У кінці минулого року я виграла цивільну справу за позовом до однієї фондової компанії, в якій працювала. Шевченківський районний суд міста Києва встановив виплатити приватному акціонерному товариству - фондовій компанії - 1935 грн (стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 800 грн. Судова тяганина, що тривала майже рік, завершилася. Справедливість перемогла. З цього випадку я зробила висновок, що попри недосконалість вітчизняної судової системи, в нашій країні можливе цивілізоване вирішення "фінансового" конфлікту з роботодавцем при наявності "білої" зарплати. Працівники тієї багатостраждальної компанії такий досвід взяли "на замітку": мій позов відксерили і тримають за зразок на всяк випадок.

Представник відповідача на суді пояснила, що виплата належних мені коштів при звільненні була здійснена із запізненням через всесвітню фінансову кризу. До речі, перерахував мій колишній роботодавець мені не 2735 грн, а близько ...2300 грн. Бухгалтер компанії уточнила, що з моєї суми зняли 15% податку на доходи фізосіб. З точки зору юристів, таке стягнення неправомірне. І тепер знову можна звертатися ... до суду.

На жаль, наше суспільство охоплене кризою не стільки фінансово-економічною (від неї ми потроху відходимо), скільки кризою чесного слова. Бізнесмени-керівники кидають слова, особливо не роздумуючи над тим, як виконуватимуть обіцянки. Не гребують обіцяти новим співробітникам зарплату в кілька разів вищу, ніж потім платять, вважаючи це ноу-хау із заощадження зарплатного фонду. "Кидають" один одного на гроші при розрахунках за товари або роботу, не дивлячись на попередні домовленості. Не кращі бувають і клієнти. Один мій знайомий бізнесмен зробив сумний висновок щодо небезпеки з боку клієнтів-депутатів. З його практики, саме слуги народу, на замовлення яких він виготовляв свої товари, не доплачують значні суми, мотивуючи це будь-якими причинами. А от люди середнього достатку пунктуальні в розрахунках.

Раніше "чесним купецьким" словом дорожили більше, ніж капіталами. Більшість великих угод укладалися купцями на словах. І якщо за порушення боргових зобов'язань могли покарати лише штрафом, то за порушення чесного купецького слідувало вигнання з гільдії та довічна ганьба не лише купцеві, а всьому його роду. Чесне ім'я цінувалося. Тих, хто хоч раз збрехав, виключали з купецької гільдії. Прізвище зловмисника писали крейдою на дошці, а потім стирали. Звідси вираз "стерти в порошок". Спірні питання обговорювалися "совісним судом", а розумники, які намагалися зрубати гроші обманом, піддавалися загальній ганьбі. Дане купцем слово було дорожче грошей. Наприклад, в одному з економічних підручників нещодавно прочитала: "Узгоджену під час укладення ф'ючерсного контракту ціну активів не можна змінити" (це той самий випадок, коли кажуть, що "купецьке слово дорожче за гроші").

Одна моя знайома якось розповіла, як її батьки у 50-х роках минулого століття приїхали до Києва і дали задаток за будинок власниці, а самі вирушили до Одеси заробляти суму, якої не вистачало. Вже потім довідалися, якою порядною виявилася ця бабуся. Сусідка розказала, що майже місяць господарку дому осаджували інші клієнти, що пропонували суму, значно більшу за "домовлену", але вона цим не спокусилася. І як відрізала: "Я ж дала чесне слово!"... Чи збереглися нині такі чесні бабусі, "не заражені" вірусом нашої ринкової економіки?

Слоган "чесне купецьке слово" звучить для мене з відтінком ностальгії. Адже не може бути успішною компанія, керівник якої не розраховується зі співробітниками, вважаючи їх людьми другого сорту. І не може бути чесного бізнесу при аморальних звичках. І коли деякі горе-підприємці пояснюють свої невдачі в бізнесі невдалою кон'юнктурою та підступністю конкурентів, хочеться нагадати відомий вислів: "Возлюби ближнього свого, як самого себе".