18 березня 2014 року очільник держави-агресора Володимир Путін виступив у Кремлі перед представниками політикуму та громадськості із сумнозвісною промовою щодо «життєво важливого й історично значущого для всіх питання — підписання з владою республіки Крим і Севастополя угод про входження нових суб’єктів до складу РФ». Спершу він розповів про відповідний «референдум», який відбувся «цілковито відповідно до демократичних процедур і міжнародно-правових норм», після чого перейшов до історії Криму, де «буквально все пронизане нашою спільною історією та гордістю». Немовби між іншим, розповівши про «передачу російського півострова Україні, немов лантуха картоплі», Путін заявив, що для нього стосунки з «братнім українським народом», з яким він дотепер веде неоголошену війну на винищення, «були й завжди будуть провідними». Також у виступі російський лідер побідкався про долю кримських зокрема і українських загалом етнічних росіян, яких понад два десятиліття «позбавляли мови та історичної пам’яті».

Найприкметнішою в цьому спічі видається єдина теза — про те, що в Криму під час його російської окупації «не сталося жодної збройної сутички, не було людських жертв, жодного пострілу». Саме нею дотепер оперує і сам Путін, і його прибічники в Росії, і прихильники його світогляду в інших частинах світу.

На початку 2016 року в інтерв’ю німецькому виданню Bild російський лідер знову заявив: «Ми не воювали, не окупували нікого, ніде не стріляли, жоден не загинув унаслідок подій у Криму». Проте є факти, які заперечують ці твердження докорінно.

Перші вбиті

Саме в день «кримської» промови Путіна споряджена різноманітною стрілецькою зброєю та вибухівкою сотня російських найманців під керівництвом сумнозвісного «очільника кримської самооборони» Ігоря Гіркіна, який діяв під псевдонімом «Стрєлков», після кількагодинного бою, ведучи хаотичний вогонь і погрожуючи використати гранатомети, захопила в Сімферополі 13-й фотограметричний центр Головного управління оперативного забезпечення ЗСУ. Після обстрілів скрізь, немов решето, була продірявлена спостережна вежа автопарку частини, на якій перебував начальник складу центру 36-річний прапорщик Сергій Кокурін — перший український вояк, убитий загарбниками під час російської воєнної агресії проти України: кулі влучили йому в голову та серце. Під час бою був поранений інший службовець частини капітан Валентин Федун.

Етнічний росіянин, уродженець Сімферополя, Сергій Кокурін належав до тієї верстви населення Криму, яку взимку 2014 року заходився «захищати від українських націоналістів-бандерівців» кремлівський ватажок. Загиблий вояк осиротив 4-річного старшого сина і не дожив до появи на світ меншого, що народився за два місяці по смерті батька. Кокуріна було поховано на міському кладовищі Сімферополя. Указом Президента України №599/2014 від 19 липня 2014 року його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Незабаром російські телеканали почали поширювати фейк про те, що Кокуріна вбив «17-річний майданівський снайпер із Львівщини». Він нібито застрелив тоді бійця «самооборони Криму» Руслана Казакова, уродженця Волгоградської області РФ, колишнього учасника російської каральної операції в Ічкерії на початку 2000-х років (промовистий штрих до російської облуди про «гражданскую войну на Украине»). Вогонь на поразку по українській військовій частині нібито відкрили «бойовики-націоналісти з «Правого сектору». Цю маячню повторював командувач ЧФ РФ Олександр Вітко.

Нині покійний постійний представник РФ в ООН Віталій Чуркін майже на кожному засіданні організації у відповідь на факти про російську агресію проти України та окупацію Криму відповідав глумливим питанням «Де ваші докази?» Інцидент у Сімферополі він прокоментував заявами про те, що жодного нападу на фотограметричний центр не було — мовляв, об’єкт було оточено неозброєними й одягнутими у бронежилети «представниками сил самооборони», а смерть Кокуріна на совісті якогось «дивного снайпера, котрий стріляв з будівлі неподалік, убивши й поранивши по одній людині з кожного боку». Проте ще за три дні до інциденту в медіацентрі Міністерства оборони України повідомляли, що близько десятка російських вояків провели рекогносціювання місцевості довкола згаданої військової частини, при цьому снайпери побували на дахах розташованих поряд будинків.

Того самого дня, 15 березня 2014 року, поблизу Білогірська було знайдено понівечене тіло нелюдськи закатованого 38-річного Решата Аметова, якого російські найманці викрали з площі Леніна у Сімферополі 3 березня під час проведення одиничного пікету проти російської окупації Криму. Чоловіка, що став першою жертвою російських окупантів серед цивільного населення і був посмертно удостоєний звання Героя України, поховали в Сімферополі 18 березня — в день загибелі Сергія Кокуріна. Увечері в Сімферополі відбувся двотисячний святковий мітинг на честь «приєднання» Криму до Росії.

Тоді медіаресурси держави-агресора дезінформували населення твердженням, що Міноборони України буцімто віддало наказ українським воякам у Криму стріляти у цивільних. Однак дозвіл на застосування зброї у відповідь на напади українські військовослужбовці на півострові отримали лише після вбивства прапорщика Кокуріна.

«Хохлів треба валити»

Вірним присязі Україні до кінця життя залишився й начальник оперативного відділення штабу 10-ї морської авіаційної бригади, що базувалася в селищі Новофедорівка Сакського району, майор Станіслав Карачевський, що після російської окупації Криму готувався до виїзду на материк разом з усім особовим складом. На той час бригада, вже перебуваючи у ворожому оточенні, спромоглася перекинути авіатехніку на материк.

У ніч із 6 на 7 квітня 2014-го 24-річний молодший сержант морської піхоти ЧФ РФ, уродженець Якутії (знов-таки примарна ознака «гражданской войны») Євген Зайцев у коридорі на останньому поверсі гуртожитку №3 двома пострілами ззаду в корпус і голову впритул з АК-74 застрелив беззбройного Карачевського, якого російські військові перед тим переслідували, стріляючи в повітря, й намагалися затримати на КПП. Під час гонитви на всіх п’яти поверхах гуртожитку росіяни підірвали світло-шумові гранати.

За спогадами очевидців, після захоплення летовища у Новофедорівці окупанти, що заходилися господарювати на загарбаній території, були готові відкривати вогонь по українцях, погрожуючи наведенням зброї та репліками на кшталт «Хохлів треба валити». Тоді неподалік КПП аеродрому російські морські піхотинці затримали капітана Артема Єрмоленка: його роздягли, зв’язали й передали співробітникам ФСБ та слідчого відділу ЧФ РФ. Ті його утримували в полоні в Севастополі й допитували, знущаючись, б’ючи та ставлячи на коліна. За п’ять днів випустили з «військової комендатури», не висунувши жодних звинувачень.

19 квітня 2014 року Карачевському, що залишив дружину (по смерті чоловіка вона стала оператором інформаційно-аналітичної групи 10-ї авіабригади після її передислокації до Миколаєва) і двох дітей, мало виповнитися 33 роки. Його поховали з військовими почестями в рідному Бердянську на Запоріжжі. За рік окупаційний «військовий гарнізонний суд» виніс убивці Зайцеву, що служив у російській армії за контрактом з 2013 року, символічний вирок за вбивство — лише два роки позбавлення волі в колонії-поселенні (нині у Росії навіть за вподобання чи репости «неправильного» контенту в соцмережах дають аналогічні чи значно більші терміни). Обвинувачення було змінено зі ст. 105 («Зумисне вбивство») на ст. 108 КК РФ — «Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, що скоїла злочин»: так окупаційний «суд» дав зрозуміти, що злочинець для нього в цьому разі — не «свій» Зайцев, а «ворожий» Карачевський. Надто що свідками виступали російські військовослужбовці, а сам убивця заявляв, що жертва напала на нього, тож він мусив боронитися.

Майже рік підозрюваний у вбивстві українського військового Зайцев навіть не перебував під вартою, служачи в окупаційній військовій частині та відвідуючи самостійно «судові засідання». «Слідство» було упередженим від самого початку: в «міліції республіки Крим» заявили, що кілька українських військових службовців, серед яких був Карачевський, «у стані алкогольного сп’яніння» за лічені дні до виїзду з півострова на материк з якогось дива вирішили напасти на власні ж КПП військової частини та гуртожиток гарнізону авіабази у Новофедорівці, закидаючи їх камінням і вибухівкою. Після цього представники місцевих органів внутрішніх справ, котрі перейшли на бік держави-агресора, спільно з окупаційним військовим патрулем мусили «відбити напад хуліганів».

Цю версію радо підхопили російські ЗМІ, висуваючи версію «особистого конфлікту»: мовляв, український офіцер на захопленому окупантами КПП пиячив з російським сержантом, після чого вони посварилися. Хоч Карачевський, за свідченнями родичів, ніколи не вживав алкоголю. Оскарження занадто м’якого вироку родиною загиблого цілком очікувано не дало результатів.

Віталій СОЛОНЧАК
для «Урядового кур’єра»

Насамкінець. Цим вердиктом Росія офіційно визнала перебування навесні 2014 року в Криму кадрових російських військовиків, які застосовували зброю проти українських вояків під час окупації півострова.

Приклади доль Сергія Кокуріна та Станіслава Карачевського, вбитих представниками російського окупаційного військового контингенту, могли б стати підґрунтям для доведення того, що анексія Криму Росією була збройним нападом на Україну з перших днів конфлікту, в міжнародних інстанціях, зокрема у кримінальному суді в Гаазі. Українська сторона мала б активніше використовувати ці факти. Проте, мабуть, докорінне розслідування вбивств українських військових російськими окупантами на території України можливе лише після повернення контролю над Кримом.