На початку весни минула 64 річниця з дня смерті Сталіна. І в інтернеті знову з’явилися фото з Красної площі, де російські комуністи із симпатиками принесли червоні квіти до могили диктатора. Як завжди, розгорнулася дискусія, чи варто вшановувати пам’ять цієї людини.

Переглянув коментарі на одному з російських сайтів. Думки різняться, деякі дописи видалено, очевидно, через різку критику діянь товариша Сталіна. Домінують позитивні відгуки щодо персони «великого керівника і полководця». Мовляв, помилки були, але неістотні, загалом Сталін усе правильно робив. І ворогів чавив, зовнішніх і внутрішніх, і порядок був, і війну виграв, і боялися всі нас. Стандартний набір словесних заготовок представників «вєлікого народа» разом із закликами канонізувати кумира.

Там і фото вусатого генералісимуса з цитатами, можливо, вигаданими, і мрії розумників на кшталт «Народу потрібен Сталін. І Сталін усе-таки повернеться». На щастя, в Україні така маячня трапляється дедалі рідше і десь осідає на глибокому маргінальному дні.

Чергове нагадування про диктатора змусило звернутися до історії поета Миколи Сома «Як я Сталіна хоронив» із книжки «Придибенції», подарованої мені Миколою Даниловичем. Історія розпочинається словами: «Мої друзі жартома говорять: «Миколо, ти серед нас найбільший сталініст. Їздив Сталіна хоронити». Вони сміються, але знову просять розповісти про всі кумедні і страшні деталі моєї авантюрної поїздки до Москви». І Микола Сом розповідав, але просив не називати його сталіністом. Тим більше, що першокурсник Київського університету навіть не заплакав за вождем та ще й постраждав у день його смерті. Під час загальноуніверситетського мітингу студент ніс почесну варту поблизу портрета Сталіна під чорним крепом у гуртожитку на Солом’янці. Втомився стояти.

«Я спершу присів на широку лутку гуртожитського вікна, а згодом тихенько приліг. А як приліг — одразу заснув, бо тієї вікопомної ночі завзято танцював на студентському весіллі в сусідньому гуртожитку педінституту. Та прохнюпався негайно, коли почув несамовитий крик. Наді мною грізно схилилися наші вихователі: проректор КДУ, заступник декана і комендант гуртожитку. Де вони взялися? Вирок мені одразу ж оголосив шановний проректор: «Негідник! Як ти посмів? Так міг вчинити тільки найбільший ворог нашого радянського народу і недруг батька Сталіна. Геть з очей наших! Ти віднині не студент університету».

Спантеличений хлопець у відчаї вирішив поїхати до Москви на похорон Сталіна: «Мені одразу поталанило. Залізничний вокзал у Києві ще не був оточений міліцейськими загонами. А зайти до вагона допомогла одна чарівна молодичка, яка оголосила мене «рідним батьком» її двох близнюків-малюків. Потім я зухвало привласнив третю поличку плацкартного вагона. А що робилося в Москві — словами не переказати. У мене склалося враження, що мільйони людей зійшлися до Москви не Сталіна хоронити, а власну жахливу подобу».

Потрапити на прощання з вождем було дуже складно, але 18-річному Сомові знову пощастило: «Скориставшись відчайдушною бійкою москвичів із кінною міліцією, я хутенько затесався у печальні (сказати б, плаксиві) лави китайської делегації. Цілком імовірно, що я йшов десь поруч із великим соратником Сталіна товаришем Мао Цзедуном, але я його не помітив. Він мене теж. Солдати-прикордонники (війська КГБ) всіх китайців владно підганяли до вхідних дверей. А я нахабно, наче свій серед своїх, намагався підтримати важкий вінок із живих квітів і з незрозумілими ієрогліфами».

У Колонному залі Будинку спілок на юного гостя з Києва чекало величезне розчарування: «Невже це він — Сталін? Кроків за десять від себе бачу жовтошкірого покійника, рудочубого, всього побитого немилосердною віспою. А де ж вождеві вуса, які я натхненно малював у школі? А де орлиний грізний ніс? У морі квітів лежить собі звичайний небіжчик, вельми схожий на мого односельця діда Копку — рядового колгоспного сторожа».

Складною була зворотна дорога. Голодний і холодний юнак кілька днів зайцем добирався на приступках вагонів поїздів від станції до станції. А в Києві, поблизу університету, Микола Сом зустрівся з однокурсником Василем Симоненком, який пригостив друга пончиками і назвав його «Героєм Радянського Союзу» та «соратником Сталіна».

«Коли наш декан Арсен Олексійович Іщук (земля йому пухом) довідався про мою героїчну поїздку, одразу оголосив мене найкращим студентом усього факультету. Того самого дня мене запросив до себе на прийом ректор університету академік Швец (це той, що писався без відомого м’якого знака). Він звернув увагу на мою діряву взутку і негайно наказав профкомівським діячам купити «найкращому студентові» нові черевики і костюм. «Він бачив Сталіна», — захоплено говорили всі студенти і викладачі. Хоч би де йшов — показували пальцем: «Ось! Це він!»

Закінчується розповідь так: «Мені й досі часто сниться похорон Сталіна. Я ніяк його, проклятого-розпроклятого, не можу поховати…» І жодних жалів від людини, якій «пощастило» жити за правління батька всіх народів.

Поет і журналіст Микола Сом пережив Сталіна на 60 років. Пішов із життя чотири роки тому — в березні 2013-го. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»