ОСОБИСТІСТЬ. Популярний донині телефільм про діяльність групи радянських розвідників, які в роки війни запобігли знищенню Кракова нацистами, вже став кінокласикою. Багатьом відомо, що карколомні пригоди героя серіалу «Майор Вихор» майже з документальною точністю відтворюють реальні події з біографії уродженця Дніпропетровська Євгена Березняка. Втім, у його житті чимало таємниць, про які він зміг розповісти лише в незалежній Україні.
Напрочуд промовистий факт, що знаменитий майор Вихор закінчив війну… капітаном, а його першим бойовим орденом стала польська відзнака «Віртуті Мілітарі», вручена рятівникові Кракова… 1964 року! Лише у вересні 1965-го на грудях героя засяяв орден Вітчизняної війни, яким рідна держава напрочуд скромно оцінила його подвиг.
Уже після розпаду СРСР колишній розвідник визнав, що «якби не війна, мене б репресували», а довоєнна публікація в одній із місцевих газет Дніпропетровщини, де тодішнього директора школи Євгена Березняка назвали петлюрівцем, врятувала йому життя в роки окупації.
Навіть у ретельно вивіреній компетентними органами автобіографічній книжці «Пароль «Dum spiro» він зумів протиснути буквально кілька рядків про голод, що лютував 1933 року в Україні, та ослаблених, знесилених учнів, які вже не мали сили ходити до школи. Не менш дивовижний ще один факт його біографії: уже працюючи завідувачем райвідділу народної освіти Петропавлівського району Дніпропетровщини, а згодом довоєнним і післявоєнним очільником Львівського міськвідділу освіти, Євген Березняк не мав вищої освіти, яку здобув лише 1947 року в місцевому університеті.
Свій перший урок сімнадцятирічний вчитель провів у початковій школі на Кіровоградщині, де працював після закінчення семирічки і педтехнікуму. До того часу молодий фахівець встиг побути «петлюрівцем», лише замалим не потрапивши до розстрільних списків 1937 року, й отримати у червні 1939 року медаль «За трудову доблесть».
Столиця Галичини здивувала двадцятип’ятирічного керівника Шевченківського райвно міста, а за рік — уже завідуючого всією народною освітою Львова засиллям навчальних закладів для поляків. Згодом Березняк згадував, що тут було 90 польських, 14 єврейських і три українські школи. Вже до літа 1941 року останніх стало аж 70, а тим часом на стіл самому Сталіну лягла скарга польської письменниці Ванди Василевської на «извращение» національної політики партії під час українізації львівських шкіл. Приїзд комісії, що почала свою роботу 10 червня 1941 року, не міг обійтися без оргвисновків, та початок війни, як небезпідставно вважав Березняк, врятував його від біди, а може, навіть від смерті.
Встигнувши евакуюватись до рідного Дніпропетровська, колишній учитель за завданням компетентних органів залишився на окупованій території для підпільної роботи. Причому стара газета зі звинуваченнями у «петлюрівщині» навіть відіграла певну роль при влаштуванні на роботу до фірми, через яку здійснювали поставки нафтопродуктів із Румунії на Східний фронт. Найімовірніше, саме завдяки роздобутій тоді Євгеном Березняком безцінній інформації про обсяги і райони споживання авіаційного і танкового пального аматор-розвідник зацікавив ГРУ — головне розвідувальне управління Червоної армії. Невдовзі після визволення Дніпропетровщини колишній освітянин уже навчався у спецшколі, а в серпні 1944 року групу парашутистів, очолюваних «капітаном Михайловим» (під таким іменем знатимуть Березняка поляки), скинули поблизу Кракова.
Встановлення плану оборонних укріплень, дислокації німецьких бойових частин та, що найважливіше, виявлення системи мінування міста, що дало змогу вчасно її знешкодити, — ось далеко не повний перелік лише основних результатів 156-денної роботи розвідгрупи у ворожому тилу.
День Перемоги хмільний від щастя розвідник зустрів у Дрездені, руїни якого красномовно засвідчували, у що міг перетворитися давній Краків. Зате коли Красною площею у Москві тріумфальною ходою котився легендарний Парад Перемоги, Євген Березняк… розвантажував вагони з вугіллям у фільтраційному таборі в Підмосков’ї, а ночами знемагав на допитах у слідчого. Лише дивом передана на волю звістка, що потрапила до ГРУ, врятувала від гіршого, хоч впродовж двох довгих десятиріч герой-розвідник не мав права розповісти навіть рідним, де він воював і чому, на відміну від обвішаних орденами штабістів, не заслужив жодної бойової нагороди…
Ми в Google+