не лише створення нарешті сприятливих умов для залучення інвестицій, а й конкретні істотні кроки в боротьбі з корупцією та відкритим бандитизмом у видобувній галузі. Звісно, йдеться про наймасштабніший та найнищівніший для інтересів держави видобуток бурштину в Житомирській, Волинській та Рівненській областях. Він відкрито і злочинно тривав десятки років за всіх попередніх урядів і президентів, нардепів кількох скликань ВР. Займаючи друге місце у світі за запасами бурштину, Україна офіційно щорічно добувала приблизно 4 тонн. Це становило… 5% реального видобутку бурштину. За попередніми підрахунками, лише в трьох районах Житомирщини чорні копачі понівечили понад 6200 га лісу і понад 1000 га сільськогосподарських земель.

Усе це, що «не могло відбуватися без співпраці бандитів з місцевими органами влади та силовиками, поставило північні області України на межу екологічної катастрофи». Ці слова звучали на нараді, яку Володимир Зеленський проводив в Олевську Житомирської області 12 серпня 2019 року. На ній обговорювали саме ці проблеми незаконного видобутку бурштину. Глава держави тоді відкрито заявив, що СБУ і Нацгвардія беруть участь у злочинних схемах з «бурштинськими піратами області». Начальника поліції Житомирщини В’ячеслава Печененка та керівника управління СБУ в області Віктора Панасюка було звільнено з посад. А через кілька днів після наради подав заяву про відставку глава Національної поліції України Сергій Князєв.

Головне ж відбулося пізніше. 4 лютого 2019-го Верховна Рада ухвалила у другому читанні і в цілому законопроєкт №2241 про зниження з 2022 року ставки рентної палати на видобуванні бурштину з 25% до 10%. І вже через два тижні в Житомирській ОДА заявили, що планують продати 200 бурштиноносних ділянок.

За словами керівника Держгеонадр Романа Опімаха, відкриті аукціони дали змогу продавати ліцензії за ринковою ціною і залучати значні кошти до державного бюджету. Лише за три ділянки, які виставили на продаж, було отримано 33 мільйони гривень. У липні 2020-го Рівненська ОДА через ProZorro продала дві ділянки з видобування бурштину за 44 мільйони гривень. Першу було реалізовано за ціною, в 40 разів вищу за номінальну, а другу — в 90 разів.

Одне слово, цивілізований механізм з видобутку та продажу бурштину послідовно налагоджують. Як повідомила в січні цього року пресслужба Державної служби геології та надр України, відомство доповнило перелік ділянок в інвестиційному атласі новими 36 об’єктами з покладами сонячного каменю. Об’єкти підготовлено спільно з облдержадміністраціями: 15 ділянок розташовано у Рівненські області, 18 — Житомирській, 3 — Волинській. Покупцям пропонують дозволи на геологорозвідку з подальшим видобуванням бурштину терміном на п’ять років. Стартова ціна продажу лота на ProZorro — 34 000 гривень за гектар. Можемо уявити, які кошти отримають нарешті місцеві бюджети.

А що матимуть жителі тих регіонів Полісся, де у зв’язку з багаторічним варварським видобутком бурштину було знівечено котлованами і траншеями сотні гектарів лісів, які годували грибами і ягодами тисячі сімей? Чи відбудеться там колись рекультивація, реабілітація та відродження колись казкового краю? І питання з питань: який саме правовий механізм знайде нарешті держава, взявши до уваги найкращий світовий досвід, щоб поділитися із громадянами доходами від реалізації природних багатств? Адже вони, згідно зі ст. 13 Конституції, «є об’єктами права власності українського народу».

Економічний паспорт українця. Яким він буде?

Питання, що логічно виникли, далеко не абстрактні. Про них у парламенті вже другий рік дебатують народні обранці, про розроблення в комітетах ВР та відповідних міністерствах ідеї державного спонсорства ішлося ще восени 2019-го. Не забуваймо, що однією з передвиборчих обіцянок Володимира Зеленського було створення економічного паспорта громадянина України. Ініціатива досить непроста для реалізації, адже вона формуватиме в державі радикально нову гілку соціальної політики, стосуватиметься мільйонів людей. У цьому переконуєшся, прочитавши зареєстрований у Верховній Раді ще 16 січня 2020 р. законопроєкт №2754 «Про економічний паспорт українця». Його автор — народний депутат від фракції «Слуга народу» Дмитро Костюк. Цей документ, ідеться в пояснювальній записці, розроблено з метою врегулювання на законодавчому рівні питання щодо підвищення економічного рівня життя громадян України задля припинення відтоку українців за кордон шляхом створення «Фонду майбутнього», на рахунках якого акумулюватимуться кошти обсягом 1% від реалізації всіх корисних копалин, видобутих на території України, і які нараховуватимуть українцям, народженим в Україні після 1 січня 2021 року, які проживали на території України упродовж 18 років, і виплачуватимуть їм після досягнення ними повноліття.

У документі акцентовано на загрозливій ситуації з відтоком українців за кордон. За даними Державної прикордонної служби України, з часу минулого перепису населення (2001 рік) із країни поїхало і не повернулося 6,3 мільйона громадян. До них належать емігранти, які, можливо, ще повернуться, українці, які отримали громадянство інших країн, і ті, хто живе за кордоном на інших правових підставах або нелегально.

Розробляючи цей законопроєкт, узяли до уваги досвід Об’єднаних Арабських Еміратів, де подібна соціальна програма з відсотками для кожного громадянина ОАЕ від торгівлі нафтою працює давно. Але схожість, звичайно, мінімальна — і з огляду на непорівнянні економічні та фінансові можливості України, і через колосальну різницю початкових умов для створення у нас «Фонду майбутнього». Тож дуже гарячих і тривалих дискусій під час обговорення законопроєкту №2574 навіть у першому читанні не минути. ОАЕ — унікальна держава. Соціальна політика тут непорівнянна із політикою навіть держав-сусідів, які стрімко розбагатіли за рахунок нафти і газу. За інформацією авторитетних видань, створюючи шлюб, молода сім’я громадян ОАЕ одержує від держави котедж, земельну ділянку та субсидію приблизно 20 тисяч доларів. Вища освіта і медичне обслуговаування безплатні, як і навчання в університетах, стипендія і лікування у клініках за кордоном. Середня зарплата становить майже 4 тисячі доларів. Вартість комунальних услуг на 90% покривають державні субсидії. Однак ідеться тільки про громадян цієї держави.

Цікавий досвід Норвегії. Тут дуже давно існує фонд NBIM (Nordes Investment Management). У цей фонд держава щорічно відраховує частину прибутків від продажу вуглеводнів. Норвежці його називають просто — нафтовий фонд. Головна і єдина його мета — за рахунок нинішніх надприбутків від продажу сировини забезпечити фінансовий добробут майбутнім поколінням. Коли нафта й газ закінчаться, фонд буде корисним населенню країни. На кожного норвежця у 2019 році припадала частка NBIM обсягом 193 тисячі доларів. Істотна деталь: інвестиційний портфель норвезького нафтового фонду повністю відкритий і з ним може ознайомитися кожен охочий.

Не менш цікаві законодавчі механізми використання доходів від реалізації природних багатств для державного соціально-економічного спонсорства громадян діють у Туркменістані, Казахстані, Катарі. Тож для наших народних депутатів чимало закордонних прикладів для пошуку власного — найбільш виваженого, надійного і реального для виконання варіанту «Фонду майбутнього».

Завершити роздуми хочу порадою, яку дав нинішній владі ще напередодні президентських виборів 31 березня 2019 року неповторна особистість, совість нації академік Володимир Павлович Горбулін: «Головне завдання, що стоїть перед новими Президентом, парламентом і урядом, — консолідація професіоналів для повноцінного відновлення «хребта» держави, необхідного для розроблення і втілення виважених проєктів майбутнього з урахуванням усіх викликів і загроз. Саме це здатне ліквідувати дефіцит довіри громадян до влади, мобілізувати популярний ресурс — єдність і згуртованість, такі необхідні на тлі дедалі агресивнішої Росії та дедалі розгубленішої Європи».