Подейкують, що навіть під час випікання хліба з найдобірнішого борошна, джерельної води і апробованих рецептів все може звести нанівець щіпка старих дріжджів. Замість пухкої сонячної паляниці з печі виходить крива, кострубата буханка: ні на стіл її, ні людям.

Щось схоже в нас відбувається і з багатьма реформами. Начебто й запозичуємо досвід у Європи, переймаємось, дискутуємо, а в підсумку або ж «маємо те, що маємо», або взагалі втрачаємо навіть набуте раніше. А реформи для України нині — що хліб у голодні роки. І щоб там не говорили, але найбільшу надію на зміни людям вселила реформа МВС, яку започаткували влітку минулого року.

Українці вітали появу на вулицях міст нових поліцейських, з якими можна на рівних поспілкуватися й звернутися за допомогою. Юнакам і дівчатам у симпатичних копівських формах пробачали і промахи в оформленні протоколів (бо хіба за неповні 3 місяці, навіть із вищою освітою, можливо підготувати повноцінного стража порядку?), і розбиті патрульні машини, і… навіть скандали.

Підполковник запасу Павло Антонюк, який свого часу не одну пару чобіт стоптав в Афганістані, чи не найпалкіше серед знайомих вітав ці багатообіцяючі зміни, бо не міг змиритися з правовим безладом, що панував у його рідному Краснограді на Харківщині. А тут ще й зі своїм товаришем Сергієм Барановим, до речі, колишнім міліціонером, ускочив у халепу: п’яні молодики вчинили бешкет у кафе дружини Баранова, за зауваження на свою адресу жорстоко побили доволі вже літніх людей: поламали ребра, руку, вибили в Антонюка 14 зубів та залишили купу гематом. Було це навесні того самого реформового року.

Попри відеозаписи з відеокамер у кафе та висновки судово-медичних експертиз, Красноградський райвідділ внутрішніх справ зволікав із відкриттям кримінального провадження проти хуліганів. «Наші заяви взагалі ігнорували. Майже місяць з нами не проводили слідчі дії. Слідчого Красноградського РВ УМВС України в Харківській області Володіна, який розслідував нашу справу, було затримано на хабарі та відсторонено. У квітні 2015 року «наше» кримінальне провадження прийняв старший слідчий Олексій Лисенко. Але й він затягував час. Пояснення просте: один із правопорушників, як тепер кажуть — із «золотої» молоді, вже відбував покарання за «хуліганку» умовно, отож тепер йому світив реальний строк, і родичі рятували синка, як могли», — розповідає Павло Лукашевич.

І ось у пік реформи, у вересні минулого року, постраждалі стараннями слідчого і його керівників раптово перетворилися на… підозрюваних. І куди б не зверталися зі скаргами, всюди натикалися на мур кругової поруки «борців» за честь мундира. Лише втручання Харківської обласної прокуратури зупинило міліцейське свавілля та правове безглуздя. «Нам в усіх інстанціях МВС говорили: зачекайте, переатестація кадрів усе розставить на свої місця, — каже Павло Антонюк і саркастично резюмує: — Дочекалися. Лисенка й справді звільнили. Проте начальник слідчого відділу Дмитро Кравченко так і очолює слідство. А колишній начальник Красноградського райвідділу Андрій Ліхачов, котрий безпосередньо візував рішення слідчих і особисто контролював хід нашої справи, нині очолює райвідділ тепер уже поліції у Фрунзенському районі Харкова. Я знаю достеменно, що Ліхачова було атестовано із пониженням, проте він знову  начальник. А суду над нашими кривдниками і сьогодні кінця-краю не видно. Всі вони там — і міліція-поліція, і суди пов’язані між собою».

Екс-глава Національної поліції Хатія Деканоїдзе в одному зі своїх інтерв’ю підтверджує гірке «відкриття» Павла Антонюка, зазначаючи, що на місцях корупція поєднала поліцію, прокуратуру, СБУ, суди. «У регіонах вони співіснують, як моноліт», — зазначила пані Хатія й наголосила, що в структурі Нацполіції був і досі залишається кадровий голод. Отже, саме тому, реформуючи міліцію в поліцію, не вдалося змінити керівників областей і міст.

Як підтвердили в Головному управлінні Національної поліції в Харківській області, Андрій Михайлович Ліхачов нині керує Немишлянським відділом ГУНП (колишня назва — Фрунзенський РВ ГУ МВСУ), проте тимчасово він — в.о. Підтвердили також і факт атестації з пониженням в посаді й самі потім здивувалися з нинішнього призначення.

Таких розчарованих людей, як підполковник Антонюк, нині сотні і тисячі. Особливо в глибинках, у районних центрах та маленьких містах і селах, куди так і не докотилися хвилі реформи правоохоронних органів. У райвідділах залишилися ті самі люди і, на жаль, той самий лад. Чи — безлад. І не лише в районних відділах, а й службах та підрозділах Нацполіції обласних центрів. Переатестація не стала ані надійним ситом, яке б затримало весь бруд старої системи, ані запобіжником вже нових зловживань і порушень. Навіть ті, кого представники громадських організацій змогли відсіяти, знаходять різні лазівки для повернення на свої посади або звертаються до суду.

«Нині в судах перебуває понад тисячу судових позовів від колишніх міліціонерів, які не пройшли переатестацію й були звільнені. Рішення суддів за цими позовами на 90% не на користь реформи поліції», — визнав радник міністра внутрішніх справ України Іван Варченко. За його словами, здебільшого звільнені правоохоронці оскаржують рішення атестаційних комісій, де активну позицію займали представники від громадських організацій, які разом із співробітниками МВС та Нацполіціії входять до складу комісій.

І хоч у 2016 році, як запевняє радник міністра внутрішніх справ Зорян Шкіряк, рівень довіри до правоохоронців зріс до 49%, проти ще недавніх 6-7, проте лавина резонансних «поліцейських» справ у Врадіївці, Кривому Озері, Княжичах тощо свідчить, що ця довіра — лише своєрідний аванс, який ось-ось може вичерпатися.