У Зорі знову квітли вишні. Ті, які (напевне знаю) власноруч посадив Володимир Плютинський. Вони завжди розквітали тут із 4 по 9 травня: неначе сама природа поспішала зробити приємний сюрприз йому, академікові поліської ниви. Адже 4 травня — день його народження, а 9-го він, учасник бойових дій, неодмінно приймав вітання з нагоди Дня Перемоги.

А всі його життєві перемоги відбувалися на Рівненщині, яка в 1946-му стала для колишнього партизана другою домівкою. Спочатку незатишною: ночував то в одній, то в другій селянській хаті, накрившись солдатською шинеллю. Але він так нестримно хотів засвітити на Сморжівських хуторах зорю людського добробуту! І засвітив!

Якось разом із місцевими селянами він поїхав на Одещину до знаменитого аграрія Макара Посмітного — зерно позичати.

— Худобу годуватимеш? — запитав Макар Онисимович.

— Та ні, людей, їсти в нас нічого, — відповів, знітившись, молодий голова.

Той зерно, звичайно ж, дав. Але принагідно зауважив: «Не буде з тебе, Володю, голови — дуже мало п’єш!»

Життя довело, що й Посмітний міг помилятися. Господарство і новоутворене село з однойменною назвою Зоря щороку сяяли дедалі яскравіше: потужний консервний завод, теплиці, м’ясокомбінат, ошатні будинки, газогони, 180 гектарів пальметного саду, Палац культури, до якого на заняття возили й дітвору з Рівного. Хіба все перелічити? Плютинський учився господарювати в Німеччині, Австрії, Америці, Голландії й… випереджав час, у якому йому випало жити: принаймні на півстоліття. До нього, двічі Героя соціалістичної праці, депутата Верховної Ради СРСР та народного депутата України, заслуженого працівника сільського господарства, їхали вчитися звідусіль. А він, попри високі титули, не відривався від землі, не втрачав зв’язку із зорянами, які його так щиро любили і до яких був наче прив’язаний пуповиною.

Плютинський і Зоря стали синонімами в суспільній свідомості. То була насичена колоритна цікава епоха, невелику частину якої випало відчути й мені. Пишаюся, що доля подарувала знайомство з цією унікальною Людиною.

А потім зоряни разом з усією країною осиротіли. Тож у його улюблену пору цвітіння вишень встановили на могилі пам’ятний знак. 4 травня цього року йому виповнилося б 90. Часто запитую себе: а як подивився б він на нинішні події в Україні? Про що сказав би нашим керівникам? Адже він завжди мав власну життєву позицію і висловлював її, незважаючи на найвищі авторитети. Вочевидь тому, що й сам був моральним авторитетом у рідній Зорі та й в усій Україні.

На жаль, нам дедалі менше таланить на таких особистостей. А може, вони й справді народжуються лише раз на сто років? Чи ж скоро наша земля подарує нових Плютинських? Тих, що здатні випереджати час? І робити це не заради власної вигоди, а задля простих земляків. Тих, що доглядають квітучі вишні й бережуть світлу пам’ять.