НЕЗАБУТНІЙ

Богдана Ступку називали іконою української культури. Ще за життя…

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

22 липня, коли минув рік по його смерті, це ймення не полишило Майстра. Кіноглядачі, шанувальники театрального мистецтва, критики ще не один десяток літ вважатимуть ім’я Богдана Сильвестровича Ступки — народного артиста СРСР, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка — візитною карткою українською акторського мистецтва.

Кажуть, мистецтво цікавиться особистостями. Такої особистості, якою був Богдан Ступка, українському мистецтву бракуватиме повсякчас. Рік без Майстра — цьому доказ.

Його ставлення до професії було просякнуте особливою повагою: тією, яка на кшталт поваги до жінки (байдуже — незнайомої чи рідної). Він шанував свою роботу (байдуже — про кіно- чи театральну роль говоритимемо, обов’язки міністра культури чи художнього керівника театру), як матір; оберігав здобутки знаного в країні колективу — як брат оберігає сестру, обожнював гру — як закоханий парубок обожнює свою юну дружину.

Фото з сайту okino.ua

Пригадую, одного разу, обіймаючи посаду міністра культури, Богдан Сильвестрович зізнався: «Ця посада допомагає мені зростати як акторові. За два з половиною місяці я багато чого пізнав. Гадаю, мабуть, як міг би пізнати впродовж десяти років».

Він стверджував, що грати на сцені складніше, ніж грати в житті, і що в житті ніколи не грав. Часом його слова «Без репетиції граю роль міністра» люди сприймали буквально; він, зауваживши їхню серйозність, засмучувався, адже ті свої слова репрезентував як жарт. «Всякое звание и место требует богатырства», — свого часу написав великий Микола Гоголь, а Ступка таке богатирство виявив, адже погодившись працювати чиновником, зрештою, чиновником не став.

Можливо, вже років через 50 хтось із критиків (або навіть пересічних шанувальників кіно й театру) охрестить роль міністра як епізодичну в низці ролей Майстра, позаяк із-поміж багатьох ролей Богдана Ступки ця — чи не найстрімкіша і чи найвідповідальніша. Так, найвідповідальніша, бо відпрацювати в епізоді куди важче, ніж зіграти головну роль: ступінь концентрації в цьому разі має бути максимальним.

Відома Людмила Гурченко навчала: «Не слід соромитися маленьких ролей». Богдан Сильвестрович не соромився цієї, вочевидь, чи не найменшої. А ось найбільша (чи найголовніша) яка? Мабуть, їх дві: роль сина і… роль Миколи Задорожного.

«Бодю, може, ти не грав би Тараса Бульбу? Там треба говорити: «Бий ляхів». А потім не пустять до Варшави», — переймалася мама Майстра, коли він розповів їй про запрошення Володимира Бортка зіграти головну роль. Ця мудра жінка, спілкуючись із сином, частенько повторювала: «Шануй людей». Бодя дивувався, навіщо мати так заповзятливо те нагадує й водночас усотував ту материну настанову, як пересохла земля всотує дощову воду. Він умів шанувати: досвідчених і молодих, знаних і просто амбітних, ерудитів і тих, які з плеяди не надто освічених, мудрих і нетерплячих...

Роль Тараса Бульби він таки зіграв, а невдовзі — поїхав до... Польщі: зніматися в ролі олігарха у фільмі Кшиштофа Зануссі «Серце на долонях». «Я граю генералів, гетьманів, а тут — олігарх! Надзвичайно модне слово. Ніхто не знає, що воно таке: телеканали їх не показують», — бідкався славетний Ступка.

Втім, самого Майстра телеканали, як кажуть, показували; втім, упродовж року, що минув від його відходу, не так часто, як хотілося б.

«Ніколи не думав, що зіграю Миколу Задорожного», — якось поділився Богдан Сильвестрович на камеру телеканалу «Культура» і розповів, як наважився й, підійшовши до Сергія Данченка, сказав, що ризикнув би опанувати роль Задорожного.

Їхні стосунки — стосунки режисера й актора — нині могли б стати взірцем для багатьох постановників і виконавців. Богдан Сильвестрович неабияк цінував Сергія Володимировича. Він вважав його чеховським персонажем, оскільки той, як герої чеховських творів, ніколи помпезно не вихваляв, мовляв: «Геніально!», а стримано констатував: «Може бути». У Театрі імені Івана Франка їхньою першою виставою стала постановка «Дикий ангел», другою — «Украдене щастя».

Він сам поставив крапку в історії цієї вистави за Франком. Ще за життя. Театральний сезон франківців, який розпочався восени 2011-го, відкрив спектакль «Украдене щастя». Тоді він попередив виконавців: «Граємо востаннє. Граємо, як уперше!»

Який спадок залишив Богдан Ступка? Можливо, спадком стала Камерна сцена імені Сергія Данченка, а ще… роль Треплєва, яку нині на франківській сцені грає Остап Ступка. Свого часу ця роль була його, Остапа Богдановича, дипломною, а потому стала дипломною і Дмитра Остаповича.

Втім, мало хто знає, що Богдан Ступка намагався віднайти все, пов’язане зі Святим Сильвестром, і мріяв, аби в столиці існувала бодай одна невеличка церква й увінчувала пам’ять цього святого. І вже незабаром кияни і гості міста матимуть змогу відвідати відреставровану (з ініціативи і здебільшого коштом Богдана Ступки) церкву Святого Сильвестра.

ПРЯМА МОВА

«Зануссі обожнював Богдана Сильвестровича…»

Ірина ДОРОШЕНКО,
народна артистка України:

— 1978-го я прийшла до Театру імені Івана Франка (одразу після навчання у виші). З цього самого року на франківській сцені почав працювати і Богдан Сильвестрович: він приїхав зі Львівського театру…

Зокрема я йому завдячую ще й тим, що попрацювала із Кшиштофом Зануссі. Саме Богдан Сильвестрович ініціював мою участь у виставі «Маленькі подружні злочини», поставлену цим польським режисером у нашому театрі. Пан Кшиштоф обожнював Богдана Ступку, вважав його неабияким трудоголіком.

Навіть перебуваючи в лікарняному ліжку, Богдан Ступка переймався долею колективу: опікувався тим, щоб у театрі не постало «безрежисер’я». Ніде правди діти, ми тоді, у часи хвороби худрука, були розгублені. Станіслав Мойсеєв, який очолив театр по смерті Богдана Сильвестровича, зміг зібрати всіх нас, так би мовити, до купи. І в цьому, як на мене, чимала заслуга Богдана Сильвестровича. Саме він прийняв естафету від Сергія Данченка й передав її Станіславу Мойсеєву, який, до речі, ставив вистави на франківському кону ще за часів Сергія Володимировича («Вій», «Український водевіль»). Цінності теперішнього керманича театру суголосні тим цінностям, які пропагували Данченко і Ступка.

Чи сумую я за «Украденим щастям», роллю Анни? Надзвичайно! Це ж така драматургія! Такі стосунки! Такі слова! Франковий код, закладений у трикутник Михайло—Анна—Микола, вартий того, щоб його досліджували й досліджували. Богдан Ступка з неабияким трепетом ставився до ролі Миколи. Пригадую, одного разу (тоді я ще грала Першу дівку, і виставу ми репрезентували частенько в будинках культури, де молодь споглядала дійство, тримаючи в руках пляшки з напоями) він зупинив спектакль. Вийшов на авансцену й поставив запитання: «Чи є люди, яким цікаво дивитися спектакль?. У відповідь пролунав шквал оплесків. «Попрошу відповідні служби вивести із зали молодих людей (він вказав на молодиків, які гучно перекочували пляшки підлогою), яким нецікаво», — звернувся «Микола Задорожний» до працівників Будинку культури. Воістину, розлютитися легко, а ось на кого треба, коли треба, а головне — справедливо — важко. Зала відповіла ще одним шквалом оплесків. Дограли ми ту виставу в ідеальній тиші…

Схожа тиша й схожі аплодисменти панували під час останньої вистави «Украдене щастя». І якщо колись Богдан Сильвестрович не міг збагнути, чому молодики так зухвало сприймають дійство, то тоді, на початку сезону 2011—2012, був у хорошому сенсі цього слова ошелешений: невже, люди таки відчули щось справжнє? Мало не після кожного слова того, останнього «Украденого щастя» лунали оплески…

Щемом переповнюється серце від спогадів про нашу поїздку в село Нагуєвичі — на батьківщину Івана Франка. Богдан Сильвестрович повів мене до Музею Каменяра й хатини, у якій мешкав письменник. Ми зайшли до однієї з кімнат й опинилися в… декораціях «Украденого щастя». Працівники музею, відтворивши для нас сцену, підготували такий сюрприз. «Анно, а коні вже пили?» — відразу зорієнтувався партнер. І ми почали… Усі присутні завмерли.

Остання моя співпраця з Майстром — фільм «Платон Ангел», у якому він зіграв головного героя, а я — його дружину Уляну.

У вересні сезон 2013—2014 відкриє вистава Наталі Ворожбіт «Квітка будяк», поставлена Станіславом Мойсеєвим. Гадаю, Богдан Сильвестрович був би щасливий, побачивши цю сучасну п’єсу на франківському кону.

Зрештою, душа ставить знак оклику на тому, на чому сама воліє, на тому, повз що й повз кого пройти неможливо. Ми пам’ятаємо й пам’ятатимемо Богдана Ступку.

«Особистість, обдарована особливим потенціалом»

Галина ЯБЛОНСЬКА,
народна артистка України:

— Богдан Ступка — особистість, обдарована особливим потенціалом власного вдосконалення. Попри наявність слави, влади, певної заможності, він був спроможний позбавлятися власних вад і поступово ставав надзвичайно глибоко духовною людиною. Зваби його не зіпсували. Мабуть, тому такою глибокою є Шевченкова поезія, репрезентована Богданом Ступкою. Читаючи твори Тараса Григоровича, він виявляв не тільки звичайний артистизм, а й певну масштабність Шевченкової творчості, світогляду поета. Гадаю, особистість Богдана Ступки (а як ви знаєте, кожен актор повинен стати передусім особистістю) співзвучна особистості Тараса Шевченка.

Безперервне зростання Богдана Ступки над собою — добрий приклад для наслідування. Я хочу, щоб наша молодь усвідомила це, і той рівень, на який Богдан Ступка підняв акторську професію, втримала.