Нещодавно виданий роман-есе у трьох книгах «Олександр Вертинський, нащадок Гоголя» популярного українського письменника Олександра Балабка чернівецьке видавництво «Букрек» уже презентувало на міжнародних книжкових ярмарках.  Обравши  динамічну форму оповіді —  подорож місцями життя цікавої особистості від Києва до Стамбула, Парижа, Москви і Шанхая, автор розповідає про інших талановитих українців, які знаходили і втрачали себе у світах широких.

Роман-есе автономний і водночас  продовження серії книжок  автора «Стежками українців у світах». Коли занурюєшся у його сторінки, не покидає відчуття, що автор укотре намагається  зрозуміти ментальну формулу українців — пошуки кращої долі за межами рідної землі. Про людину, яка зазнала великого кохання і великих незгод, яку приходили слухати Марлен Дітрих, Грета Гарбо, Чарлі Чаплін, Федір Шаляпін, англійські принци, ведемо розмову з автором роману-трилогії.

Письменник Олександр БАЛАБКО

— Олександре Васильовичу, то чому наші таланти в усі часи шукали у світах кращої долі?

— Насамперед тому, що Україна не мала справжньої державності. Тож полтавець Гоголь, наприклад, прагнув самоствердження в Петербурзі, киянин Вертинський — у Москві. І опинилися вони в іншій, російській культурі. Але мені цікаво було простежити, як отой пуповинний зв’язок з батьківщиною, туга за нею, навіть відчуття провини позначалося на їхній творчості.

— Що вас спонукало взятися за цю тему?

— Насамперед жаль і біль. Бо донині Олекса Грищенко, Олександр Архипенко, Михайло Бойчук, Олександра Екстер, Марія Башкирцева, Сергій Лифар, Олександр Кошиць, Ігор Стравинський, Федір Паторжинський, навіть Володимир Винниченко як драматург і маляр,  інші українські митці світового рівня, які стали героями моїх творів, більше знані за кордоном, аніж в Україні. Саме повернення їх у наш контекст і було завданням більшості моїх творів цього жанру.

— Чому в центрі ваших уподобань став співак, поет Олександр Вертинський? Бо коріння його київське, а по матері гоголівське?

— У людей мого покоління давно на слуху його пісенні шедеври «Лиловий негр», «Над рожевим морем» (до речі, я переклав їх українською, і тепер вони зі сцени звучать у виконанні народного артиста України Олега Дзюби). Але з Вертинським зіткнувся, працюючи  з неопублікованим архівом Сергія Лифаря. У 17 років він утік із більшовицького Києва і в Парижі швидко став зіркою балету Дягілєва, а згодом — головним балетмейстером Гранд Опера. Тож українці Лифар і Вертинський не могли там не познайомитися. Олександр Миколайович у мемуарах подав про Сергія Лифаря кілька сторінок, які стали за радянського режиму першими спогадами про видатного митця, на ім’я якого було накладено табу. Неабияк зацікавили і видані 2004 року спогади дружини Вертинського Лідії Володимирівни, де є таке його зізнання: «Шкода, що я співаю російською і взагалі весь російський! Мені треба було б бути українським співаком і співати українською! Україна — рідна мати. Іноді мені здається, що я роблю злочин тим, що співаю не для неї і не її мовою!» Але наприкінці життя він таки здійснив свою мрію: зіграв українською на Київській кіностудії дві ролі: в історичній картині «Полум’я гніву» і «Кривавому світанку». Консультуватися Вертинський ходив до вже дуже хворого Амвросія Бучми. Наталія Ужвій запитувала, звідки у Вертинського не лише добірна мова, а й український акцент, вважаючи його москвичем і росіянином. Я дискутую, спростовую, розвінчую Вертинського, який у Шанхаї змушений був писати так, щоб йому з родиною нарешті дозволили повернутися на батьківщину. У романі  Вертинському присвячено, певно, третину із 600 сторінок тексту, решта — про його оточення, визначні постаті українського походження.

— А, може, в глибині душі ви заздрите великому коханню Вертинського?

— Заздрить, можливо, той, хто упродовж життя був обділений. У кожної людини власне кохання. Неймовірно романтичне поєднання сердець  Олександра Вертинського і Лідії Циргвави, різниця між якими 34 роки, вражає. Вони покохали одне одного з першого погляду, а потім кілька років Вертинський домагався її руки, переконуючи не лише матір Лідії, а й усю грузинську громаду Шанхая. Листи чоловіка  Лідія Володимирівна зважилася  оприлюднити лише на початку 2000-х. Це справжня поезія! Якось наприкінці життя вона на запитання, чому так і не вийшла заміж, відповіла: мала б я  чоловіка для певного статусу, але хто б мені вранці поцілував руку?

— А сучасні реалії — велика еміграція — не діймають?

— І так, і ні. Відомо, скільки  валюти постачають в Україну наші заробітчани. Є чимало прикладів, коли випускники українських вишів повертаються із солідним багажем знань і досвіду, щоб прислужитися Батьківщині.

— Але  нині у своїй державі чимало наших співвітчизників загубили свої таланти: учитель року з іноземної мови доглядає старого британця, лікар працює прибиральником. Чого нам бракує, крім грошей, щоб будувати гідне життя вдома, біля власних батьків?

— Можу назвати приклади, коли чудові знавці іноземних мов і талановиті лікарі й у нас при ділі та у великій пошані.  Не вірю, що самодостатні люди високого рівня кваліфікації жодним чином не мають змоги зреалізувати себе в Україні. Дається взнаки наша ментальність — постійно нарікати на лиху долю. У доглядальниці за кордоном, зрозуміло, умови роботи кращі, платня також. Десь далеко легше змиритися навіть з певним приниженням. У нас же багатство багатих часто сусідить із брутальністю, хамством, зверхністю. Вірю, що такий стан речей в Україні мине, як мине упередженість, ненависть до багатих, коли кожен пересічний не буде нижчим від плінтуса. Зрештою наші люди і їдуть туди, щоб підняти своїх тут.

— Чого ви хотіли досягти  цим романом-есе?

— Укотре нагадати відому сентенцію про солодкий і приємний дим вітчизни. Адже хоч би де людина була, у яких світах будувала  кар’єру, батьківщина нагадуватиме про себе завжди. Часом немилосердно і жорстоко. Хтось сказав, що важливо не лише гідно жити, а й гідно піти в інший світ. І тоді не доведеться помирати  в чужому домі, свідомо відмовившись від їжі, як це сталося з Гоголем, і не каятися, як Вертинський за рік до смерті, що не співав для України її мовою.

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр БАЛАБКО.  Народився  1955 року в селі Лісконоги на Чернігівщині. Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка. Працював у редакціях газет і журналів.  Прозаїк, поет, публіцист, сценарист, драматург. Автор текстів пісень, які виконують відомі українські співаки і гурти. Представлений в  антології української поезії Clarinettes solaires, виданій у Парижі. Лауреат численних  літературних і журналістських премій.