Любов до глибини серця і кишень

175 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО

ТАЛАНТ. Для більшості українців Михайло Старицький насамперед творець знаменитих Проні Прокопівни і цирульника Голохвастова у п’єсі «За двома зайцями». Менш відомо, що автор цієї іскрометної комедії та безсмертної пісні «Ніч яка місячна» — одна й та сама особа. Причому початково текст розпочинався словами «Ніч яка, Господи: місячна, зоряна», а мелодію написав Микола Лисенко. Він і Михайло Старицький у молодості закохалися в одну і ту саму панночку, яка, на відміну від Проні Прокопівни, вільно спілкувалася як російською та українською, так і польською й французькою мовами.

Отож маємо ще один гідний приклад для наслідування, принципово відмінний від позиції нинішніх російськомовних «моноглотів» з їхнім єдиним на всіх «язиком» міжнаціонального спілкування. Причому його «пріоритетність» уже традиційно грунтується не на реальній світовій значимості, а на абсолютно інших принципах, суть яких мало змінюється з часом — від Валуєвського циркуляра і Емського указу до нині чинного, на наш гріх і сором, закону про мови Колісниченка-Ківалова.

Не зайве згадати, що під час навчання Миколи Лисенка і Михайла Старицького у Київському університеті вони створили студентський хор. На прохання хористів дозволити включити до його репертуару нарівні з кращими піснями інших народів і українські пролунала відповідь: такої мови, мовляв, ніколи не було, немає і бути не може. Справа завершилась тим, що легендарний «Дощик, дощик…» пролунав зі сцени… французькою, після чого хор розпустили, наочно продемонструвавши, що суть не в мові, а у великодержавному шовінізмі «обрусителів» України.

Саме Старицький першим переклав рідною мовою твори Гоголя та шекспірівського «Гамлета». За це митця звинуватили у прагненні «взути Гамлета у мужицькі постоли» та приписували цьому перекладу всілякі нісенітниці, цілком співзвучні твердженням сучасної нам газети «Крымский телегафЪ», яка ще три роки тому на повному серйозі доводила: по-українськи «дзеркало» і «запальничка» — «пикогляд» і «спалахуйка».

Втім, найважливіша заслуга Старицького — талант любити Україну як до глибини серця, так і власних кишень, чим нині не можуть похвалитися навіть нібито найпатріотичніші з-поміж українських політиків-мільйонерів. Натомість проданий збіднілим стовповим дворянином із древнього роду Рюриковичів хутірець на Поділлі та сухарний заводик у Києві, у жодному разі не зайві для родини, стали стартовим капіталом створеного у 1882 році українського театру корифеїв. Саме завдяки антрепренеру Старицькому талант засновників-акторів було підкріплено трьома десятками постійних хористів, не менш потужною групою високопрофесійних музикантів, добротним реквізитом і декораціями.

Натомість дефіцит п’єс у репертуарі українського театру спонукав Старицького написати їх. Завдяки йому мовою драматургії перекладено присвячену Україні і українцям прозу видатних класиків: Гоголя, Ожешко, Крашевського. Режисерський та акторський хист Старицького став запорукою успіху перероблених ним сценічних творів інших авторів. Зокрема вже згадувану п’єсу «За двома зайцями» створено за сюжетом комедії Нечуя-Левицького «На Кожум’яках». Причому драматург при використанні чужих матеріалів як отримував згоду на це авторів, так обов’язково вказував на першоджерело.

Менш відомі оригінальні драматичні твори Старицького, що за царських і радянських часів перебували в категорії «к представлению неудобных». Приміром, показова доля п’єси «Панське болото», яку після численних переробок та шести(!) змін назви цензура дозволила як драму «Не так сталося, як жадалося». Причому радянські ідеологічні вимоги виявилися ще жорсткішими за царські, адже репліка одного із персонажів драми, який реагує на заяву, що, мовляв, українська мова не більше ніж «выдуманный диалект», актуальна донині: «Розмовляти на другій мові з тобою не буду; не того, що не вмію, а для того, що не хочу потурати твоїй писі. Живеш на Вкраїні, то знай її мову!»

Натомість драму Старицького «Богдан Хмельницький» заборонили через сцени «збуджуючого характеру, в яких відбивається нестримне прагнення українців до свободи». Йшлося про свідому позицію автора-патріота, який ще задовго до Леніна з його висловом «кіно — найважливіше із мистецтв», написав у листі до Франка, що національний театр — справді «могутній орудок до розвитку самопізнання народного». Власне, все життя Старицького — це приклад того, як бути сильнішим за всі об’єктивні обставини, чого так бракує нині сущим в Україні. 

230 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕМІРА РЕВУХИ

Золотобородий гетьман

СИМВОЛ. Мало кому з нас хоча б про щось говорить ім’я Вацлава Ржевуського, який став одним із перших європейських орієнталістів (дослідників країн Сходу). Уродженець Львова ще у дитинстві оволодів турецькою й арабською мовами, а у 1818 році нарешті здійснив свою мрію — разом із загоном козаків-українців вирушив у мандри Близьким Сходом. Стамбул, Алеппо, Багдад, Єрусалим і навіть заборонена під страхом смерті для немусульман Мекка — головні міста, в яких побував Ржевуський.

На Аравійському півострові наш земляк настільки здружився з бедуїнами, що став їх еміром та отримав титул Тадж ель-Фахр ель-Нишаан (Увінчаний славою). Записки мандрівника про географію маловідомих земель та побут місцевого населення стали справжнім відкриттям для європейців. Не менш цінні докладні описи порід арабських коней та особливостей догляду за ними.

Повернувшись на українську землю, колишній емір збрив руду бороду і, завівши козацькі вуса, став отаманом Ревухою. У його маєтку жив знаменитий поляк Тимко Падура, який писав вірші і пісні українською мовою, та діяла знаменита школа бандуристів, лірників, кобзарів.

Романтичний образ еміра Ревухи знайшов відображення у поезії Адама Міцкевича, Юліуша Словацького та інших польських поетів, де він постає золотобородим гетьманом, а також в українських думах. На відміну від нинішніх росіян, він прийшов на Схід із добром, а загибель Ржевуського під час польського повстання 1830 року стала прологом спільної боротьби поляків і українців «за нашу і вашу свободу», чого так бояться великодержавні поневолювачі. 

ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА ЗАГИБЛИМ КОРАБЕЛАМ У ГДАНСЬКУ

Пам’ять, що вчить і застерігає

АКТУАЛЬНО. На відміну від таємно похованих жертв розстрілу страйкарів у радянському Новочеркаську, кількість яких і донині не відома, імена 42-х загиблих у 1970 році робітників верфі Гданська увічнені на знаменитому пам’ятнику «Три хрести» висотою 42 метри. Відкритий ще у комуністичній Польщі меморіал став застереженням для влади та символом надії, що «зло можна перемогти», як викарбовано на плиті монумента.

  95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ РУДЕНКА

Дорогою прозріння

ПАРАЛЕЛІ. Донбас, який адепти «русского міра» невідомо з якого дива вважають своїм, насправді не може похвалитись жодним видатним російським діячем, бо навіть Даль і Чехов насправді такі самі «великороси», як і Гоголь. Натомість саме із шахтарським краєм тісно пов’язані долі Олекси Тихого, Василя Стуса, Миколи Руденка, які найвищою ціною довели свою вірність Україні та стали взірцем патріотизму.

Особливо показова біографія останнього з них, який, на відміну від молодших віком однодумців, пройшов шлях від щирого більшовика до переконаного противника комуністичного режиму. Дивуватись цій «дитячій хворобі лівизни» не доводиться, адже ще малюком Руденко втратив батька-шахтаря, і радянська школа з її системою виховання «вірних ленінців» багато в чому замінила сироті родину.

Талановитого юнака із шахтарського селища, який у 17-річному віці став переможцем Всеукраїнського конкурсу поезій серед старшокласників, вже через рік прийняли кандидатом у члени ВКП(б), що відкривало шлях до стрімкої кар’єри. Проте одразу після вступу до Київського університету студента, який, до речі, ще в дитинстві внаслідок травми осліп на одне око, разом з іншими хлопцями забрали до армії. Причому Миколі Руденку пощастило — його направили до престижної дивізії НКВС ім. Дзержинського, вояків якої навіть після нападу Гітлера на СРСР тримали в тилу.

Фактично непридатний для військової служби патріот добився зарахування на короткотермінові курси політруків і вже через два місяці воював під Ленінградом у дивізії народного ополчення. Після важкого поранення лікарі вважали, що хлопець ніколи не підніметься з інвалідного візка, а Микола Руденко замполітом фронтового госпіталю дійшов аж до Пруссії.

Нагородженого двома бойовими орденами колишнього капітана, який у 1947 році видав високо оцінену критиками збірку поезій «З походу», прийняли до Спілки письменників України, а невдовзі обрали секретарем парткому її найчисельнішої київської організації. Майже щороку виходили нові книги поета, а він тим часом розчаровувався у комуністичних ідеалах.

Останньою краплею стало викриття культу особи, після чого завжди чесний із собою Руденко дійшов висновку, що у нечуваних злодіяннях винен не лише Сталін, а й уся радянська система. Понад те, детально проаналізувавши «Капітал» Карла Маркса, наш земляк переконався, що йдеться про основоположну помилку. На відміну від класика марксизму, за теорією якого вся економіка грунтується на визискуванні найманих працівників, Руденко вважав, що всіх на нашій планеті годує енергія Сонця, завдяки якій врожаяться ниви і примножуються рибою та іншими дарами води.

Здавалось би, йдеться про суто філософські поняття, однак в одному разі рушійною силою прогресу є пролетаріат, а в другому — селянство, перетворене в СРСР у найбезправніший клас. Однак, як доводив Руденко, жодна індустріалізація і мілітаризація не врятують державу, де зневажають своїх годувальників.

Останнім аргументом влади в суперечці з мислителем стало судилище на Донеччині, рішенням якого інваліда-фронтовика за «антирадянську пропаганду і агітацію» відправили на 7 років до таборів суворого режиму. Тодішній очільник Донецького обласного суду Бойко в часи незалежності став головою Верховного суду України, а пророче застереження Руденка нині актуальне як ніколи. Від відповіді на запитання, чи варто й надалі дотувати видобуток золотого за ціною вугілля коштом українського села, залежить майбутнє нашої країни.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)