КЛЕМБІВСЬКА ВИШИВКА

Вироби подільських майстринь отримували  найвищі нагороди на світових виставках

На Вінниччині  визнаним осередком народної вишивки є велике і гарне село Клембівка, що в Ямпільському районі.  У всіх його п’яти кутках — Баланівка, Бондарівка, Куцівка, Млинівка, Царівка — гармонію ритму і кольору вкладають прадавньою орнаментикою та сакральними знаками  в рушники, сорочки, хустки, скатерки. Спочатку тут робили лише для себе, задля збереження зв’язку з предками і просто для краси. Працювали старанно, тож у XIX столітті  вироби місцевих майстринь вже розходилися по Україні, мали попит на ярмарках у Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві. А згодом — здобували найвищі нагороди на всесвітньо відомих ярмарках.

Катерина Безверхня показує одну з візитівок села — рушник «Звєзда». Фото автора

Шедеври зі скрині

Як i скрізь у нашій країні, тут люблять класичне сполучення червоного з чорним. Разом з тим є i свої кольори. Найперший — золотаво-жовтий, яким, зокрема, вишивали сорочки на будні. А вищою майстерністю у техніці гаптування вважається низь.

 Зі слів художнього керівника сільського будинку культури Катерини Безверхньої, раніше на весілля молодий одягав сорочку, вигаптувану блакитними і червоними нитками. Обов’язково на ній були листочки з дуба, що символізувало міцність. На молодій була не блуза, як тепер, а довга сорочка, вишита зеленими нитками. На рукаві збирали «пшеничкою» настільки дрібно, що дивишся і не віриш, що те руками зшито.

Коли Клембівка готувалася до виставки «Мистецтво одного села» у столичному Українському домі, то культпрацівники пішли по дворах збирати старовину. «Нам запросто могли подарувати сорочки буденні, святкові, але не весільні. Як тільки не запевняли літніх людей, що покажемо в Києві та їм повернемо, не дали. Старі і тепер дотримуються звичаю, що людина має  забрати на той світ свою весільну сорочку», — зауважує вона і, діставши з шафи рушники, декламує відомі рядки, створені Андрієм Малишком і Платоном Майбородою: «Рідна мати моя, ти ночей недоспала, Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі  проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала».

Рушник — один з одвічних слов’янських символів, який формував естетичні смаки, створював настрій, наочно характеризував майстерність, працьовитість жінки і дівчини. Дотепер молоді стають на весільний рушник, а хліб-сіль на вишитому рушнику є ознакою щирої гостинності. У кожному краї рушник неповторний, а всі разом є визначним художнім явищем національної культури, символом єдності роду і нації. Оздоблений знаками-символами, він стає оберегом, енергія якого направляє долю людини у правильному напрямку духовного розвитку.

…Пані Катерина показує відомий «Подільський дуб» (або «Рожиниця»). Вони суто клембівські. Назва оригінальна — «Бовдур», «Звєзда». Чому саме так їх називають, з її слів, не збереглося. Тим часом «Звєзда» — одна з візитівок села. У цього рушника є кілька варіантів малюнка, але завжди немає вивороту — він однаковий з обох боків. На весіллі тут і тепер  в’яжуть сватів і старостів вишитими рушниками. А коли людину проводять в останню путь, то хрест теж перев’язують рушником. «Клембівські рушники обов’язково завершують мереживом — «сіткою»  з  квіточками, зайчиками, ромбиками тощо — виплетеним гачком. Якщо немає сітки, то у нас такий не візьмуть на серйозний захід», — запевнила вона.

У сільському будинку культури зберігаються рушники, вишиті лучкою, — тепер таких ниток немає. Є тут і справжнє диво — рушник відомої майстрині Параски Березовської. З лиця — пишний узор, а зісподу — лише цяточки. Теперішні місцеві майстрині не раз його розглядали, але так і не розгадали складну техніку. Можливо, вона втрачена.

Спостерігаючи за моєю непідробною зацікавленістю, Катерина Безверхня зауважила: коли в  них проводиться обласний мистецький фестиваль «Мамину сорочку пригорну до серця», все село, а це понад три тисячі осіб, вдягається у вишиванки. Бабусі зі скринь дістають такі шедеври, що колекціонери з усього світу стали б за ними у чергу. Але вони не продають: показали — і назад у скриню.

Кептарики і вишиванки - традиційна жіноча українська одежа. Фото Ярослава САДОВОГО

А віз, повний вишивання

Цікаві відомості про село кінця ХIХ століття залишив Михайло Коцюбинський. У своїй статті «Вироби селянок з Поділля на виставці в Чикаго» він зазначав, що «в Клембівці усі селянки — і дівчата, і молодиці —вміють гаптувати та ткати «бомбак», себто полотно, на котрім гаптують… Полотно, звичайно, тоненьке та вузеньке, жовтувате, дуже гарне на вигляд. Селянки купують його на празникові сорочки; а пані — на сукні, що останнім часом дуже увійшло в моду. На такім полотні й гаптують золотими та срібними нитками — «широм», а самий спосіб гаптування називають «низзю». Спершу, поки не було попиту на такі вироби серед тутешньої інтелігенції, селянки гаптували тільки для власної потреби. Тепер же, відколи вишивки «широм» почали розповсюджуватися поміж панством, відколи зріс попит на всі вироби, настали справжні гантарки — майстрині, що тільки й живуть з гаптування, що не йдуть в жнива жати хліб, щоб налагодити вишиванок на продаж на ярмарок або скінчити заказ якої багатої пані. На продаж вишивають ковнірчики, погрудки, рукавиці, листви до суконь, жилетки, рушники, серветки і таке інше. Правду сказати: робота буває чудова, взірці гарні, рясні. Зате й ціна вишивок досі висока…

На ярмарках, по городах і по містечках на Поділлі, часто можна зустріти віз, наладований сувоями бомбакового полотна та вишиванками. То клембівські гаптарки вирядили в світ свої вироби, вибравши якого меткого селянина, що згодився за певний відсоток від проданного пуститись в крамарську мандрівку. І буває, торгують добре. Так, я знаю, що за тиждень в однім невеликім городі продали полотна та вишивок більш як на 100 рублів.

Оті-то вироби подільських селянок й фігуруватимуть на виставці в Чікаго, як експонати пані Декар’єр…»

Такої сорочки ви ще не носили.  Купіть, не пожалкуєте. Фото Ярослава САДОВОГО

Її «картини» розійшлися по світу

З 1906 року клембівчани представляли своє мистецтво на виставках у Києві. А навесні 1914 року вони згуртувалися в артіль, втім проіснувала вона недовго. Та у 1925 році постає артіль «Жіноча праця», яка  швидко розвивається. Створюються її філії в районах області. Зрештою, у Клембівці будують фабрику, на якій згодом також почали машинним способом виготовляти з «малюнками» постільну білизну, скатерті тощо. Втім, цех ручної вишивки залишався основним. Фабрика була годувальницею для села: на ній працювало майже 600 осіб, крім того, немало замовлень виконували вдома.

Починаючи з 1936 року, газети розповідають про неперевершене мистецтво тутешніх майстрів. Їхню працю на високому рівні відзначають грамотами, дипломами, грошовими преміями.  Парасці Березовській, яка тричі представляла свої роботи на ВДНГ СРСР, та Марії Кожук було присвоєно  звання «Майстер народної творчості». Невдовзі й їхні учениці  здобувають висот. А в 1968 році на міжнародній виставці-ярмарку в Лейпцизі золоту медаль отримують сорочки «Чорнобривці» і «Сніжок», які експонували Олена Царюк, Галина Козак, Ксенія Волошина, Параска Тітаренко. Слава про клембівських майстринь котилася світом. Їхні роботи мали успіх на міжнародних виставках-ярмарках у Брюсселі, Марселі, Монреалі…

Траплялися й кумедні ситуації. Наприклад, якось у село надійшов лист із Франції з проханням надіслати машину, яка вишиває гладдю. Довелося відповідати, що такої машини не існує. Ще випадок. Один з відвідувачів виставки у Лейпцизі переймався тим, що «Чорнобривці» можуть відійти із селянкою, яка їх вишила. Та був неймовірно здивований, взнавши, що «малюнок» створила художниця фабрики Ганна Лялька.

З 1966 року Ганна Денисівна розробляла дизайн клембівських вишиванок. За чвертьвікову працю на фабриці вона створила  кілька альбомів авторських ескізів, які майстерно  реалізували вишивальниці. Її праця відзначена багатьма нагородами, у тому числі срібною медаллю з Москви. І тепер вона рада з того, що її «малюнки» розійшлися по світу. Вони є в музеях та в багатьох будинках українців.

Дівчата хочуть вишивати

З-поміж теперішніх майстринь у селі найбільш відома Марія Савчинська. Односельці з гордістю зауважували, що  її сорочки мають президенти України, міністри, народні депутати.

Коли в новітній історії фабрика припинила існування, пані Марія взяла сумку в руки і вирушила майже за 140 кілометрів автобусом  до Вінниці, а далі електричкою до Києва. Там пішла по салонах-магазинах.  Але на її сорочки і блузи, вигаптувані низзю, гладдю і виколом, спочатку навіть не захотіли дивитися. «Та це ж клембівські!» — зауважила вона. Почули.

Відтоді немало  води стекло у тутешній річці Русава. Марія Савчинська стала заслуженим майстром народної творчості. Вона — учасниця багатьох республіканських виставок, разом з донькою зробила спільну виставку робіт у Вінниці. А ще — вона навчила 8 молодих вишивальниць секретів вишивання.

«Молоді жінки дуже хочуть вишивати, — запевнила майстриня. — Сьогодні я іду вулицею, а вони запитують, чи немає роботи.  Замовлення є, однак поодинокі.  Тож наразі працюю з дочкою, яка живе у Луганську та приїхала до мене. У жовтні в Національній спілці народних майстрів планується виставка її робіт. Тож щось продаємо, щось відкладаємо для виставки».

З її слів, якщо працювати робочий день, то можна в місяць заробити 2—2,5 тисячі гривень. Для села — це гроші. Однак і праця складна. Наприклад, над блузкою для міністра гладдю і вилом білим по білому  працювала 24 дні, на «Чорнобривці» пішов 21 день.  Звісно, можна прискорити процес. Наприклад, гаптувати ріденько чи брати в голку 10—12 ниток, як те деінде має місце. Або інше: придбати машину, яка вишиває хрестиком, і штампувати дешеве, яке необізнана людина не відрізнить від ручної роботи. «То вже не мистецтво. А нам треба зберегти народну вишивку», — зауважила вона.

 Саме задля збереження традицій в селі організували обласний мистецький фестиваль «Мамину сорочку пригорну до серця». У ньому беруть участь не лише майстрині з районів області. Наприклад, минулого року свої роботи  привезли вишивальниці з  Канева, Дніпропетровщини, Миколаєва, а також з Молдови. Цього року  на фестиваль, який проводитиметься вп’яте, очікують ще більше учасників і гостей. На фестивалі майстри з різних областей покажуть весільне вбрання в українському стилі.

Зауважимо, що починає відновлювати свою роботу фабрика. Наразі в ній 15 молодих жінок, які перебувають на обліку у службі зайнятості, переймають основи ручної вишивки, а також вчаться на операторів вишивальних машин. Спеціалісти відреставрували всі клембівські альбоми із зразками ручної і механічної вишивки. Також відновили стенди про історію підприємства. «Ми зацікавлені досвід майстрів передавати молодим поколінням. У планах прийняти на роботу приблизно 200 осіб», — зазначила директор фабрики «Жіноча праця» Жанна Ярмоленко.

ПРЯМА МОВА 

Олена НАЗАРЕЦЬ,
заступник директора Вінницького 
обласного центру народної творчості:

— Вінниччина здавна славиться своїми вишиванками. І тепер роботи багатьох майстринь вражають професійним виконанням. В обласному центрі народної творчості зареєстровано майже тисячу вишивальниць, які беруть участь у виставках. Частіше використовують техніку хрестиком та гладдю, а народне мистецтво більше багате — є вишивка низзю, качалковою гладдю, мережкою. Низзю ніде не працювали у таких обсягах, як раніше у Клембівці, це традиційна подільська вишивка. Сьогодні молодь прагне навчатися і має для цього можливості. Під час  культурно-мистецької акції «Вишивана доля Вінниччини» кращі майстрині давали майстер-класи в обласному центрі та в районах. Та й на кожному фестивалі (а протягом року лише обласних проводимо кілька) є можливість переймати досвід. Тож в області мистецтво народної вишивки  живе.