На 40-му році журналістської діяльності (якщо рахувати з часів «Школи юного журналіста» при житомирській молодіжці) раптом зіткнулася з лінгвістичною проблемою, яка не дає нормально працювати. Звертаюся по допомогу до колег. Вони спочатку щиро сміються, а потім серйознішають і зізнаються:  також шукають і не можуть знайти пристойного літературного слова, що адекватно відображає реалії, з якими почали стикатися мало не на кожному кроці. Особливо у владних кабінетах.

Приміром, перший заступник голови Чернівецької облради з жіночою наївністю офіційно повідомляє, що розпочинає робоче турне районами області для ознайомлення з їхніми проблемами. Абзац! Яким, питається, чином можна потрапити у крісло другої посадової особи представницької гілки влади без розуміння розв’язання проблем області, не кажучи вже про те, що їх потрібно просто знати?

«Зараз я почну вивчати стан підприємництва та туризму, щоб їх розвивати», — без жодних докорів сумління заявляє голова профільної комісії облради. «Ви нам не вказуйте і не питайте про проблеми, ми в них самі розберемося і самі якось вирішимо, — зауважив один із членів постійної комісії облради з природокористування, від рішень якої залежить розвиток багатьох секторів реальної економіки. — Ваша справа — правдиво висвітлювати нашу роботу».

Як же її висвітлювати, коли слів бракує, оскільки роботи нема — лише її видимість і роздуте до краю самолюбство?! Яким, скажіть, словом нормативної лексики назвати кричущу некомпетентність чималої кількості нинішніх чиновників, співробітників владних, зокрема державних структур? Вони — держслужбовці. Тобто служать державі. Насправді — служать собі чи своїй партії. Абсурд!

«Гадаєте, зараз у владних кабінетах не беруть хабарі? Беруть, — каже поважний науковець з європейським ім’ям у галузі транскордонного співробітництва. — Але ж питання при цьому не вирішують, бо не можуть, адже бракує знань і досвіду! Від цього страждає загальна справа, ми втрачаємо інвестиції, робочі місця. Проте складається враження, що всім байдуже, всі займаються політикою». 

Наша мова виявилася не готовою номінувати суспільне явище — що несподівано розквітло між нігілізмом — запереченням усіх норм суспільних інституцій (найперше професійності) та невіглаством, тобто хизуванням браком знань. Безперечно, журналістика не може виходити за межі літературної мови. Але Великий тлумачний словник відповідних слів не подає, щоб емоційно і семантично точно номінувати зазначену ситуацію.

— Читайте не словники, а Ліну Костенко, у якої є влучний авторський новотвір для характеристики описаного вами явища — «лярвизація», — зауважує Людмила Ткач, професор кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету.

Німецьке слово «лярва» цілком пристойне, пояснює Людмила Олександрівна. Означає маску, а також стадію розвитку метеликів (лялечка), тобто щось приховане. Воно зайшло у сферу театру, де у сценічній грі стирається межа між дозволеним і недозволеним, бо творча свобода безмежна. І вже запозичене польською та українською мовами набуло брутального значення, за яким —– непорядність, обман, продажність, вседозволеність.

— Як ми вскочили в «лярвизацію» і як її тепер позбутися? — запитую у Людмили Ткач.

— Переконана, виною тому пострадянські ризики, закладені у нашій суспільній та індивідуальній свідомості, — відповідає науковець. — Ми отримали державність і одразу захопилися свободою облаштувати свій дім, хутір, обнести парканом власне господарство, якого довго не мали, проявити творчість і бізнесовий хист.

А розбудовувати державу, громадянське суспільство лишили на потім: вирішили, що це хтось зробить за нас. Тепер схопилися і бачимо — ніхто, окрім нас самих, не збудує нам міцну Україну. Але для цього треба бути готовими слухати одне одного і знаходити порозуміння, а не лише безкінечно всім заперечувати. Потрібно вчитися, зокрема й державотворчості, об’єднуватися, а не розбігатися партійними кутками. Має бути послідовна культурна політика, де громадськість, ЗМІ стануть на сторожі духовності та освіченості.