Пам’ять жертв збитого вже понад три роки тому в небі над Донбасом малайзійського авіалайнера рейсу МН17, немов легендарний попіл Клааса, стукає в кожне небайдуже серце. Немає сумніву, що вбивць неодмінно назвуть поіменно та притягнуть до відповідальності.

Однак кари заслуговують не лише ті, хто здійснив злочин, а й мародери, які, як стерв’ятники, грабували речі загиблих та залишки літака. Весь світ облетіло повідомлення про Катерину Пархоменко з Тореза, якій знайомий «ополченець» подарував туш для вій, підібрану на місці масової загибелі людей. Утім, ця «красива потвора», як охрестила її світова преса, сама вихвалялась в інтернеті трофеєм, натомість як до рук «защітніков» руського міра «прилипли» набагато дорожчі речі — від грошей і банківських карток до золотих прикрас.

На засіданні Ради Безпеки ООН ці дії було названо мародерством, хоча тодішній представник Росії Чуркін доводив, що чужі цінності самі падали на голову «невіноватим» лугандонцям: «Ми маємо справу з трагічною ситуацією. Не будемо її посилювати, вживаючи такий лексикон, як «мародери».

До речі, в Кримінальному кодексі Російської Федерації, на відміну навіть від радянського, нема статті про мародерство. Натомість ЗМІ переповнені жахаючими історіями про тотальне «привласнення» (саме так кваліфікує ці дії законодавство сусідньої держави) чужого майна під час боїв та природних і техногенних катастроф. Причому не лише на дальніх «околицях» чи в Чечні, де роками тривали криваві бої, а навіть у самій столиці, де доставлені до лікарень і моргів глядачі трагічного «Норд-Осту» залишались без грошей, дорогоцінних прикрас і навіть невідомо куди зниклого верхнього одягу. Після цього вже не дивує, що банківські картки офіційних осіб (!), які загинули в Смоленській авіакатастрофі під час падіння літака президента Польщі, теж «засвітились» у банкоматах Росії.

Однак цього разу йдеться не про країну тотального і тому юридично безкарного мародерства, а про Україну, де причетні до пограбування жертв рейсу МН17 та до аналогічних злочинів мали б рано чи пізно відповісти перед законом. На перший погляд, відповідна стаття в Кримінальному кодексі в нас нібито є. Натомість на ділі її немає, бо вона сформулювана так: «Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство) карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років».

Зрозуміло, що величезна територія, на якій розкидало речі пасажирів збитого ракетою цивільного авіалайнера, не є «полем бою». Більше того, цитована ст. 432 (мародерство) КК України, як роз’яснено в ст. 401, стосується лише військовослужбовців Збройних сил України та інших силових структур держави! Іншими словами, одні й ті ж дії вважаються злочином для наших вояків і безкарною справою, якщо вчинені російськими окупантами або терористами з номінально українським громадянством!

Від такої юридичної казуїстики зносить дах, однак не в наших «заслужених юристів» та нардепів-законодавців, які на третьому році війни не знайшли часу для ознайомлення із словниками та внесення відповідних змін до Кримінального кодексу. Зокрема, виданий ще в 1973 році четвертий том академічного «Словника української мови»  чітко роз’яснює: «Мародер — вояк, що грабує вбитих і поранених після бою або мирне населення під час війни».

Тут ні слова про «поле бою», бо витрушувати кишені вбитих можна і в моргу, і під час поховання, і навіть на польовій чи міській дорозі, де лежать загиблі і поранені цивільні, які не мають жодного стосунку до «бойових полів». Словник роз’яснює, що «вояк — боєць, солдат, член регулярних збройних формувань». Під це визначення підпадають не лише військовослужбовці урядових сил, а й інших військових підрозділів, у т. ч. незаконних.

Зрозуміло, що згадувана на початку цього матеріалу українофобка з українським прізвищем не мародер, а ось озброєний автоматом претендент на її серце і вії, підмальовані тушшю загиблих, за людськими і юридичними законами мав би відповідати за мародерство. Однак не буде, бо Кримінальний Кодекс України за військові злочини карає лише своїх солдатів!

Дивний і незрозумілий «гуманізм», бо у воєнний час навіть у найдемократичніших країнах антигітлерівської коаліції ворожих вояків чітко ділили на тих, хто підпадає під захист міжнародного права як військовополонені, і тих, хто є військовими злочинцями за вчинення конкретних і доведених судом дій, що суперечать загальноприйнятим нормам ведення війни.