Уявіть: у родину інтелігентних бюргерів заявляється Жінка, закутана в чорне, і владним голосом нагадує Чоловікові, що 24 роки тому, коли їй було 17, а йому 20, він обіцяв любити її вічно. Отож «негайно йди зі мною». І жодного натяку ні в драматурга, ні в режисера, що вона з божевільні (якщо, звісно, не вважати таке домагання любові божевіллям). А у Чоловіка є Дружина і 20-річний Син, який має хобі — жбурляти разом зі своєю 17-річною Подружкою камінням у жінок, що виходять із його дому. Син влучає в Жінку і непритомну приносить у квартиру. А від матері чує пораду: краще б ти полишив її вмирати на вулиці. Жінка приходить до тями (чи втрачає її остаточно) і зваблює свого кривдника (за кулісою). Він так само, як перед тим Подружці, присягається їй у любові. Вона на «віддяку» Чоловікові стягує паском сексуальну шию Сина (за кулісою), а потім… відокремлює її від тіла (за кулісою) і запаковує, щоб подарувати матері. Тим часом батько зізнається Дружині, наскільки вона йому обридла. Він згоден піти за Жінкою. Але знаходить у ящику останки Сина...

Жанрову п’єсу німецького драматурга Роланда Шиммельпфенніга «Жінка минулих часів» написано 2004 року. Зробила її переклад і поставила на національній академічній сцені Алла Рибікова. Вона прагнула перетворити це на трагедію кохання з символічним підгрунтям. Але не вдалося: текст п’єси не має підтексту як такого. Тобто коли персонажі говорять, скажімо, про погоду, то інтонації сповіщають не про погоду в домі та в стосунках, а про градуси за стінами. Акторам лишається просто голосно (як для камерної сцени) проголошувати свої претензії одне одному і розповідати про дію. Дикція — академічна навіть у молодих акторів, що повертає нас в естетику 1980-х — період розквіту театру російської драми.

Фото надане автором

На оформленні вистави явно економили. Сценографія Олексія Вакарчука складається з кількох побутових ящиків та чорних кубів, які використовують на репетиціях студенти театральних вишів.

Чи є у вистави комерційний потенціал?

Так. По-перше, всі, хто відчуває в собі режисерський свербіж (нині режисура стала більш актуальною і в спорті, і в політиці, і в релігії), відчують, що вони кращі режисери, ніж пані Рибікова, яка ставила п’єсу про «любов — дороговказ на всі часи».

По-друге, радує професіоналізм Віктора Семирозуменка — актора західного типу, який переконливий у всій недолугості сюжету і вибудовує на побутовій основі достовірну лінію поведінки Чоловіка зі зрозумілою природою почуттів.

По-третє, будуть зачаровані ті глядачі, яким до смаку еротизм театру. У виставі молоді актори із сексапільними тілами в чорній білизні натхненно розповідають, як вони голяка займаються сексом. Звісно, якби все те, що цнотливо винесено за куліси, відбувалося б на сцені, як це роблять з різною мірою смаку на столичних сценах Європи, то й ми роззявили б роти на «Жінку минулих часів» навіть в останньому ряду Палацу «Україна». Тоді екран на весь задній план був би ще доцільнішим. А так — цілковитий неадекват на всю сцену.

ВІД АВОТРА

Грішним ділом, я і сам себе уявив режисером цієї вистави. От якби акторові Семирозуменку довірили імпровізувати на основі п’єси перед Сином і його Подружкою і він впевнив би їх усвідомлювати свої слова і вчинки! У своїй режисурі я залишив би і драматично насичену музику композитора Олександра Шимка, і комп’ютерний дизайн Михайла Криворучка, який додає космічного масштабу драматургії з претензією на міфологічне підгрунтя. Завдяки графіці згадався недавній бестселер про жінок з Венери. А чоловіки все-таки із Землі. Саме такого і втілив Віктор Семирозуменко.

Дивує програмка вистави, де окрім фотографій акторів у ролях, нема того, що стосується саме постановки, а є уривки з творів Ануйя, Сенеки, вірші та просвітницькі есе про Медею та архетип і трохи компліментів про драматурга, який, зазначено, «не Чехов».

Насамкінець. Є час кидати каміння і час збирати каміння. Українська сцена переобтяжена творами західних авторів та ігнорує наших молодих драматургів. Академізм намагається втримати глядача і висвітлює проблеми статі аж до відхилень, а як це робити — в наших театральних вишах цього не навчають, бо там складають заліки про «життя людського духу». А виявляється, у Глядача є ще й розум і тіло. І можливість подивитися, що діється на європейських сценах. Отож не дивно, що Глядач у своїх запитах обганяє пропозиції нашої Мельпомени, але залишається ввічливим. На прем’єрі були і квіти, і гучні оплески. 

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»