Улітку цього року Побузький феронікелевий комбінат (ПФК) став об'єктом пильної уваги вітчизняних ЗМІ. Сталося це після спроби рейдерського захоплення підприємства півсотнею озброєних людей, якому передували вкрай сумнівні з юридичної точки зору судові рішення. Відтоді ситуація навколо ПФК, здавалося, заспокоїлася. Але, схоже, унікальний і завод, що стабільно працює, як і раніше, декому не дає спокою. Інакше чим пояснити активне поширення останнім часом у псевдоекспертних і навколонаукових колах «думки» про нібито значний збиток Україні, якого начебто завдає схема роботи цього підприємства. А особливо вражають «авторитетні» думки про те, що ПФК може працювати на українській або російській руді.
Насправді ця схема роботи досить проста. Естонська компанія Bowrin Trading OU постачає нікелеву руду на ПФК, де її переробляють у феронікель, який повертається постачальникові руди. Отриманий феронікель Bowrin потім продає на міжнародних ринках. Звичайнісінька толінгова (давальницька) схема роботи, за якою працює багато вітчизняних підприємств агропромислового комплексу, хімічної, текстильної, взуттєвої промисловості тощо. Діють ПФК і Bowrin на підставі укладеного контракту, маючи всі необхідні дозволи і відповідно до українських нормам і вимог у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
То що ж тут не влаштовує окремих «фахівців» галузі? Виявляється, нікелева руда, яку завозять із Гватемали. Деякі вітчизняні «експерти» стверджують: ПФК може успішно працювати на українській руді з родовищ поблизу комбінату або ж використовувати російську (своєрідний вияв патріотизму, чи не так?). Але в тому-то й річ, що не може.
«Валіза без ручки»?
Активна геологічна розвідка південно-західної частини Українського кристалічного масиву, куди входить і Середнє Побужжя, почалася в 1951 році. Протягом кількох наступних вдалося відкрити і розвідати інші родовища силікатних нікелевих руд: Деренюхське, Капітанівське, Пушківське, Липовеньківське, Тарноватське. На цій сировинній базі й вирішили звести нове металургійне підприємство. 9 червня 1956 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову №857 щодо проектування та будівництва нікелевого заводу і населеного пункту неподалік від села Капітанки Голованівського району Кіровоградської області.
Будівництво селища (нинішня назва Побузьке) почалося майже відразу ударними темпами, а ось із заводом справа була набагато гіршою. Лише у липні 1964-го (через 8 років після постанови №857) Рада Міністрів УРСР затвердила проектне завдання на виробництво товарного феронікелю підприємством. Коли ж наприкінці 1960-х на півночі СРСР і на Уралі відкрито перспективні родовища нікелевих руд, які давали змогу налагодити потужніші виробництва, роботи в Побузькому зовсім припинили. Оскільки стало очевидним, що всі розвідані родовища Середнього Побужжя (приблизно десяток) характеризуються досить низьким вмістом нікелю в руді: в середньому 0,7—0,8 відсотка і лише на 2—3 цей показник становив 0,9—0,92 відсотка. Та ще й їх геологічна структура виявилася вкрай складною (детально на цьому зупинимося пізніше).
Отже, з одного боку — бідні на нікель родовища, які потребують додаткових витрат на видобуток руди, з іншого — побудоване селище, в якому живуть люди і вже частково зведене підприємство. Це стало, по суті, для республіканського уряду своєрідною валізою без ручки. Її вирішили не викидати, а нести: завершення будівництва Побузького нікелевого заводу записали як одне з основних завдань металургійній галузі на IX п'ятирічку. Роботи поновили у 1971 році, в грудні 1972-го ввели в експлуатацію першу чергу підприємства, а в листопаді 1973 року вступила в дію і друга черга.
Завод випускав феронікель у промислових масштабах з бідних нікелевих руд місцевих родовищ шляхом прямої переробки (без попереднього збагачення). На Заході і в США, де вміють рахувати гроші, це було б неможливо, оскільки там аналогічні підприємства працюють із сировиною, що має вміст нікелю як мінімум понад один відсоток, найчастіше — більш як 1,7 відсотка.
Коли ж запаси на найбагатших нікелем родовищах Середнього Побужжя почали виснажуватися, а видобуток на інших став нерентабельним, підприємство почало також займатися переробкою анодів із вмістом нікелю та іншої подібної сировини, яку постачати з усіх республік колишнього Союзу. Після його розпаду ці поставки припинилися, і питання про руду постало вкрай гостро.
Справи рудні
Як відомо, для виробництва феросплавів використовують руди або їх концентрати, що не потребують додаткового збагачення (невеликі винятки не враховуватимемо). Під час оцінки якості руд головне — вміст у них провідного елемента. Оскільки, приміром, зменшення вмісту марганцю в марганцевій руді на один відсоток при інших рівнозначних показниках знижує продуктивність феросплавної печі на 2,3—2,5 відсотка, а зниження частки оксиду хрому в хромітах на один відсоток збільшує витрату електроенергії при виробництві низьковуглецевого ферохрому до 5 відсотків і високовуглецевого — до 3 відсотків. Тому вирішуючи питання про використання у виробництві того чи іншого сорту руди, всебічно оцінюють технічні та економічні результати роботи підприємства на ній. І якщо в марганцевих і хромових рудах зміст основного елемента обчислюється десятками відсотків, то в нікелевих рудах ідеться про соті частки відсотка.
На 20 провідних світових виробниках феронікелю, включно з ПФК ніхто не працює на руді із вмістом нікелю менш як один відсоток. Лише два середніх за розміром, російських підприємства працюють на руді із вмістом нікелю менше одного відсотка. Перше — Південно-Уральський нікелевий комбінат, що має у складі 2 рудники з видобутку нікелевої руди (нині фактично вироблені), які забезпечують постійну сировинну базу. Середній вміст нікелю в цій руді становить 0,86 відсотка. З жовтня 2012 року комбінат простоює через збитковість виробництва. Друге — «Уфалийнікель» (Челябінська область). Середній вміст нікелю в руді, одержуваній із належного комбінату Сєровского рудника, — 0,93 відсотка. З 2011 року підприємство працює збитково, а на початку червня 2015-го воно відійшло за борги консорціуму кредиторів, що складається із трьох банків. Саме бідна нікелем руда на тлі несприятливої кон'юнктури на світових ринках не дозволила цим підприємствам досягти хоча б мінімальних показників рентабельності виробництва.
На родовищах Середнього Побужжя, суто теоретично придатних для розробки, середній вміст нікелю в руді ще менший: 0,65—0,75 відсотка. В «доважок» кожне з них має ще й додаткові нюанси. Приміром, велика частина запасів Капітанівського родовища (ділянки «Центральна» і «Північна») залягають під селом. Отже, у разі початку відкритої розробки потрібно відселяти його жителів. Ділянка «Заводська» хоч і має 1,73 мільйона тонн затверджених запасів руди, вміст нікелю у ній становить 0,6—0,65 відсотка. На Пушківскому і Грушівському родовищах запаси нікелю (в металі) невеликі — менш як 10 в 6 тисячах тонн відповідно. Окрім того, геологорозвідувальні роботи там не вели з 1953 року. Липовеньківського родовище (ділянки «Шкільна» і «Західна») законсервовано. Для відновлення на ньому промислового видобутку руди, що містить 0,7—0,92 відсотка нікелю, необхідно витратити, згідно із проведеними на комбінаті підрахунками, 120—125 мільйонів гривень, а перша партія руди надійде на підприємство лише через 28 місяців після початку робіт.
ДУМКА АНАЛІТИКА
Доктор Рубен ВАРДАПЕТЯН,
співзасновник, виконавчий директор і
міжнародний координатор програм EUROTEX
(Європейський центр перенесення знань і технологій).
— Справді, неподалік ПФК розташовано кілька родовищ нікелевих руд, але з деяких причин використовувати ці руди не доцільно і економічно не вигідно для комбінату. По-перше, родовища з найвищим, до 0,92 відсотка середнім вмістом нікелю в руді, фактично повністю вироблені. В інших родовищах середній вміст нікелю в руді істотно нижчий — приблизно 0,65—0,75 відсотка. У світі ферросплавники не працюють з рудою, що має цей показник нижче одного відсотка. По-друге, Побузькі родовища вже тривалий час законсервовані. Щоб знову розпочати тут видобуток руди в промислових масштабах, потрібні чималі кошти: примірні розрахунки 120—130 мільйонів гривень для кожного родовища. І то йдеться про найдоступніші з них. Крім того, перші промислові партії руди будуть отримані, в кращому разі, не раніше, ніж через 2—2,5 року після початку робіт. По-третє, структура родовищ неоднорідна і вкрай складна. Простіше кажучи, немає суцільних рудних масивів, а є так звані лінзи з нікелевої рудою, що чергуються з порожньою породою. Крім того, хімічний склад руд достатньо мінливий, отже, немає змоги стабільно отримувати якісну сировину, без чого не буде і якісної готової продукції. Все це однозначно свідчить про недоцільність використання на ПФК нікелевої руди з Побузьких родовищ.
Однак ПФК зробив спробу використовувати у виробництві місцеву сировину. Для цього в 2014 році було закуплено 58 тисяч тонн нікелевої руди Західно-Лащевського родовища (ЗЛР), розташованого на території сусіднього Первомайського району Миколаївської області. Середній вміст нікелю в ній приблизно такий самий (близько 0,9 відсотка), як і в руді Деренюхского родовища (ділянка «Центральна»), виробленого за перші 20 років діяльності комбінату. Проте у руди з сусіднього району є важлива і неприємна особливість: надзвичайно високий у ній (до 42 відсотків) вміст заліза. А це призводить до підвищеного вмісту активного заліза в шлаку, який утворюється під час плавки руди. Звідси прискорене спрацьовування гарнісажного (захисного) шару в шлаковому поясі футеровки плавильної печі, підвищене спрацьовування вуглецю, що входить до складу футеровочних матеріалів шлакового пояса, зростання температури в локальних точках футерування до верхніх меж, здатне привести до аварійної ситуації. Також щоб отримати необхідний на ринку феронікель марки ФН20Р, доводилося збільшувати час рафінування (продування розплаву киснем) в конверторах у 5—6 разів (з 7—8 хвилин — до 40—50). Відповідно футеровка конверторів швидше виходила з ладу: якщо під час роботи на гватемальській руді один агрегат витримує 600—700 плавок (іноді до 800), то з використанням руди ЗЛМ — 140—150. А кожна заміна футеровки — це приблизно в 1,5 мільйона гривень та 2—3 дні простою конвертора, протягом яких замінюється його футеровка. І подібних простоїв до трьох щомісяця. Ось чому від руди з ЗЛР довелося відмовитися.
Є в історії ПФК й трагічний приклад переходу на інший вид сировини. Ідеться про аварію 10 грудня 2001 року, коли під час плавки в печі утворилася тріщина, через яку швидко витекло близько 1 200 тонн чорнового феронікелю і шлаку, нагрітих то температури 1600—1700 градусів. Їх зіткнення з водою зі зруйнованих водоводів призвело до серії потужних вибухів і пожежі, що тривала понад 7 годин. На щастя, обійшлося без людських жертв, однак збитки лише від списання основних фондів становили тоді понад 6 мільйонів гривень. Сталося це через використання нікелевої руди з Нової Каледонії. Тодішні власники комбінату не врахували, що в цій руді високий вміст оксиду магнію. Для його розплавлення довелося підвищити температуру плавки на 270—280° С, а футеровка печей ПФК була розрахована на виплавку феронікелю з руд місцевих родовищ, в яких оксиду магнію значно менша, і, відповідно, температура плавлення значно нижча. Ось футеровка і не витримала...
Ще одна оригінальна пропозиція «експертів» — збагачувати українські нікелеві руди, а потім використовувати їх на ПФК. У теорії заманливо, але на практиці нездійсненно. Річ у тому, що побузькі руди належать до латеритних нікелевих, які, на відміну від мідно-нікелевих сульфідних руд, ніхто в світі не збагачує. Подібні спроби були за часів Союзу, проте тільки на рівні наукових розробок, так і не перейшовши на стадію промислового впровадження.
Єдине практичне досягнення в наші дні — так зване псевдозбагачення латеритних руд, що припускає поділ їх на фракції. Цей метод використовували на гірничо-металургійному підприємстві Cawse в Австралії, що складається з рудника відкритого видобутку і заводу з вилуджування руди. У результаті виходив товарний нікель-кобальтовий карбонат, який потім постачали на завод Norilsk Nickel Harjavalta у Фінляндію для дальшої переробки. Таке псевдозбагачення дає вкрай незначний приріст вмісту нікелю — з 0,9 до одного відсотка. Настільки мізерне поліпшення було б виправдано з фінансової точки зору при стабільно високих цінах на світових ринках нікелю і феронікелю, але цього не спостерігається протягом кількох останніх років. Більше того, ціна нікелю закріпилася в спадаючому тренді. Тому металургійний комплекс Cawse вже давно законсервований.
Ціна питання — 500—600 мільйонів доларів
Пропозиція ж працювати на російській руді взагалі абсурдна. Навіть не з патріотичних міркувань, а з огляду на наукові знанння. Що, до речі, наочно демонструє рівень підготовки «експертів» і «фахівців», які це пропонують.
Основна частина російських нікелевих руд належить до мідно-нікелевих сульфідних. А руда родовищ Середнього Побужжя, як вже зазначалося, гватемальська, на якій нині працює ПФК, та індонезійська, на якій працював комбінат до введеного у 2014 році владою Індонезії заборони на експорт її з країни, є латеритною нікелевою. Вона розрізняються від російської структурою та хімічним складом, відповідно, кардинально різняться і технологічні процеси виробництва з неї готової продукції і, в підсумку, сама продукція. З мідно-нікелевих сульфідних роблять чистий (99,93—99,99 відсотка) нікель, з латеритних — феронікель, що містить, залежно від марки, від 5 до 45 відсотків нікелю.
Тому гіпотетичний перехід Побузького феронікелевого на використання російських нікелевих руд фактично призведе до неминучого перепрофілювання комбінату, в чому абсолютно немає необхідності, не кажу вже про сотні мільйонів доларів витрат. Адже у світі існує стійкий попит на феронікель, завдяки тому, що, по-перше, основним його компонентом є залізо, отже, у сталеплавильних заводів знижується потреба в купівлі металобрухту. По-друге, у феронікелі нікель вже розчинений в залізі, тому ним легко управляти під час процесу розкислення і легування сталі. Простіше кажучи, взяв довідник, за допомогою таблиць і формул розрахував, скільки буде потрібно феронікелю для отримання необхідної марки сталі, задав його. Також вкрай важливо, що розчинений в залізі нікель фактично не йде в шлак. Додавання ж чистого нікелю — складніша процедура, та й коштує він значно дорожче від феронікелю.
ДУМКА АНАЛІТИКА
В'ячеслав БУТКО,
віце-президент Центру досліджень корпоративних відносин.
— На мій погляд, всі розмови про можливість переведення ПФК на роботу з російською нікелевою рудою — це дилетантство. Велика частина прогнозних ресурсів і майже дві третини балансових запасів нікелевої руди в Росії розташовані на півночі Красноярського краю (Норильський рудний район). І вся ця руда належить до сульфідного мідно-нікелевого геолого-промисловому типу. А ПФК і за часів СРСР, і нині працює на латеритних нікелевих рудах, що кардинально відрізняються за структурою і за складом хімічних елементів. Два типи руд — два різні технологічних процеси їх переробки та два різних види готової продукції: в Росії — чистий нікель, в Україні — феронікель (феросплав). Тому перехід ПФК на російську руду потребує практично повної заміни обладнання, що виллється для комбінату в колосальні видатки і нікому не потрібні витрати.
Тепер порівняємо основні стадії технологій виготовлення двох цих матеріалів.
Виробництво чистого нікелю:
— збагачення мідно-нікелевої руди;
— випал мідно-нікелевої руди для видалення з неї вологи і всього іншого;
— виплавка мідно-нікелевого штейну (проміжний продукт — сплав сульфіду заліза з сульфідом нікелю) в шахтних, відбивних і руднотермічних печах, довидобування нікелю зі шлаку в збіднюючих шлакових електропечах;
— конвертація (продування киснем штейну з отриманням мідно-нікелевого файнштейну (проміжний продукт — сплав сульфідів міді і нікелю, також містить кобальт, платиноїди і невелику кількість заліза);
—поділ нікелю та міді, які містяться у файнштейні, флотаційним способом з отриманням нікелевого концентрату;
— окислювальне випалення нікелевого концентрату з отриманням монооксиду нікелю;
— відновлювальна плавка монооксиду нікелю з отриманням анодів чернового нікелю;
— електролітичне рафінування (розчинення аноду і осадження нікелю на катоді) або електроекстракція (вилужування нікелевмісткого продукту і електроекстракція з нерозчинними анодами).
Виробництво феронікелю:
— підготовка рудної суміші; (сушка, дроблення і грохочення, усереднення, окусковування);
— випал рудної суміші з відновлювачем у трубчастих обертових печах з частковим відновленням оксидів металів;
— плавка отриманого гарячого недогарка безперервним способом в рудоплавильних електропечах;
— позапічна десульфурація в ковшах і рафінування від домішок у вертикальних кисневих конверторах одержаного чорнового феронікелю з отриманням товарного феронікелю.
Навіть далека від металургії людина, прочитавши ці короткі виклади двох технологічних процесів, зрозуміє їх кардинальну відмінність, як і різницю між обладнанням, що використовується в кожному з цих процесів. Гіпотетичний перехід ПФК на російську руду означатиме фактично повну заміну всього обладнання та проведення масштабної реконструкції виробничих будівель комбінату. Все це «задоволення» сумарно обійдеться приблизно в 500—600 мільйонів доларів. До них слід додати вельми туманні перспективи на майбутнє: вихід на нові ринки і боротьба на них з набагато більш потужними російськими конкурентами. Знову ж таки, враховуючи нинішню політичну ситуацію, немає гарантій, що в будь-який момент російська сторона не припинить постачання своєї нікелевої руди на українське підприємство. І тоді ПФК зупиниться.
Мимоволі не втриматися від запитання: а чи не в цьому мета апологетів переходу ПФК на російську (або українську, так як наслідки будуть аналогічними) руду?
ДУМКА АНАЛІТИКА
В'ячеслав БУТКО,
віце-президент Центру досліджень корпоративних відносин.
— Нині на феронікель, що випускається ПФК, у світі стійкий попит, відповідно, ніша на світовому ринку. Перехід на випуск чистого нікелю означатиме жорстку боротьбу з конкурентами, причому, більш потужними, більш технологічно розвиненими, що мають власні сировинні бази та займають на ринку вельми міцні позиції. Тому пропонувати перейти на російську руду можуть лише популісти. Або ж це один із проявів недобросовісної конкуренції та спроба послабити позиції ПФК на світовому ринку.
У цьому зв'язку не можна не згадати «експертну» пропозицію змішувати українську нікелеву руду з російською. Так, суто механічно змішати можна, але далі що робити з цим міксом? У російських латеритних рудах вміст нікелю настільки ж незначний, як і у вітчизняних. А з двох бідних руд одна багата нікелем ніяк не утворюється. Про суміш же з російськими мідно-нікелевими сульфідними рудами просто немає сенсу говорити: у світі не існує технології отримання будь-якої товарної продукції з такої суміші. Навіть не зрозуміло, який готовий продукт буде на виході.
Тож маємо простий і логічний висновок: нинішня схема роботи ПФК на привозній рудній сировині з високим (1,8—2,2 відсотка) вмістом нікелю — єдине, що здатне забезпечити стабільну роботу комбінату. «Думки» про можливість переходу на українську або російську руду абсолютно безпідставні і з економічної, і з технологічної точок зору. Пояснити їх можна або недостатнім розумінням реалій, або свідомим наміром недобросовісних конкурентів ПФК, які прагнуть в умовах нишньої несприятливої кон'юнктури ринку так послабити позиції комбінату.
Юрій ЧЕРНЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+