Британський таблоїд The Sun опублікував рейтинг міст світу, до яких, на його думку, не варто їздити мандрівникам. Київ у цьому скандальному списку зайняв перше (!) місце. Бо автори видання сміливо заявили, що після Революції Гідності столиця України стала настільки небезпечним та зруйнованим містом, що туристам відвідувати його немає сенсу.

До речі, Київ у рейтингу «небажаних міст» опинився разом зі столицею Гаїті Порт-о-Пренс (через наслідки руйнівного землетрусу 2010 року), сирійським Дамаском (у зв’язку із частими нападами терористів-смертників), Могадішо в Сомалі (це місто вважають найжорстокішим в Африці), столицею Північної Кореї Пхеньяном (у списку — через велику кількість таборів, де застосовують тортури, до яких легко потрапляють допитливі туристи), мексиканським  Сьюдад-Хуарес (тут часто викрадають людей з метою викупу), колумбійською Боготою (у місті зафіксовано багато випадків насилля через наркотики) і Даккою з Бангладеш, яке є найбруднішим містом на планеті.

Звісно ж, глава української амбасади у Cполученому Королівстві Наталія Галибаренко одразу ж відреагувала на заяву The Sun, направивши до редакції лист, в якому стверджувала, що працівники таблоїда опублікували перекручену інформацію. При цьому наш посол апелювала до офіційних даних, згідно з якими  Київ (лише торік) відвідало близько 55 тисяч британських громадян. Один із жителів Туманного Альбіону навіть розмістив у Twittter чудовий знімок сучасної столиці України. Але...

Але неприємна для України публікація (у The Sun вона вийшла наприкінці січня 2017 року) зробила все ж свою чорну справу: значна частина громадян Сполученого Королівства утрималася від поїздки до Києва. І такий негативний імідж столиці України створюють деякі ЗМІ інших держав, що, звісно ж, перешкоджає розвитку наших відносин. До одних моїх знайомих, наприклад, на новорічні свята приїздив гість із Німеччини. Наважився він на це  лише після запевнень українців, що ніякої загрози його життю в Києві немає. За святковим же столом іноземець зізнався, що в Німеччині його наполегливо відмовляли від поїздки до України, заявляючи, що в нас іде громадянська війна й допоки (цитую слова німця) «вони не перестріляють один одного, їхати туди не слід».

Не знаю, як вам, а мені від усього цього стає не лише сумно, а й соромно. Бо передусім українці винні в тому, що в Європі мало знають про історію, культуру, сучасне життя найбільшої на Старому Континенті країни — України (більшими за нас є лише Росія, Туреччина та Данія, але території перших двох переважно знаходяться в Азії, а данський острів Гренландія — розташований в районі Північної Америки).  Окрім того, українці не вміють навіть «подати» себе за кордоном: ми сором’язливо мовчимо, наприклад, про те, що на території України зосереджена чверть усіх світових запасів чорнозему, що наша держава входить до трійки найбільших світових постачальників ячменю, що ми є одним з найпотужніших виробників зерна і разом із Францією, Німеччиною та США вважаємося одним із найбільших виробників цукрових буряків. Наша країна також входить до сімки найпотужніших у світі виробників рослинної олії, свинини, цукру та картоплі.

Невже це не привід пишатися Україною? Адже соромно нам перебувати серед не привабливих для іноземців країн. Але ми не приділяємо належної уваги питанню пропаганди наших досягнень у світі. Бо «якщо про тебе не знають, то ти ніби й не існуєш», — заявив одному з українських видань нещодавно випускник Одеського національного політехнічного університету, імігрант, блогер, співробітник  Health Canada громадянин Канади Євген Лакінський.

До речі, наш агресивний сусід популяризує себе куди активніше: попри війну із нами, Росія має сталий позитивний імідж у світі, який підтримують твори письменника Федора Достоєвського, спортивні досягнення, матрьошки, чорна ікра, горілка та Транссибірська магістраль. На думку Євгена Лакінського, для країн із правими поглядами РФ — це «оплот традиційних цінностей» та вкрай вигідних контрактів, а для лівих вона є «батьківщиною соціалістичної революції». «Іноді навіть українські досягнення записують до російських, — констатує із сумом наш земляк з Канади. — Приміром, бразилець Рафаел Лусваргі зацікавився РФ після «російських» мультиків про запорозьких (!) козаків».

Але пан Євген просто «убив» мене фактом проведення пізнавальної акції  у франкомовній книгарні Librairie du soleil у центрі Оттави: тут на прилавки одного з магазинів виклали по книжці від кожної країни. Фінляндію представляла книжка фінського письменника, Марокко — марокканського. А під написом «Україна» в організаторів заходу не знайшлося покласти нічого, крім перекладу французького роману «Коротка історія тракторів по-українськи» Марини Левицької — англомовної письменниці українського походження, яка виросла та живе нині в Англії. В Україні ж вона була раз, а, може, два хіба що проїздом.

І це в Канаді, де українська діаспора є чи не однією з найбільших у світі і де українська амбасада повинна почуватись як удома?! Невже нашим дипломатам було байдуже, що подумають про Україну відвідувачі виставки? І чому Україна, яка є однією з найосвіченіших держав у світі, посідаючи четверте місце за кількістю громадян з вищою освітою і де кількість людей з вищою освітою на душу населення перевищує середньоєвропейський показник, була представлена англомовною письменницею?

Дико про це чути! На конкурсі краси мов у Парижі в 1934 році українська мова посіла третє місце після французької та перської за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія, структура речень. А за мелодійністю наша «солов’їна» пропустила вперед лише італійську!

Розумію, що живемо ми не по-європейськи. Але не можна вже так кидати себе під ноги. Краще життя спроможний побудувати лише гордий народ, який поважає себе