Із фондів Львівської галереї мистецтв зникли сотні експонатів: стародруки, ікони, цінні монети, меблі. Спочатку цю виявлену під час звірки музейних цінностей шалену новину сприйняли як черговий скандал. Однак що далі відходиш від першого приголомшення, то більшої емоційної напруги додає подія, в яку й досі не хочеться вірити.

Адже пов’язували її з ім’ям Бориса Возницького, особою, яка у кожного українця, особливо галичанина, викликає безумовну пошану й гордість. Герой України, багаторічний збирач мистецьких цінностей, він витягав ікони, скульптури, книги, живописні полотна з вогню, виносив з підвалів, піддаш, смітників і… дарував державі, народові. Привозив художні цінності, бувало вантажівками, скидав у дворі галереї і їхав далі. Поспішав…

Перевірки і пошук, оригінали і копії

Сам Борис Григорович зізнавався: «1960-ті, 1970-ті, частина 1980-х років — найактивніша частина мого життя. Ми тоді зібрали понад 30 тисяч речей, які оцінені тепер на суму близько 17 мільярдів євро. Але річ не в оцінці; гроші — то так собі. Те, що ми привезли, є, а те, чого не привезли, майже знищене». Навряд чи тоді він міг повірити, що зібрані ним безцінні культурні й мистецькі раритети тоненьким струмочком витікатимуть з галереї стараннями його ж учорашніх соратників.

Після смерті Возницького очільником галереї стала його донька Лариса Разінкова, а по закінченні строку контракту Міністерство культури уклало угоду з Тарасом Возняком, який ініціював фронтальну звірку експонатів.

— Погодьтеся, громадськість мала б знати, яким безцінним скарбом володіє галерея, — розповідає Тарас Степанович. — Тому протягом року працювало 17 уповноважених комісій, майже 100 осіб. Вони показали об’єктивні, хоч і сумні факти, і нічого вдавати, що все гаразд у Данському королівстві. Це далеко не так, і стосується не лише нашої картинної галереї. Повноформатних звірок, які б закінчувалися якимось результатом, не проводили з 1986 року. У 2010-му, коли ухвалено нове законодавство щодо музеїв, Міністерство культури цілком слушно видало наказ про проведення фронтальних звірок. У Львівській картинній галереї з 2010-го до 2016 року відбувалася, на мою думку, лише імітація звірок, бо кінцевого результату, тобто відповідного документа подано не було (це на сумлінні попереднього менеджменту). Ми підрахували одиниці зберігання і надіслали результати до Мінкульту, який це опрацює і оприлюднить на своєму сайті, в якому стані речі, і що зникло.

На думку Тараса Возняка, слід шукати зниклі мистецькі предмети. Цим має займатися не лише поліція, а й митниця, прикордонна служба, Інтерпол, правоохоронці інших країн, адже багато речей уже за кордоном.

«З іншого боку, — продовжує нинішній директор галереї, — ми не знаємо, чи не було підміни оригінальних речей фальшованими копіями. Починається набагато складніший багаторічний процес. Мало хто знає, що всесвітньовідома Мона Ліза, яка зберігається в Луврі, має посестру в швейцарському банку, їх насправді дві, одна — на полотні, друга — на дошці. І досі експерти не можуть дійти висновку щодо віку і встановити, де оригінал, а де копія.

Ватикан не може визначитися щодо Туринської плащаниці: володіє він оригіналом чи копією? А які ресурси, які можливості задіяні! Щодо нашої ситуації, то потрібно розуміти, що у 1970—1980-х роках тривав активний обмін експонатами з іншими музеями Радянського Союзу. Саме тоді існувала ціла фабрика фальшувань відомих художників, не лише поодинокі викрадачі робили копії. Можливо, це не справдиться, але важко заперечити, що таке не відбувалося на державному рівні, коли нам з центру давали копії, а забирали оригінали. І це теж виклик для нас».

У сховищах Львівської національної галереї недорахувалися скульптур, антикварних меблів, монет, картин та ікон. Фото з сайту img.tsn.ua

У книгозбірні стародруків

Матеріально відповідальною за зниклі експонати в музеї стародруків найчастіше називають завідувачку музею давньої української книги Ларису Спаську. Її не лише відсторонено, а й звільнено з роботи у зв’язку з безпрецедентними втратами. Та не все так однозначно. Якщо бути до кінця об’єктивними, у львівській пресі триває повноцінна медійна сутичка прибічників Тараса Возняка і його супротивників. Ми ж намагатимемося стати над суперечкою.

Що ж зникло? Майже 450 фоліантів. Нема стародруків (латиницею і кирилицею), 141 латинського видання XIX сторіччя, 19 графічних творів XVI—XVIII сторіч, 15 об’єктів архіву, 36 об’єктів спецфонду, 18 книг із федоріани, 16 видань української радянської доби, двох іншомовних видань. Серед зниклих такі перлини, як «Апостол» Івана Федоровича (Федорова — моск.) 1574 року, «Апостол» Спиридона Соболя 1630-го, видання Михайла Сльозки XVII сторіччя. Щоб зрозуміти обсяги зниклого, зазначу: ці книжки навряд чи можна було б розмістити у двох мікроавтобусах. На чорному ринку за них можна було б виручити десятки, якщо не сотні мільйонів доларів.

Член комісії з перевірки фондів Львівської галереї мистецтв і нині керівник музею книгодрукування Віра Фрис схвильовано каже: «Усі перевірки починалися майже по-колежанськи: покажи, мовляв, сонечко, що в тебе є, подивимось. Далі — кавуся… Цього разу не вдалося по-колежанськи».

— Під час роботи музею стародруків було чимало переїздів, і можливо, щось пропало, однак на цьому місці музей десятки років, і можна було це вже давно з’ясувати й подати директорові інформацію, — каже пані Віра. — Ми виявили, яких речей нема, а є очевидні підміни. Має бути одна книжка, розгортаємо — а там інша, менш вартісна. Й мабуть, це не зроблено одночасно. Картки на зниклі речі було переписано так, що книжки абсолютно безликі. І це стародруки, які високо цінують на ринку колекціонерів! Напевно відомо, що було два «Апостоли» Івана Федоровича (Федорова — моск.). Один бачила під час звірки, а другий на очі так і не потрапив.

Старовинні замки — окрема проблема

Разом зі звіркою фондів у галереї триває величезна робота з документацією. Адже три старовинні замки Львівщини, які у свідомості громадян асоціюються з власністю національної галереї, — Олеський, Золочівський і Підгорецький, — ні в кого не стоять на балансі й не мають технічної документації. І навколо цього, до речі, теж розгортається скандал. Львівська обласна рада нарешті передбачила кошти на виготовлення техдокументації. Йдеться про взяття замків на баланс обласної чи державної влади.

Міністерство культури просто передало б Львівській національній галереї ці замки — і можна працювати далі, зазначають спеціалісти. Адже нині неможливо у відновлення, ремонт замків вкласти жодної копійки, це буде потрактовано як нецільове використання коштів. Якби вдалося до цих замків долучити ще Свірзький, який логічно лягає у це кільце, можна вважати, що мудрість, доцільність і пошанування мистецького багатства України перемогли. На жаль, і ці прорахунки, втрати нині значною мірою пов’язують з іменем Бориса Возницького, який у максимальній зайнятості й присвяті життя рятуванню національних художніх цінностей не всюди встигав, покладаючись на команду.

Настав час охорони пам’яток

Та чи потрібне Львову на ґрунті звірок це кримінально-мистецьке збурення? Директор історичного музею Роман Чмелик висловився так: «Звичайно! У нас звірки проходять постійно. Цього року завершено роботу щодо фарфору, фаянсу, скла та глини. Це кілька тисяч пам’яток. Нестачі не виявлено. А за першого ж виявлення пропажі слід повідомляти правоохоронні органи і керівництво. Якщо посадова особа замовчує зникнення, то стає співучасником злочину».

Директор музею історії релігії Орест Малиць додає: «Борис Возницький присвятив життя галереї. Колекція, якою володіє музей тепер, — здебільшого його заслуга. Тут нічого ніхто не забере. Щоправда, багато речей привозили гамузом. Оперативно їх вписати в інвентарні книги було дуже складно. Говорити про це потрібно професійною мовою, без публічних заяв. Колеги-музейники не дадуть збрехати: в кожному музеї можна щось нашукати. Якийсь експонат неправильно задокументовано, йому присвоєно інвентарний номер. Випливе це пізніше. Не потрібно поспішати. А відповідальність завжди несуть дві особи: директор і головний зберігач».

«Я не раз видавала накази, щоб головний зберігач урешті-решт закінчив інвентаризацію всіх відділів галереї і Музею мистецтва давньої української книги, — зізнається Лариса Разінкова, яка після смерті батька певний час очолювала Львівську національну галерею. — Усе було майже готово, але головний зберігач ще не представив мені матеріалів. Потім почався конкурс на посаду генерального директора, і я вже не очолювала галерею. Нині ж звірці фондів потрібно надати якомога більшої публічності».

Що ж, Лариса Борисівна в цьому разі має рацію. До речі, після смерті Возницького у Львові було створено комітет порятунку його спадщини, до якого увійшло чимало моральних авторитетів Львівщини. Нині цей комітет відновлює роботу й готує лист до широкої громадськості. І основним завданням, зазначають його активісти, буде зберегти цілісний майновий комплекс Львівської національної галереї мистецтв. А другим — створити незалежну комісію з фахових фондових музейних працівників України для перевірки Олеського замку і його колосальних фондосховищ. І все це за умови громадського контролю.

Борис Возницький був унікальним збирачем із дивовижним відчуттям істинної ціни мистецької речі. І керував він галереєю, коли громили церкви, костьоли, синагоги, палаци. Треба було рятувати ікони, книжки, скульптуру — треба було збирати. А тепер слід зберегти зібране. І, звичайно, зрозуміти, де і в якому стані воно перебуває. І не варто прикривати ім’ям Возницького власну бездіяльність чи слабкодухість.

Ми віримо, що фахові перевірки дадуть змогу вхопити за руку тих, хто ловить рибку в каламутній воді, намагаючись нажитися на тому, що належить народові. А встановлення істини допоможе Львову й надалі залишатися мистецькою скарбницею України. 

ОФІЦІЙНО

Як повідомила речник ГУ Нацполіції України у Львівській області Світлана Добровольська, тривають два досудових розслідування у Львівській галереї мистецтв. Відкрито кримінальні провадження щодо стародруків за ч. 3 ст. 191 Кримінального кодексу України, та в Олеському замку з’ясовують обставини зникнення монети; проходить також експертиза іконостаса. 

Ірина ЄГОРОВА
для «Урядового кур’єра»