Підписання міжурядової угоди України і Росії про нострифікацію означає безумовне взаємне визнання сторонами легітимності дипломів, отриманих у країнах, що уклали цю угоду, і не потребує жодних додаткових адміністративних втручань. Нострифікація — не процедура, яку потрібно проходити, як це тлумачать чиновники МОН, а безумовне визнання дипломів, отриманих в іншій країні, що й випливає з міжурядової угоди. При цьому «Таке визнання не звільняє власників цих документів від дотримання вимог, що їх ставить для заняття професійною діяльністю законодавство країни приймаючої Сторони». Ця теза угоди має істотне значення, тому що враховує необхідність виконання кожною країною зокрема інструкцій щодо обрання власників дипломів на різні посади наукових співробітників, отримання відповідних атестатів (доцентів, професорів), участь у конкурсах посад тощо.

Без заміни — невизнання?

Відповідні угоди про нострифікацію були укладені між Україною і низкою країн, що розвиваються і зацікавлені в зростанні своїх наукових і промислових можливостей. Це проходить в умовах конкуренції розвинених країн щодо пошуку і залучення на свою сторону авторитетних і перспективних спеціалістів з галузей головних наукових напрямів і високих технологій. Безперечно, нашій країні на цьому магістральному шляху не можна опинитися на узбочині. Що ж бачимо насправді? Угода між Росією і Україною про співпрацю в галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації була підписана в 2002 році (ухвалена Кабінетом Міністрів України п’ять років потому), а приєднання до Паризької конвенції 1979 року про взаємне визнання документів про освіту в країнах Європейського Союзу відбулося лише торік. Дивно, що лише приєднання України до конвенції підштовхнуло чиновників до визнання дипломів, що отримані в Росії, без «нострифікації» цих документів. Зрештою, Міністерство освіти і науки пояснює своє розуміння поняття «нострифікація»: «повідомляємо, що процедура нострифікації диплома відрізняється від процедури переатестації вченого спрощенням розгляду МОНмолодьспортом дисертацій та атестаційних справ, що надійшли до Міністерства з питань визнання дипломів про наукові ступені державного зразка, які видані органами атестації інших держав.

Для проходження нострифікації диплома доктора фізико-математичних наук, отриманого у Російській Федерації, необхідно подати до МОНмолодьспорту атестаційну справу, до якої входять: клопотання інституту, в якому працюєте, про нострифікацію диплома доктора наук, підписане керівником і засвідчене печаткою, із зазначенням найменування установи, при якій функціонувала спеціалізована вчена рада, де відбувався захист дисертації, дати захисту і номера протоколу засідання ради; ксерокопія першої сторінки паспорта; особова картка з відомостями, чинними на час подання клопотання, засвідчена підписом керівника кадрової служби та печаткою інституту, та з фотокарткою, на якій проставлена печатка інституту; копії дипломів доктора наук і кандидата наук; список наукових праць, засвідчений підписом і доктора наук і кандидата наук; список наукових праць, засвідчений підписом і підписом уповноваженої особи та печаткою інституту; опис документів атестаційної справи, засвідчений підписом уповноваженої особи та печаткою інституту. До атестаційної справи необхідно додати один примірник дисертації, по два примірники авторефератів докторської та кандидатської дисертацій, а також публікації за темою дисертації або їх копії на паперовому носії, засвідчені підписом уповноваженої особи та печаткою інституту».

Опираючись на власний досвід (захистив дві дисертації, з них — докторську у Білорусі), хочу прокоментувати ці положення. Мої аспіранти і претенденти на науковий ступінь, в тому числі і співробітники низки зарубіжних країн успішно захистили понад три десятки докторських і кандидатських дисертацій, та жодному з них для працевлаштування за кордоном не доводилось оформлювати таку кількість різноманітних довідок та інших документів, як того вимагає МОН (раніше—ВАК) України, хоча багато хто з них працює у Фінляндії, Німеччині, Англії, Китаї, Канаді, США, Австралії тощо, зокрема й на високих керівних посадах.

З огляду на тлумачення МОН України (чи раніше ВАК), нострифікацію там розуміють як заміну російського диплома на український. Яка в цьому потреба? Для працевлаштування в інших країнах вирішальне значення, крім Росії і України, має рівень наукових публікацій у журналах з високим рейтингом. Часом роботодавці цікавляться особистим внеском претендентів у публікованих працях. Власне до мене звертались з такими проханнями дати персональну рекомендацію науковця університети Бірмінгема, Геттингена тощо. Про щось подібне до нострифікації тут не йшлося. У зв’язку з цим зауважу, що розісланий науковим організаціям для обговорення проект закону Кабінету Міністрів України про наукову діяльність, зокрема, значно розширює можливості керівників наукових підрозділів щодо кадрових питань. Може бути, що після його ухвалення всі суперечності щодо нострифікації не матимуть сенсу. Поки що, аби визнати російський диплом рівноцінним українському, згідно з рішенням МОН, яке у свою чергу грунтується на рішенні ВАК України, власник диплома має відповідати прокрустовому ложу низки нелогічних вимог, напрацьованих у минулому чиновниками колишнього ВАКу. Зокрема, це стосується вимоги мати 20 праць, опублікованих у журналах, що входять до списку ВАК. І це при тому, що у світі існують тисячі видань, що мають так званий імпакт-фактор, а також індекс цитування наукових публікацій та так званий критерій Хірша, які дають змогу отримати об’єктивну оцінку наукового доробку будь-якого автора.

Вічний кандидат

Щоб не бути голослівним, наведу як приклад історію багаторічної боротьби одного наукового співробітника за свою гідність, — те, як маніпулювання термінологією і різнотлумаченням значень можуть бути використані проти науковця будь-якого рівня.

Наш співробітник, громадянин України, закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Лазерна фізика» в Інституті загальної фізики АН СРСР у 1984 році. При цьому отримав високу оцінку двічі Героя Соціалістичної Праці, нобелівського лауреата академіка А.М.Прохорова, котрий, зокрема, в 1996 році звертався особисто до Б.Є.Патона з проханням підтримати нашого співробітника. При чому відзначались висока наукова кваліфікація протегованого, актуальність його робіт у галузі застосування лазера. Протягом чималого відрізка часу перед цим зверненням наш співробітник неодноразово намагався отримати звання старшого наукового співробітника, та його принциповість і небажання «прогинатися» перед начальством стали на заваді.

 Ще одну таку спробу він зробив у 1990 році, підготувавши всю потрібну документацію для обрання с.н.с. за конкурсом. Та знову результати голосування були сфальсифіковані — сталося переголосування, при чому первинний протокол було замінено на інший, у якому я був зареєстрований як один з членів Ученої ради, що критично висловлювався на адресу претендента. Це в той час, як я перебував у Китаї, тобто за багато тисяч кілометрів від місця події. Звісно, обидва протоколи я опротестував. У свою чергу, 2004 року, Б.Є.Патон висловив негативне ставлення до вимоги ВАКу про доопублікування нашим співробітником певної кількості праць в українських наукових періодичних виданнях, наголосивши, що така вимога до учня О.М.Прохорова «просто непристойна». На жаль, у ВАК надіслали лист з іншим текстом, де підпис Б.Патона було замінено на його факсиміле.

Варто зазначити, що подібної практики обов’язкового виконання нормативів ВАК чи ДАК за кордоном не існує. Протягом багатьох років мені доводилось бути членом Експертної ради з металургії ВАК СРСР і також Ради з фізичної металургії (металофізики) НДР. Пригадую, як на ній захищав дисертацію наш спільний із усесвітньовідомим німецьким металофізиком професором Г.Шульце аспірант. Питання про публікації тоді взагалі не порушувалось, а оцінку експерти надавали на основі результатів, наданих у пояснювальній записці. Тоді як у нашій країні вже понад десяток років доморощені чиновники не визнають докторського диплома, що його видала ВАК Росії на основі захисту в найпрестижнішому у світовому вимірі інституті лазерної фізики з опонентами, котрі є учнями нобелівських лауреатів А. М. Про хорова і М. Г. Басова. На звернення нашого співробітника до керівництва наукової установи з проханням відкрити вакансію та оголосити конкурс на посаду провідного наукового співробітника з лазерної фізики, відповідно до усталених в інституті правил для докторів наук, він отримав відповідь, яку інакше, як глузуванням, не назвеш, — мовляв, спочатку отримай звання старшого наукового співробітника, затим диплом доктора наук українського зразка, а потім поговоримо. Це сталося ще 2003 року.

Нині ж, десять років опісля, наш персонаж числиться як кандидат наук, хоча захисив цей ступінь понад тридцять років тому. Зазначу, що він серед 8 українських науковців, котрі є членами Міжнародного товариства матеріалознавців і куди, завдяки йому, входить як юридична особа наш інститут. А відоме американське видавництво запропонувало нашому науковцю написати монографію про потужні лазери. Ось так недалекоглядне зверхнє ставлення до підлеглого вкупі з недосконалістю ДАКу стали справним механізмом для ламання через коліно людей, що мають власні переконання. Отож цілком поділяю думку багатьох колег про доцільність передачі всіх справ щодо атестації наукових кадрів у НАН України.

Станіслав ОШКАДЕРОВ,
член-кореспондент НАН України  
спеціально  для «Урядового кур’єра»