АКТУАЛЬНО

Напередодні фіналу XIII Міжнародного конкурсу з української мови «Урядовий кур’єр» поцікавився його проблемами

«Не раз ловив себе на відчутті: переможці конкурсу імені Петра Яцика — генофонд Української держави»

Лауреат Шевченківської
премії, виконавчий директор
іги українських меценатів
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Без чого найперше неможливо уявити українця й Україну? Без рідного слова. Хоч дехто протиприродно так не вважає… Дякувати Богові, що маємо з 2001 року такий феномен, як Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, який утверджує державний статус  української мови, допомагаючи мільйонам юних громадян України усвідомити її престижність. Про те, як це відбувається вже тринадцятий рік, – розмова з головою Координаційної ради цього конкурсу Михайлом СЛАБОШПИЦЬКИМ.

Ось такі дипломи у березні триматимуть у руках і переможці XIII конкурсу імені Петра Яцика. Фото Володимира ЗAЇКИ

— Пане Михайле, започатковуючи різноманітні конкурси, в Україні чи не кожен проголошують міжнародним, запросивши до участі бодай одного іноземця. А як щороку підтверджує цей статус конкурс з української мови імені Петра Яцика?

— За кордоном він охоплює нині 23 країни і відбувається там із березня, коли завершуються вітчизняні змагання на краще знання державної мови, а його підсумки й нагородження приурочені до Дня незалежності України.

Загалом це було нашим головним болем, доки не придумали міжнародні критерії конкурсу. Адже ситуація в зарубіжжі  неоднозначна. Наприклад, державних українських шкіл у Грузії дві (одна з них, імені Михайла Грушевського — у Тбілісі), в Казахстані — три, включно з гімназією в Астані, в Латвії — одна, в Ризі. Тож хіба можуть бути однаковими конкурсні завдання для цих дітей, що вивчають повний курс української мови, — і для їхніх ровесників із Башкортостану, котрі студіюють її тільки в недільних школах, із Кубані, де українських шкіл зовсім немає, чи з Єкатеринбурга, де є лише українська громада?

Тому й вирішили, що в діаспорі змагатимуться інакше, ніж в Україні: свої зі своїми. Окремо нагороджуємо переможців зі школи імені Грушевського в Тбілісі (там завдання й тестування трохи легші, ніж для українських учнів, але за повною програмою). А кубанські конкурсанти виборювали перемогу, декламуючи вірші і співаючи пісні українською мовою.

В Україні піднімаємо дух дітей, коли кажемо їм: ви закінчите конкурс, а такий самий розпочнеться за кордоном, і українська мова звучатиме в Азербайджані, Туркменістані, Румунії, Польщі, Болгарії, Угорщині, Аргентині, Бразилії, Перу, Фінляндії, Швеції, Австралії… Ви бачите, що не дуже благополучно в нас із державною мовою, але знайте, що вона звучить на всіх паралелях і меридіанах, де живуть українці. І коли вони з’їдуться зі своїх країн, щоб десь зустрітися разом, то як порозуміються найкраще? Англійською? А якщо нею вільно володіють не всі з тих країн, де державна іспанська, французька, німецька, португальська? Вони спілкуватимуться українською — мовою своїх предків. Отже, це світова мова, і цим можна пишатися.  

На прес-конференції з приводу першого конкурсу імені Петра Яцика письменник Павло Загребельний згадав, як потрапив на такий захід у Китаї. У китайській мові кілька десятків тисяч ієрогліфів. Складними прикрасили ялинку, і хто зі школярів знав їх найбільше, той ставав переможцем на останньому етапі мовного конкурсу, який стартував від найпростіших завдань. 

А я розповів тоді про диктант з польської мови, який відбувається в Польщі систематично. Приїхав туди, коли обрали главою держави Александра Кваснєвського: по телевізору показали, як щось пише новий президент, потім якийсь хлопчина, учні в класі, службовці в установі… З’ясувалося: всі вони писали диктант з польської мови. І передували цьому прекрасні слова. Ми різні: ліві, праві, католики, протестанти… Але в нас одне небо, одна земля, одні води і одна польська мова, яка всіх нас робить поляками. Той текст справді брав за душу.

І ось тоді ми вирішили експортувати ідею цього конкурсу державної мови (спостерігав, як проводять його і в Америці — з англійської) і почали конкурс імені Петра Яцика. Ніякі меценати, педагоги не змогли б його спопуляризувати, якби не було в Україні запиту.

— Що особливо зворушило вас так само, як патріотичне звернення до поляків, на конкурсі імені Петра Яцика в Україні?

— Я беру участь у його тестуваннях, ходжу там, слухаю (є ж такі, що перевіряють усне мовлення, і що завгодно можуть конкурсанта запитати). Був, наприклад, у Черкасах, коли відповідали десятикласники. Господи, думав, вони ж говорять як студенти III-IV курсу! І це в такий час, коли безграмотні депутати, керівники різного рівня, коли чути дику мовну какофонію на вулиці… Де вони взялися, ці освічені інтелігентні діти?

У нашого конкурсу є традиція: щороку завершуємо його в театрі імені Івана Франка. І дивлячись на сцену з прапорами України і всіх країн, де був конкурс, на одухотворені обличчя розумників-переможців,  неодноразово ловив себе на відчутті: це генофонд нації! А які в них щирі почуття! Не забуду, як прямував по нагороду десятикласник з Одещини. Він раптом підійшов спочатку не до тих, хто її вручав, а до прапора нашої держави: став на коліна, поцілував його… Зала вибухнула оваціями! Хлопчину ніхто до цього не спонукав. Мене це дуже зворушило.

— Цього разу ХІІІ конкурс імені Петра Яцика завершується 2013 року, а його національний етап відбудеться 26 січня (13х2). Та ще й дорогу державній мові перебігає кіт з «Лукомор’я», на подовженому ланцюгу… Хоч особисто я не проти «лукомор’ївського» конкурсу, але за умови паритету: щоб і північна сусідка-держава щороку проводила Всеросійський конкурс з української мови. Адже українців у Росії якщо й менше, ніж росіян в Україні, то зовсім не набагато. Тоді це ще було б аргументом, чому такий пріоритет мові однієї з нацменшин з-поміж інших.

— Мені теж здається, що це можна було б сприйняти навіть позитивно. Якби російська мова популяризувалася в Україні як складова всеукраїнського конкурсу чи фестивалю мов нацменшин. Бо інакше… Якщо я поляк, угорець чи румун в Україні, то чому немає конкурсу з кожної з цих мов? Чому раптом на порядку денному саме російська? Вона що, вимирає, як гагаузька чи мова ромів, що така гіперболізована їй перевага? А конкурс імені Петра Яцика — з єдиної державної, перед якою рівні всі нацменшини. У нас же найкращий закон про нацменшини в Європі, визнаний зразковим експертами. І це продемонструвало б світові, що в Україні пріоритетом є державна мова і розквітає багатокультурність, виконується Хартія європейських мов.

А щодо числа 13… Це справді такий збіг, але у справі, за яку ми взялися, треба уповати на Бога, а не зважати на всілякі забобони від лукавого.

— Вам траплялися на конкурсах імені Петра Яцика учасники і ситуації, на які ви навіть не сподівалися?

— За два конкурси мала в нас заохочувальні премії китаянка із села Гнідин, що під Києвом, щоправда, вона вже виїхала звідти з батьками. Призерами на національному рівні ставали і вірмени із Запоріжжя, і угорки й румунки із Закарпаття.

Запам’ятався знаковий випадок у Криму. В країні тоді  відбувалися позачергові парламентські вибори. І тоді були різні спекуляції. Ми приїхали трьома мікроавтобусами і побачили страшні транспаранти: «Нет ползучей украинизации!», «Ни пяди украинской земли националистам!» Коли відкривали конкурс в українській гімназії в Сімферополі, гадали, що будуть провокації, та не трапилося жодної, все було організовано бездоганно.  До тієї гімназії, до речі, важче потрапити, ніж вступити до Таврійського університету. Бо чимало учнів з російськомовних родин готуються до державної кар’єри — політичної, юридичної, наукової. Це найкраща мотивація.

Почув там від бабусі-росіянки: «Вы с  добром идете, с очень хорошим делом —  не против никакого языка, за государственный. А я хочу, чтобы моя внучка училась не в Таврийском университете, а в Киево-Могилянской академии».

Міністр освіти Криму Валерій Лавров  виступив на відкритті конкурсу українською, хоч йому й важко було, читав з аркуша. Підійшов потім і каже: розумію, будете мене критикувати. Я відповів, що не маємо на це підстав. Як державний службовець він був тоді на висоті.

Я задля згоди, щоб важливу справу рухати, — абсолютний конформіст. Щодо конкурсу імені Петра Яцика мав ідеальні стосунки майже з усіма міністрами освіти і науки України: з есдеком Кременем, соціалістом Ніколаєнком, із Зайчуком, Вакарчуком. Міністерство освіти і Ліга меценатів — серед організаторів конкурсу, за участі міністерств культури, оборони, закордонних справ.

Непорозуміння почалися три роки тому, коли Міністерство освіти відмовилося від співзасновництва в конкурсі імені Петра Яцика, запровадивши як альтернативу йому мовний конкурс імені Тараса Шевченка.

Тоді профільні посадовці аргументували це тим, що міністерству не під силу кілька конкурсів, тому вони обирають імені Шевченка, бо на наш немає грошей. Але вчителі працюють у нас безплатно, на волонтерській основі, перевіряючи відповіді на конкурсні завдання у вихідні. І жодної живої копійки Міносвіти на наш конкурс за 13 років ніколи не витратило.

Було три укази Президента Віктора Ющенка про конкурс імені Петра Яцика, за якими встановлено стипендії переможцям: третьокласники одержують 800 гривень на місяць цілий рік, одинадцятикласники — 1200, студенти — від 1000 до 1200, залежно від рівня акредитації вишів. Уже два роки наші переможці мають ці стипендії від Президента Віктора Януковича, який надсилає на завершення конкурсу вітального листа. І дивно: маємо попри це, м’яко кажучи, прохолодне ставлення Міносвіти і постійне торпедування.

11-й конкурс не відбувся в Харківській області, а в Сумській — провела тільки профтехосвіта. Наш 12-й конкурс був під загрозою, бо за тиждень до його відкриття на Закарпатті не було з Міносвіти наказу обласному управлінню про його проведення. Усе потім владналося і пройшло просто чудово, але тільки за сприяння президентської Адміністрації. Зокрема пані Ганни Герман.

— Чи став ваш конкурс для когось доленосним?

— Для багатьох. Наш переможець Роман Горбик, десятикласник столичного ліцею «Наукова зміна», вступив до Києво-Могилянської академії, був улюбленим студентом Джеймса Мейса, який досліджував трагедію українського Голодомору. Відкрийте «Український тиждень» або провідні сайти, там виступає цей молодий інтелектуал.

Нам дякував філфак університету імені Тараса Шевченка за нашу переможницю Тетяну Лазаренко, тоді одинадцятикласницю. З «України молодої» приходить до мене брати інтерв’ю журналістка Ірина Узлова — триразова переможниця конкурсу імені Петра Яцика на національному рівні, а на обласному — теж кілька разів. Назвав лише кілька прізвищ. Переможці не губляться, увесь час десь зринають.

— А чи могли б ви в рамках конкурсу імені Петра Яцика проводити змагання з української мови і для дорослих?

— Це уже казав мені і Юрій Мушкетик. Гадаю, до цього дійде.

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Народився 1946 року на Черкащині. Закінчив факультет журналістики КДУ ім.Т.Шевченка. Відомий письменник, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка. Виконавчий директор Ліги українських меценатів. Голова Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика.