Десятий рік поспіль у першу неділю серпня у нашій країні відзначають День Повітрянихсил Збройних сил України.
Свято запроваджено 27 червня 2007 року. Цього року воно припало на 6 серпня. Про профсію військового льотчика, її особливості — розмова журналіста «УК» із командиром Повітряного командування «Захід» пол-ковником Олексієм Марченком.
— Коли запитую військових, чому вони обрали саме цю стежку в житті, часто чую: «Є така професія — захищати Батьківщину, тому я її обрав!» А як би ви відповіли? Що мотивувало вас стати льотчиком?
— Я — син військовослужбовця. У нашій родині уже сім поколінь військових. Батько завжди мріяв про небо, однак, на жаль, за станом здоров’я не зміг стати льотчиком. Тато був моїм другом, життєвим взірцем. Ще в юності я вирішив здійснити його мрію, а разом і свою. Тому вчився, а згодом і опановував професійні навички з подвійним натхненням та працьовитістю. До речі, мій син теж пов’язав долю із літаками, він авіадиспетчер.
Мабуть, уперше опинитися у небі було для вас незабутнім відчуттям...
— Перший самостійний політ здійснив у 15 років. Пригадую день — 21 червня 1983-го. Звісно, з інструктором літав і раніше, це було в ташкентському аероклубі. Через службу батька наша родина мешкала у різних країнах: я народився у Німеччині, жили ми у Польщі, Середній Азії. Читав дуже багато книжок про авіацію — Олександра Покришкіна, Івана Кожедуба, Анатолія Кожевнікова, Лева Хабарова. Також про авіаконструкторів і їхню роботу — мова про Антонова, Корольова. Мене завжди захоплювала конструкторська думка Дмитра Туполєва. По завершенні навчання спочатку був льотчиком, потім — старшим льотчиком. З 1993 року, склавши присягу на вірність Україні, у званні капітана продовжив службу як начальник парашутно-десантної пошуково-рятувальної служби в авіаційній частині під Одесою.
— Як потрапили до Львова?
— До міста Лева приїхав із Миколаєва, де обіймав посаду начальника спеціалізованого центру бойової підготовки. До того проходив службу в Криму, на посаді командира 204-ї бригади тактичної авіації в Бельбеку. Служба на півострові мала свої особливості. Зокрема через наявність російського військового контингенту. Ми відповідально і добросовісно виконували завдання нашого Міністерства оборони щодо прикриття повітряного простору України. Аеродром «Бельбек» — головний, він приймав представників із різних країн. Усі себе поводили чемно. Проте коли гості з однієї країни почали розповідати про свою вищевартісність, про роль «старшого брата», ми їх заспокоювали і пояснювали, що вони такі самі, як усі. Їм довелось підпорядковуватися законам України. Із Криму я поїхав у січні 2013-го, після 10 років служби на території АРК.
— Професія льотчика за всіх часів була і лишається престижною. В чому секрет її популярності?
— Наша праця унікальна тим, що посилює риси характеру людини, неймовірно дисциплінує, мотивує до порядку. У кабіні літака немає часу на розмірковування, читання інструкцій. Усе повинно бути швидко і чітко. Зараз збільшилася кількість юнаків, які хочуть пов’язати своє життя з авіацією. Чимало із них одразу відсіюється, на жаль, через стан здоров’я. Він повинен бути ідеальним. Є така приказка: «Набирають здорових, а вимагають, як від розумних» (усміхається. — Авт.). У льотного складу вислуга нараховується рік за два. Тому жарт про те, що найкрасивіша пара пенсіонерів — це льотчик і балерина, містить не лише частку жарту. У мене, наприклад, виходить так: із 49 років життя маю 56 років вислуги.
Вважаю, існують і складніші професії, ніж льотчик. Наприклад, шахтар. Уявіть — щодня опускатися під землю, ця праця і небезпечна, і тяжка фізично. Коли спілкувався із шахтарями, був шокований їхніми розповідями про особливості цієї роботи! Але абсолютно переконаний, що кожна праця потрібна і важлива.
— Представники усіх професій мають свої забобони, так званий корпоративний гумор абощо. Чи є таке у льотчиків?
— Звісно! Наприклад, ми уникаємо слова «останній». До літака я завжди підходжу з однією і тією самою піснею, яка запала в душу ще з курсантських років. Це своєрідний талісман — ніколи не сідаю до кабіни без неї. Також льотчики кладуть головний убір на стіл лише перевернутим.
Для військових дуже важливо прислухатися до своєї інтуїції. Одного разу в літаку трапилася відмова систем. За інструкцією на реагування відведено 10 хвилин. Я спочатку все зробив, потім доповів, а коли вже згодом відкрили дані «чорної скриньки», то виявилося, що зреагував за три секунди. В тій ситуації не вагався і не думав, а чітко діяв. Гадаю, важливу роль відіграє і завчасне планування польоту. Намагаюся увечері перед сном покроково в уяві пройтися шляхом від зльоту до посадки. Програю моменти, які можуть трапитися, розвиток подій і шляхи розв’язання проблем. Того ж вчу і своїх підлеглих. Безпека — понад усе.
— Якому із літаків надаєте перевагу?
— Улюблений літак — МіГ-21. Його випускали із 1957-го по 1990 рік. На мою думку, він найскладніший, досить строгий. Робота з ним вимагає від пілота чіткості та злагодженості дій, не пробачає помилок. Але зауважу: військові вчаться постійно. Щодня з’являється нова інформація, нові моделі літаків й іншої техніки, нові конструкторські рішення.
— Про що мрієте тепер, коли здійснили основне прагнення і стали професіоналом своєї справи?
— Мрію про те, щоб закінчилася війна. І ще — написати на злітно-посадковій смузі в Бельбеку: «Ми повернулися!» І це неодмінно відбудеться, я впевнений.
Христина ГОРОБЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ "УК"
Олексій МАРЧЕНКО. Народився у 1968 році. У 1990 році закінчив Качинське вище військове авіаційне училище льотчиків. Військову кар’єру розпочав на Одещині, пройшов шлях від командира ланки до начальника повітряно-вогневої та тактичної підготовки. Отримав підвищення та обійняв посаду командира авіаескадрильї у Братиславському полку винищувальної авіації (м. Вознесенськ). 2013 року призначений начальником Центру бойової підготовки авіаційних фахівців ЗСУ. З 2015-го по вересень 2016 року виконував обов’язки першого заступника командира Повітряного командування «Захід», льотчик І класу.
Ми в Google+