Звично нарікаючи на непереможність грошових поборів з батьків у школах і дитячих садочках, ми не завжди усвідомлюємо, що у державі є галузі, де потрібний освітнім закладам товар неможливо придбати за бюджетні кошти. У багатьох регіонах України це звичайнісінький пісок для пісочниць і секторів для стрибків на спортивних майданчиках. Його видобувають майже у всіх районах, однак юридично в областях є по кілька піщаних кар’єрів, де цей сипучий мінерал можна придбати легально, а не за готівку.

Пісок на Поліссі є, піщаних кар’єрів негусто

На Житомирщині піщані кар’єри є у 12 підприємств. Два з них — склозаводи, що видобувають кварцову сировину, решта копають пісок для потреб будівництва, виробництва цементних матеріалів, благоустрою територій тощо.

Найбільше кар’єрів у Житомирському районі, де ще з радянських часів комбінат силікатних виробів розробляє Тарасівське родовище піску. Ще один піщаний кар’єр є поблизу села Улянівка, а відразу три підприємства із Житомира й Коростишева розділили між собою розташоване фактично на межі Коростишівського і Житомирського районів Смолівське родовище піску. Загалом це 5 із 10 наявних на території Житомирщини місць легального видобутку будівельної сировини.

На решті велетенської території області (однієї з найбільших в Україні за площею) всього-на-всього п’ять піщаних кар’єрів: в Олевському, Новоград-Волинському, Попільнянському, Баранівському районах та на місцях розроблення титанових руд у Коростенському й Хорошівському районах. В останньому разі фактично йдеться про побічний продукт видобутку титану, який вимивають із піднятого на поверхню землі піску.

Фахівці переконані, що хоч би по одному піщаному кар’єру (а ще краще — по два-три) має бути в кожному районі. Без піску не обійтись ні у будівництві сільського будинку, ні з ожеледицею взимку не впоратися, ні фільтри на місцевих комунальних водоканалах не поміняти. Однак возити його на далекі відстані — це свідомо підвищувати вартість у кілька разів за рахунок транспортної складової. Особливо на Поліссі, де пісок у прямому значенні слова під ногами.

Не для преси фахівці визнають, що сировину справді копають на місці — від селян, які добувають пісок для власних потреб лопатами, до горе-бізнесменів, які облаштували нелегальні кар’єри і відвантажують товар вантажівками. Під час реалізації за готівку це кримінальний злочин, а в разі доставлення за перерахуванням — ще й корупційне правопорушення, бо за документами пісок доставляють нібито з легальних місць видобутку, а зекономлені кошти переводять у живі гроші й ділять між учасниками оборудки та кришувальниками із силових та контролюючих структур.

Це відбувається і на Житомирщині, і в інших областях України, де нелегальний видобуток піску давно став суперприбутковим бізнесом. Не дивно, що опікуються ним у прямому значенні слова діамантові прокурори, а за оборотами коштів ця кримінально-корупційна царина щонайменше на рівні з бурштиновою мафією, яка, на відміну від піщаної, у всіх на слуху. Та не даремно кажуть, що справжні гроші люблять тишу.

Чужі тут не ходять?

Про складнощі, з якими стикаються ті, хто хоче легально видобувати пісок, красномовно свідчить багаторічна епопея з отриманням спецдозволу комунальним підприємством «Баранівський водоканал» — єдиним на Житомирщині, що, попри неприватний статус, добилося доступу до золотоносної жили. Натомість гучно розрекламовані наміри обласної ради створити аналогічне підприємство для забезпечення потреб у піску всіх установ комунальної галузі, що мало покласти край вимушеній піщаній корупції у школах і дитячих садочках, закінчились повним крахом.

Престижність роботи у видобутку піску підтверджує те, що серед тих, хто займається цим на Житомирщині, є навіть київське ТОВ, зареєстроване на Печерських пагорбах столиці. Воно володіє аж 47 га піщаного родовища, від якого мало користі місцевим жителям, однак запасів його надовго вистачить для заможного життя власників.

На рівні держави не раз декларували стурбованість ситуацією з видобутком піску. Ще на початку української незалежності родовища цієї сировини розділили на дві групи: загальнодержавного і місцевого значення. Останні можна було розробляти без спецдозволів та гірничого відводу за умови заглиблення у землю не більш як на 2 метри і використання піску тільки для власних господарських і побутових потреб землевласників і землекористувачів.

На початку 2016 року ст. 23 Кодексу України про надра зазнала чергових змін. Відтепер там уже немає обмежень щодо власних потреб. Отож юридично землевласники і землекористувачі вже нібито мають право продавати видобутий ними пісок.

Однак зберегли вимогу, що «видобування корисних копалин місцевого значення із застосуванням спеціальних технічних засобів погоджується з місцевими радами та обласними державними адміністраціями». Зрозуміло, що багато піску лопатою навіть для власних потреб не накопаєш, а для законного використання екскаватора потрібно погодження, по яке до Житомирської ОДА впродовж уже трьох років після скасування обмежень на продаж піску ще ніхто не звертався.

Одна із причин цього в тому, що хоч ст. 23 Кодексу України про надра вже начебто дозволяє «видобувати корисні копалини місцевого значення» не тільки для власних потреб, однак чинні редакції ст. 90 (Права власників земельних ділянок) і ст. 95 (Права землекористувачів) Земельного кодексу незмінно і жорстко регламентують вимогу «використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини».

До речі, якщо законодавці навіть знімуть цю неузгодженість між двома кодексами, то на землевласників, які віддали свої земельні паї в оренду, може очікувати неприємний сюрприз. Ідеться про норму ст. 95 Земельного кодексу, що вже нині дозволяє землекористувачам «використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини», «якщо інше не передбачено законом або договором».

Навряд чи у багатьох договорах на оренду земельних паїв є окремий пункт, який забороняє орендареві розпочати видобуток піску, суглинку, торфу на фактично чужій землі. Нині, коли видобуту сировину можна використовувати виключно для власних потреб, особливої спокуси у таких діях немає, але після скасування заборони все кардинально зміниться.

Глина — державі, суглинок — людям

Ще складніша ситуація з родовищами глини, без якої не обійтися ні в селі, ні навіть на дачних масивах. Ідеться про колись типові для України хати-мазанки з дерев’яним каркасом, обвалькованим й оштукатуреним глиняним розчином, що збереглись у сільській місцевості, і про звичайнісінькі груби, які мурують із цегли на глиняно-піщаному розчині.

Та мало хто з пересічних українців знає, що, згідно з постановою Кабміну від 12 грудня 1994 р. №827, усі родовища глини належать до корисних копалин загальнодержавного значення, а до корисних копалин місцевого значення — суглинки, в яких глина містить велику частку піску. Він, до речі, за нормами цієї постанови може бути копалиною і місцевого, і загальнодержавного значення залежно від обсягів і якості покладів.

На перший погляд, нібито суто юридичний казус, за яким вагомі економічні наслідки, що стали перепоною для відродження місцевих цегельних заводів. Колись на Житомирщині ці заводи працювали майже в кожному районі, а нині на область лише три спецдозволи на видобуток суглинку — два в Ружинському і один у Попільнянському районах.

Варто нагадати, що виробництво керамічної цегли — це не лише робочі місця, а й можливість будувати дешевше, довговічніше й екологічніше, бо, наприклад, для господарських споруд чи навіть житлового будинку, який планують обкласти облицювальною цеглою, потрібні не краса, а насамперед міцність. Звичайнісінька випалена глина тут поза конкуренцією і дасть фори блокам з пінобетону, що бояться вологи і розсипаються від легкого удару ломом. Не кажучи вже, що силікатна цегла і керамічні будівельні матеріали із глини — у різних вагових категоріях за екологічним впливом на мешканців таких споруд.

Однак на перепоні використання високоякісної глини для виробництва цегли не тільки брак сучасного обладнання, яке можуть завезти іноземні інвестори, і дороговизна природного газу та проблеми з доставкою кам’яного вугілля, а й суто штучне перетворення всіх глиняних кар’єрів на родовища загальнодержавного значення.

Процедура оформлення спецдозволів від цього стає у рази складнішою і довшою, а плата за використання такої сировини — істотно дорожчою, що відбиває охоту вкладати кошти в галузь, яка потенційно може і має стати золотою жилою для держави, де житлова проблема набула глобальних масштабів. А невеликі цегельні заводи в сільській глибинці здатні позитивно вплинути на ситуацію з безробіттям, допомогти молодим родинам збудувати доступне житло і водночас зберегти автодороги, якими нині аж за сотні кілометрів доставляють силікатну і облицювальну цеглу.

До речі, без банальної глини і піску не обійтися не тільки людям, а й новоствореним ОТГ, які мають капітально ремонтувати чи будувати культурно-соціальні й адміністративні об’єкти, оновлювати автошляхи. Без спрощення процедури відкриття піщаних і глиняних кар’єрів та налагодження ефективного контролю за прозорістю їхньої роботи ми свідомо вгатимо частину витрачених на децентралізацію бюджетних коштів у мафіозно-корупційні структури, що навряд чи наблизить Україну до Європи.