Кілька георгіївських стрічок з учасників акції «Безсмертний полк» зняли перед тим, як вони пройшли по вулиці Мазепи в Києві у бік Алеї Слави. Проте одній жінці таки вдалося оминути «колорадський» контроль — стрічку приколола до волосся, та ще й прикрила її невеличкою дівчинкою.

Поведінка жінки, яка залучила до своїх провокаційних дій ще й дитину, обурює: доросла людина не могла не знати, що «колорадська» стрічка викличе супротив з боку патріотично налаштованих українців. Прикро, що дехто піддається на заклики країни-агресора й створює конфліктні ситуації навіть у такий скорботний для людства день. Бо чимало громадян (і не лише в Україні) вважають, що 9 Травня повинно нарешті стати не святом, а саме скорботним днем!

Чи не тому згадалася давня публікація про маршала Конєва, який напередодні 25-ї річниці Перемоги заявив журналістові «Комсомольской правды», що у нас має бути більше причин горювати цього дня, аніж співати. Бо нічому радіти сім’ям 30 мільйонів загиблих і 40 мільйонів покалічених солдатів, які мучилися й страждали разом з інвалідами, котрі отримували від держави копійки.

Іван Конєв навів тоді цифри, які вважалися секретними: з війни додому повернулися пораненими 46 мільйонів 250 тисяч чоловік! З них із розбитими черепами 775 тисяч фронтовиків, однооких —155 тисяч, сліпих — 54 тисячі, з понівеченим обличчям — 501342, з кривими шиями 157565. У 444046 солдатів-калік були розірвані животи, у 143241 — пошкоджений хребет, у 630259 — поранення тазу, в 28648 — відірвані статеві органи. Одноруких налічувалося 3 мільйони 147 тисяч, безруких — 1 мільйон 10 тисяч, одноногих — 3 мільйони 255 тисяч, безногих — 1 мільйон 121 тисяча. З частково відірваними руками й ногами повернулися додому 418905 ветеранів, а так званих «самоварів» (безруких і безногих) — 85942.

Маршал Конєв згадував, що з 22 по 25 червня 1941 року німецька армія просунулася вглиб країни на 250 кілометрів. 28 червня вона взяла Мінськ і обхідним маневром стрімко наблизилася до Смоленська. До середини липня зі 170 радянських дивізій 28 опинилися в повному оточенні, ще 70 — понесли катастрофічні втрати. Загалом же за весь 1941 рік потрапили в оточення і не вийшли з нього 92 дивізії.

Уже в перший день війни Президія Верховної Ради СРСР оголосила про мобілізацію військовозобов’язаних 13 вікових категорій — 1905—1918 років народження. З двох мільйонів добровольців було сформовано 50 дивізій ополченців і 200 окремих стрілецьких полків, які — без належних обмундирування, підготовки, озброєння — одразу ж кинули у бій. У живих із них залишилося 150 тисяч чоловік!

Через це чимало червоноармійців потрапили в полон: за роки війни у різних таборах померли від голоду, холоду, безнадії близько 4 мільйонів радянських бійців і командирів, оголошених Сталіним ворогами й дезертирами. А по лісах, полях, баюрах гнили кістки ще понад 2 мільйони воїнів, бо з вини Сталіна похоронних команд у полках і дивізіях не було — вождь з апломбом стверджував, що це зайве: доблесна Червона Армія малою кров’ю розіб’є ворога міцним ударом на його території. Тому в офіційних документах ці мільйони вважалися зниклими безвісти, а їхні вдови й сироти зосталися без допомоги.

«То про яку Перемогу ми повинні написати в газеті? — гнівно запитував у журналіста Іван Конєв. — Сталінську? Наша перемога — це всенародна біда. День скорботи радянського народу за безліччю загиблих. Сталінська перемога — це ріки сліз і море крові, мільйони покалічених ветеранів, мільйони осиротілих дітей і немічних стариків. Це — мільйони понівечених доль, мільйони сімей, що не відбулися, мільйони ненароджених дітей... Ти записуй усе це, бо іншого разу таке вже не почуєш. Зараз, може, це ніде й не надрукують. Але наші нащадки повинні знати правду. Щоб у майбутньому бути пильними і не дозволили прорватися до вершин влади дияволам у людській особі, майстрам розпалювання воєн».

Сказані маршалом Конєвим у 1970 році слова актуальні й нині. Росіяни (та й решта народів колишнього СРСР), на жаль, недооцінили небезпеку реанімації сталінізму в тодішньому ще Радянському Союзі. Через те на сході України знову проливається кров. І боляче стає за ще живих наших українських батьків, дідів, які, пам’ятаючи воєнні страхіття, навіть у такий важкий для нашої держави час 9 Травня вигукують здравиці на честь тирана Сталіна. Ці люди, йдучи в колонах різних провокаційних «безсмертних полків», навіть не поставили собі запитання, чому День Перемоги почали святкувати в СРСР лише з 20-ої річниці?

А причина проста: спочатку вождь усіх народів, а затим і його наступники боялися ще живих, справжніх ветеранів війни, яким остогидлого жебрацьке існування: у 1949 році, коли Москва, готуючись святкувати ювілей Сталіна, чекала на приїзд закордонних гостей, фронтовики (їх у столиці було чимало) організували перед самим Кремлем демонстрацію. «Вождь» прорік: «Москву треба почистити від «сміття»!

Команду швидко виконали правоохоронні органи, конвойні війська, партійні й безпартійні активісти: за лічені дні вони виловили на вулицях, ринках, вокзалах, навіть кладовищах і вивезли з Москви викинутих на звалище історії покалічених героїв. І солдати переможної армії почали помирати не лише від ран, а й образи, що закипала кров’ю в їхніх серцях. Крізь стиснуті губи рвалося назовні запитання: «За що, товаришу Сталін?»

Невже повторення тодішньої трагедії хочуть нинішні українські «продовжувачі» справи товариша Сталіна, прибічники «колорадської» історії?