12 вересня Луганську виповнилося 220 років. Незвичайним вийшло свято — його відзначали одночасно у багатьох куточках України, всюди, де живуть переселенці-луганчани. Адже місто — це не стільки територія, на якій воно розташоване, а перш за все — люди, які в ньому народилися, працювали, кохали.
Тепер у минулому сусіди і колеги стали людьми, які втратили рідний дім, навіть ті, хто з тих чи тих причин продовжує в ньому жити. Бо того Луганська, який вони любили, більше нема.
Луганчани вірять, що їхнє місто повернеться в Україну, відродиться і заживе новим життям, але то вже буде інше місто. Зрозуміло, що краще за те, яке знали вони… «Урядовий кур'єр» розповідає про нинішнє життя окупованого міста і сподівається разом з луганчанами на його світле майбутнє.
Сьогодні в маршрутці вперше за довгий час усміхнулася. Літня жінка скаржилася, що прорвало трубу і вода заливає вулицю. Хтось із пасажирів їй порадив звернутися до «влади». А вона у відповідь так гаряче скрикнула: «Куди? До тих «царів», що скрізь розповідають, як у нас тут усе добре?» І всі разом засміялися. А коли люди у громадському місці ось так не бояться сміятися — це вже добре. Ще зовсім недавно кожен би втупився в газету, кросворд чи відвернувся б до вікна. А тепер люди сміються над «царями», які озброїлися не тільки автоматами та вогнеметами, а й власною поліцією, міністерствами і держбезпекою — МДБ.
Сторожі та доглядальники
Життя в Луганську розділилося ніби на два пласти, які не перетинаються. Для тих, хто при новій владі чи у лавах терористів, — реклама ресторанів. Для решти — рекламні ролики про «найдорожчі ціни на волосся, яке купуємо у населення».
Але переважна частина жителів Луганська тепер — це люди старшого віку і чоловіки. Жінки з дітьми виїхали — хто в Україну, хто в Росію, адже дітям потрібний певний рівень комфорту і безпеки. А в столиці самопроголошеної республіки мало не щотижня хтось потрапляє на розтяжку, і добре, якщо залишається живим.
Пенсіонери — фаталісти. Вони хочуть померти у власних ліжках, у стінах дому, який або будували все життя, або очікували ордери на отримання в ньому квартири. Квартири й речі — це все, що залишилося у нас. Чоловіки відправили родини в евакуацію, а самі доглядають за житлом і допомагають старим батькам. У мене багато таких знайомих. У них по кілька в’язок ключів від квартир друзів і родичів, що виїхали. І тиждень розписаний по днях, коли чию квартиру провідати.
Гроші на життя теж здебільшого заробляють жінки, які виїхали за межі нашої «республіки». Бо весь список можливих робіт, наявних у Луганську, можна порахувати на пальцях однієї руки. Більшість великих підприємств не працюють. Не працює й «Луганськтепловоз», на який так сподівалися «захисниці руського міра» з нашого під’їзду. Залишаються при роботі фабрики, шашличні й базар. Як з’ясував сайт Informator.lg.ua, зарплати на «живих» заводах «столиці молодої республіки» залишилися на передвоєнному рівні. А ось заміщення українських товарів дорожчими російськими призвело до зростання споживчих цін. Додалася інфляція, і все це «з’їло» купівельну спроможність населення.
Люди відчайдушно тримаються за робочі місця, які мають. Найбільший у «республіці» виробник хлібобулочних виробів, борошна, круп та комбікормів ПАТ «Луганськмлин» зарплату співробітникам видає в російських рублях. Для рядових працівників вона становить приблизно 3,5—4 тисячі рублів. Якщо у гривнях, то це буде утричі менше. Завод «Маршал» більш-менш забезпечений замовленнями з Росії. Тут зарплата робітників залежить від кількості відпрацьованих змін та рівня кваліфікації, а заробляють у середньому по 4 тисячі рублів.
Час від часу на комунальних підприємствах міста з’являються вакансії слюсарів, механіків. Конкуренція за такі «теплі» за місцевими мірками місця досить висока: дивляться на вік, кваліфікацію, схильність до вживання алкоголю. Тих, хто наблизився до 50-річчя, на цю роботу не беруть. Реальна перспектива працевлаштування для чоловіка середнього віку — робота охоронця або сторожа. Але і в охорону найчастіше наймають віком до 40 років, а сторожів — до 50. Оскільки охочих влаштуватися на таку роботу більш ніж достатньо, роботодавці віддають перевагу людям, що мають досвід в органах МВС або відставним військовим. Платять сторожам 2—2,5 тисячі російських рублів за 10—12 змін за місяць.
У дорогу із живою «перепусткою»
Ще одна галузь, де час від часу з’являються вакансії, — роздрібна торгівля. Зарплата реалізатора на луганських ринках становить майже 100 гривень за день роботи. Приблизно стільки само заробляють продавці в магазинах або кіосках, обслуговуючий персонал у закладах громадського харчування рівня дешевих кафе і чебуречних.
Що ж залишається кваліфікованим інженерам? Тільки їхати геть.
Поїздки за межі рідного міста стали не забаганкою чи примхою, а способом виживання. Треба їхати по ліки, яких немає в аптеках міста, по продукти, що в Україні коштують удвічі-втричі дешевше.
Перевізники із задоволенням беруть у поїздки старих із посвідченнями інвалідів та дітей віком до трьох років. Це живі «перепустки» в пільгову чергу.
Варіантів проїзду через лінію розмежування в Луганській області дедалі менше, відповідно зростають ціни подорожі. Якщо навесні верткі «бусики» перевізників довозили в Сєверодонецьк за 200 гривень, то нині ця ціна коливається від 400 до 500. Інший варіант вартості проїзду для тих, у кого з якихось причин так і немає перепустки. Зміни є, але гроші, як і раніше, розв’язують будь-яку проблему.
Варіантів проїзду на підконтрольну Україні територію Луганщини всього два, якщо не враховувати подорожі через Росію. В області працює єдиний перехід поблизу селища Золоте. Але він тільки для пішоходів. Автомобілем — лише через Артемівськ Донецької області.
Тобто треба об’їхати половину Луганської області, а потім половину сусідньої, щоб дістатися до Артемівська (тепер це Бахмутська) Донецької області, а потім прямувати до Сєверодонецька.
Якщо раніше подорожні скупчувалися біля пункту перетину Зайцеве, то тепер стало випробуванням пройти блокпост у Майорську. Машини — у три ряди ледве не труться боками, водії лаються, втомившись пропускати вперед пільговиків, які демонструють «перепустки» — інвалідів і дітей у салоні. Між машинами протискуються люди з баулами й візками — це ті, хто вирішив заощадити, доїхав на маршрутці до блокпоста, а перетинає його пішки. У повітрі нервове напруження і добірна лайка.
З боку України на під’їзді до «митниці» біотуалети й безплатна питна вода, пункти чергування «Лікарів без кордонів». З боку самопроголошеної «ДНР» (хоч це вже нейтральна смуга) — «кущики» для тих, хто вже не може терпіти, бруд, пил і безконечне очікування. Два світи, два способи життя.
Міць української гривні
Учора спостерігала, як біля каси в супермаркеті утворився ажіотаж. Чоловік вирішив розрахуватися за товар гривнями, а сума була чималенька. Касирка схопила валюту, про яку офіційні місцеві ЗМІ відрапортували, що «нам без неї ще й краще», і почала телефонувати подружці. Мовляв, біжи швидше, у мене тут гривні є, притримаю для тебе.
Секрет простий. У супермаркеті, попри те, що з 1 вересня основною валютою у самопроголошеній республіці є російський рубль, можна розрахуватися і гривнями, однак у співвідношенні 1:2. Реальний курс на сьогодні 1:2,7, а то й більше. Тож луганчани воліють сплачувати в російських рублях. По-перше, через дефіцит українських грошей. А по-друге, як у нас жартують, «щаслива та сім’я, де є пенсіонери», бо пенсії (єдине джерело доходу для багатьох сімей) платять саме у гривнях, яка є валютою України, котру тут намагаються представити «сусідньою державою-агресором». Тож нині луганські бабусі й дідусі — спонсори економіки.
Торговці програвали, коли продавали товар за встановленим зверху курсом, тож на ринках з 1 вересня ціни пішли вгору навскач. А вони і так зависокі: кілограм м’яса — понад 160 гривень, сала — більш як 220. Десяток яєць у «Народному» (але, як жартують мої сусіди, в «Інородному») супермаркеті — по 19,50 гривні. Цукор — у межах 23—25 за кілограм. Молочні продукти давно стали ласощами: стандартна баночка сметани, яка в Сєверодонецьку коштує не більш як 14 гривень, у Луганську — 56. Удвічі дорожчі молоко, кефір, ряжанка. Так само овочі.
Проте однокімнатну квартиру в Луганську (майже в центрі, «сталінка», стелі височенні й житлова площа більша від звичайної норми) знайомі купили всього за 2,5 тисячі доларів. Так би мовити, менше, ніж за тисячу баночок сметани з курсом 23,5 гривні за долар. А курс ще й знижується.
Організацію операцій з оформлення нерухомості вже давно налагодили в Сєверодонецьку. Туди виїжджають покупець і продавець, нотаріус український, тож папери оформлено законно. А те, що хтось наживається на горі й біді іншої людини, до справи не підшиєш.
Днями Луганськ святкував 220-річчя. Список заходів був величезний, починаючи із Хресної ходи з молитвою про мир. На центральних вулицях навели чистоту і висадили квіти. Почали новий театральний сезон обласний російський театр і колишній академічний український, який заради виживання називається тепер «Театр на Оборонній». Відбувся перший концерт у філармонії.
Нагодуй ближнього
Я відвідала виставку чоловіка, якого знала як поета. Тепер побачила, що він ще й художник. Григорій Половинко назвав свою експозицію «Ще золотіти нашій булаві». Виставив свої малюнки у приміщенні Луганського єпархіального управління УПЦ Київського патріархату. Тематика робіт — козацька історія, побут та християнська віра, а головне — доведення того, що коріння Донбасу походить з українського козацтва.
Однак більшість луганчан у святковий день не дійшла до Театральної площі, де був феєрверк. Просто тому, що багато хто з моїх знайомих різко схуд від недоїдання. Вони виснажені й банально не мають не це сил. Справжнє життя мого рідного міста — це люди, які самі організували акцію «Нагодуй голодного» у житловому кварталі Пролетаріату Донбасу. Тепер туди йдуть усі нужденні по гарячі обіди. Обійшлися без «влади», її заслуг у цьому немає.
А ще справжнє життя — у закликах і відгуках про допомогу луганчан одне одному. Коли діти, що виїхали з Луганська, просять через соціальні мережі чи телефоном тих, хто тут залишився, відвідати їхніх батьків, які мешкають у місті. А також у стосунках сусідів, котрі за цей рік випробувань не просто перезнайомилися одне з одним, а стали майже рідними, і тепер діляться всім, чим тільки можуть. Обіди, зварені під обстрілами на багатті на подвір’ї рідної багатоповерхівки, не забуваються. Вони були спільними, і тепер спільним стало подолання негараздів, біди та очікування.
Прості луганчани живуть очікуванням. Дехто, ризикуючи свободою, навіть розміщує українські прапори на дахах висоток й малює патріотичні графіті на стінах і парканах. І головне — допомагають іншим, бо поодинці вижити майже неможливо...
Ми в Google+