Майже чотири роки тому на околиці Миколаєва буяло дике поле. Занедбана територія пустиря згодилася б хіба що для проведення сафарі. Гектари колишніх земель будівельного батальйону нікого не «надихали» на побудову тут сучасного підприємства. Проте ентузіасти знайшлися. І буквально за два роки з нуля з’явився красень-завод. Історія нагадує казку про чудові палаци, збудовані за ніч, але це реальність. Так народився Миколаївський тепловозоремонтний завод. Нині тут не тільки ремонтують тепловози для промислових підприємств, а й виконують роботи з модернізації військової техніки. Причому, на відміну від інших подібних підприємств, ремонтують техніку власним коштом. Ні в кого не просять, ні на кого не сподіваються. Вони не альтруїсти, вони — реалісти та громадяни.

Хороший математик завжди економіст

Керівник ТОВ «Миколаївський тепловозоремонтний завод» В’ячеслав Сімченко за фахом математик. Як жилося науковцю в буремні 1990-ті, згадує тепер з печаллю. Працював у Фізико-хімічному інституті Академії наук України. Був просто жебраком, не вистачало навіть на те, аби годувати сім’ю. По 7—8 місяців зарплату не отримував. Каже, емоції переповнювали: як трапилося, що начебто розумний і такий бідний? Тоді ненавидів усіх, хто займався так званим бізнесом. Вони здавалися йому спекулянтами, мерзотникам, злодюгами. І досі В’ячеслав не любить слово «бізнес», він вважає його синонімом до «непорядність». Краще говорити про підприємництво, пасіонарність.

Але з будь-якої складної ситуації завжди має бути вихід. Для людей, які бажають його знайти. В’ячеслав спромігся. Підробляв репетитором, обслуговував комп’ютери у фірмах. Зрозумів, що таке взагалі підприємництво. Став приватним підприємцем. Купував запчастини, міняв їх на глину, глину на посуд, посуд продавав, знову купував запчастини. Адже закони бартеру процвітали. Тоді ж засвоїв основний прин?цип підприємництва: все зароблене слід вкладати у розвиток. Не було ще тоді навіть власного житла, а машину змушений був наймати для роботи.

— Займалися запчастинами до тепловозів, — розповідає В’ячеслав Сімченко, — потім нам уже довірили ремонти. Спочатку — насоса, потім редуктора, дизеля. З’являлися клієнти. Згодом почали ремонтувати тепловози. На орендованих площах. Працювали по всій Україні. Знаходили тих, з ким можна було кооперуватися. Потім познайомився з миколаївцем (В’ячеслав одесит. — Авт.), який став компаньйоном. Вирішили об’єднатися. Все, що заробили до цього, інвестували у виробництво.

За два роки побудували повністю новий завод. Причому навіть будівельний підрозділ власний створили, аби не звертатися до підрядників. Отримати купу ліцензій, дозволів, погоджень було непросто. Але серед джунглів — реальних та чиновницьких — завод таки виріс. Почали отримувати замовлення. Перший свій тепловоз директор добре пам’ятає: прийшов такий собі «локомотив-дідусь», а після ремонту «парубком» став. Років на 25 йому життя подовжили.

Кажуть, економіст — це невдалий математик. У ситуації з паном Сімченком усе навпаки. Саме математика зробила його економістом. Успішним економістом.

Додаткова миколаївська броня не завадить БТРу. Це підтверджують учасники АТО. Фото з сайту news.pn

До радянської техніки — європейський мозок

Екскурсія заводом для розуміння основ виробництва майже не знадобилася. Тут усе «за склом». Приміщення для менеджерів підприємства облаштовано таким чином, що через прозорі стіни-вікна управлінці спостерігають за всім процесом виробництва. До того ж по офісу розвішані екрани, на яких в інтерактивному режимі видно, як працюють над замовленнями.

У приміщенні десь чоловік до двадцяти, які представляють напрями діяльності виробництва: бухгалтерія, відділи договорів і замовлень, технічний відділ, секретаріат та безпосередньо керівник. Він власного кабінету не має — працює поряд зі своїми співробітниками. Ті не лише бачать, хто з ним спілкується, а й самі будь-якої миті підходять з документом чи договором, який слід підписати. Все прозоро аж занадто. Тут навіть каву для всіх готує той, хто саме в цей час опинився біля автомата.

На запитання «чи зручно працювати в такому режимі, адже бачите всіх підлеглих, те, що вони роблять та чи не байдикують», керівник відповідає: «Та й вони все бачать і розуміють: усі наші дії спрямовуємо, аби отримати замовлення та заробляти». Підхід, безумовно, сучасний, своєрідний, вражаючий.

Що ж роблять на підприємстві? Ремонтують тепловози, подовжують їм життя, намагаються машинам 60-х років минулого століття «вправити мозок» ХХІ століття. Міняють усе: залізо, нутро, системи управління. На одному з останніх тепловозів замість російського двигуна встановили американський, що уможливило економію палива на 25%. Суттєво. Нині працює в Іллічівську на ходових випробуваннях. Здешевлення вартості енергоносіїв — ключове завдання. Встановлюють німецькі регулятори, що економлять пальне, запроваджують новітні технології.

Європейський мозок застосовують не лише в техніці. Керівник підприємства переконаний: «гальмануло» потяг, що називався «економіка», за часів Януковича. «Повністю унеможливили конкуренцію, — переконаний В’ячеслав Сімченко. — І від того всі біди. Під словом «конкуренція» ми повинні розуміти таке: ти прийшов на базар, де як мінімум п’ять людей продають ковбасу, але мають бути ще й п’ять покупців. В Україні такого не було і поки що немає. Тому що державу поділили дві-три великі компанії. Від них залежить навіть бабуся, яка насінням торгує. Що вже казати про середній та малий бізнес? Ми повністю залежні від олігархів. Вони диктують правила гри великим підприємствам, ті — середнім, середні — малим... Доходимо і до бабусі з насінням. Доколи систему не змінимо, не змінимося й самі. Нас просто вбивають олігархи та продумана і вигідна для них система».

Якби вам, питає пан В’ячеслав, дали, наприклад, змогу безкоштовно користуватися певними ресурсами, відмовилися б? Безумовно, ні. А комусь дали, і хтось цим користується.

І ще одна позиція керівника підприємства заслуговує на увагу: 99% волонтерів та тих, хто допомагає армії, — підприємці. Не вчителі, лікарі, бюджетники. Чому? Так сталося, що за роки незалежності виховався цілий клас людей байдужих, споживачів. Вони можуть критикувати владу, але проголосують за тих, хто щось принесе, наприклад, пакунок гречки. Або відремонтує лавку біля під’їзду. Підприємці ж завжди були найбільш заповзятливі, активні, пасіонарні. Вони працюють, борються. Отже, тепер математик-підприємець пан Сімченко вважає найбільшим злом не бізнесменів, а людей байдужих.

Сталина «військові рейки»

Директор заводу чи не щодня отримує такі собі «сюрпризики». Заходить за ворота, бачить — чийсь БТР стоїть (з натяком: відремонтуйте, мовляв, дуже треба). Натяк зрозумілий. Ніхто не питає, чия техніка та для кого. Треба — то треба. Сімченко каже відверто: «Я просто не пам’ятаю, скільки тих БТРів відремонтував. Понад два десятки точно».

Поки розпитую керівника про всякі соціальні проекти, про допомогу армії, йому телефонують. «Так, добре, зробимо, — відповідає у слухавку. — Уявіть, уперше настільки терміново потрібно перемонтувати БТР, аж заплатять».

Нічого не розумію. Про завод, який ремонтує БТРи, прошиває бронею КАМАЗи та УАЗи, розповідали всі ЗМІ. Що ж за проблеми з оплатою? Виявляється, проблем немає. Бо ніхто їм нічого не оплачує. Вони насправді всі роботи виконують власним коштом. Працюють цілодобово. Такі ось скромні благодійники, меценати, волонтери.

Два перших відремонтованих БТРи передали армії 20 травня. Хлопці, які були на передовій, кажуть: машини не підвели. Броня була насправді міцною. Такою ж міцною бронею миколаївці обладнали КамАЗ та УАЗ. Звідки виникла ідея бронювати машини? Керівник відповідає так: «Слід просто уявити собі картинку. Ось їдуть у машині-консервній банці 30 бійців. Потрапляють під обстріл. Через годину із 30 живих стільки ж вантажів «200». Коли таке собі уявляєш, відразу ж думаєш, як можна врятувати, чим допомогти. Тож і виникла ідея бронювати машини».

Переорієнтуватися на «військові рейки» заводу було не складно. Точніше, вони просто не боялися складнощів. Хто не хоче робити, той завжди вигадує відмовки на кшталт: немає інструкцій, спеціальних креслень, оплати, погоджень. На тепловозоремонтному не чекають, а працюють. Тож допомога армії для них — пріоритет. Силами підприємства відновлено і модернізовано техніку мало не всіх військових частин і з’єднань, дислокованих на території Миколаївщини. В першу чергу це стосується легендарної 79-ї окремої аеромобільної бригади, Феодосійського батальйону морської піхоти, підрозділу 73-го морського центру спеціального призначення («морські котики»), спецпідрозділу патрульної служби особливого призначення «Миколаїв» УМВС України в Миколаївській області, авіаційної частини, інших формувань. Також відремонтовано головну ходову машину на середньому десантному кораблі «Кіровоград», який виведено з Криму. Підприємство здійснює й чимало соціальних проектів.

І за всіма напрямами у тепловозоремонтного броня справді міцна.

ПРЯМА МОВА

Тарас КРЕМІНЬ,
голова Миколаївської
обласної ради:

— Нині ми всі працюємо для фронту, для перемоги. Тому конкретність дій, злагодженість усіх миколаївців — запорука ефективної підтримки Збройних сил України та, відповідно, рішучий крок до перемоги українського народу. Ми неодмінно повернемо мир на нашу землю, бо маємо сильний дух, міцний народ і таких патріотів! Дякую тепловозоремонтному заводу та його керівнику за вагомий внесок у перемогу українського народу.