«Ну, тепер уже можна», — каже лікар і наливає в гранчак горілки, пропонуючи пацієнту ЛТП випити за одужання. І в останню мить вибиває склянку із тремтячих рук п’яниці. Це епізод із радянської стрічки кінця 1980-х. Без суворого тесту на свободу вибору не можна бути впевненим у тому, що згубні нахили подолано — остаточно і безповоротно.

Щось на кшталт такого тесту історія підкинула німцям. Торік минуло 70 років від смерті Гітлера, відтак його «Майн Кампф» перестав бути об’єктом авторського права, котре досі належало федеральній землі Баварія, уряд якої на правах власника перешкоджав поширенню цієї чи не найодіознішої книги ХХ століття.

Питанням, що далі робити з «Майн Кампфом», стали перейматися ще років за 10 до години Ч. Належало вирішити, чи пустити цей артефакт у вільне плавання на хвилях попиту-пропозиції, чи у якийсь новий спосіб обмежити його поширення. На користь кожної з позицій наводили чимало аргументів. Що важливо: всі вони за відправну точку мали неприйняття нацистської і расистської ідеологій, якими просякнутий цей опус. Просто частина експертів вважала, що саме знайомство з оригіналом стало б для молоді чимось на кшталт щеплення від людиноненависницької ідеології. На користь такого підходу працює та обставина, що в автора «Майн Кампфу» чорне слово не розходилося з чорним ділом.

Безмежна агресія, цілеспрямоване винищення цілих народів — це майже покрокова реалізація програмних засад «Майн Кампфу». Можна прийняти «Маніфест Комуністичної партії» чи «Капітал», відхрестившись від червоного терору та Голодомору, можна бути ревним католиком, засуджуючи святу інквізицію, чи правовірним мусульманином, відкидаючи тероризм. Інша річ — «Майн Кампф». Прийняти його ідеологію неможливо, крім як через виправдання концтаборів і Голокосту.

Усвідомлено і без найменшого зовнішнього спонукання зректися ідей, проголошених у «Майн Кампфі», — чи може бути кращою крапка в історії нацистської «біблії»? Так, щоб люди самі зневажили цей опус — не тому, що не можна, а тому що не цікаво і огидно. Так, щоб масштабне його видання втратило щонайменший навіть комерційний сенс. Просто джерело для фахівців. Як історія злочину чи хвороби. Як склянка з горілкою на столі у нарколога, що не викликає у пацієнта вже жодних емоцій.

А втім, коли без ідеалізму, — а ну, як рецидив? Клюнула ж колись далеко не найвідсталіша 80-мільйонна нація на цю наживку. Та що там колись. Ось уже на наших очах, 2005 року, на хвилі націоналізму й антиізраїльських настроїв «Майн Кампф» став бестселером у Туреччині. Того року за перші три місяці продали ледь не 100 тисяч примірників. Після цього книжку вилучили з продажу. «Нацизм, похований у Європі, починає відроджуватися у Туреччині», — змушений був констатувати тоді турецький політолог Догу Ергіль. Отрута зберегла свої якості й через 60 років після краху нацистського режиму.

Низька ідейно-художня якість «Майн Кампфу», що її зауважують деякі експерти, не робить цю книжку менш небезпечною у разі контакту зі сприятливим середовищем. Не схильний переоцінювати вишуканість смаків у збуреної маси. Ну от хоча б співаночка про Путіна — така популярна у нас і виведена ледь не у ранг народної пісні. Хтось справді вважає її глибшою, ніж гітлерівські відозви?

Погано усвідомлене, ледь не інтуїтивне відчуття несправедливості готове вихлюпнутися майже на будь-якого запропонованого ворога. І глибоких думок тут не треба. Досить енергії та емоцій. А в «Майн Кампфі», визнають експерти, це є. Переглядаючи якось сайт із цитатами з цієї книги, зауважив, що користувачі активно мінусують лише відверто расистські та антисемітські пасажі. Решту ж сприймають доволі позитивно як таку собі поверхневу житейську мудрість.

Де та межа, за якою бажання здолати національне приниження і відсталість переходить у тваринний терор проти всіх, хто не з нами? Які шанси на те, що зупиниться перед цією межею озлоблений і дезорієнтований народ?

Тож я не наважився б беззастережно закликати до легалізації всіх без винятку, навіть екстремістських течій. Просто резистентність суспільства, його здатність самостійно, без диктовки можновладців, опиратися небезпечним ідеологічним інфекціям вважаю ознакою його зрілості та самодостатності.

Німцям простіше. За кілька десятиріч вони довели, що здатні мати передову економіку без казарменого суспільства, світовий авторитет без військових загарбань, повагу до власної нації без приниження інших.

Україна за майже чверть століття цілком самостійного і ринкового розвитку так і не спромоглася вийти на економічні рубежі, отримані у спадок від радянської імперії. І навіть не страхом перед рецидивами продиктована нинішня антикомуністична кампанія. Тут радше є страх перед тим, що порівняння нинішніх здобутків держави та досягнень її підневільної попередниці може виявитися не на користь незалежної України. Певен, що кілька додаткових відсотків ВВП дали б значно більше очок у змаганні з комуністичним минулим, ніж сотні знесених пам’ятників. Бо не заборонами і трибуналами відправляються у небуття хибні ідеології, а переконливими свідченнями, що без них — краще.