Скульптор
Олег ПІНЧУК

Бронзові риби з людськими обличчями, слонороги та пташки, схожі на дракончиків… Де мешкають усі ці дивні істоти, спитаєте ви? У бестіарії скульптора Олега Пінчука, котрий в цих образах передає насамперед нас, людей — різноликих, емоційних та несподіваних. А ми, дивлячись на ці скульптури, замислюємось та шукаємо вічних відповідей про те, як влаштований цей світ і хто ми в ньому.

Олег Пінчук — цікава особистість. Його скульптури притягують часом несподіваними, але завжди гармонійними обрисами. Здається, без участі Пінчука не обходиться жодна світська подія Києва. Однак спілкуючись з ним, ви не відчуєте гламуру — лише відкритість та приязнь. А стіни київської квартири скульптора прикрашають роботи народної художниці Марії Приймаченко — світ фантастичних тварин і квітів, що створюють теплу та виразно українську ауру. І хоч критики часто називають скульптора Пінчука «арт-провокатором», їхні епітети однозначно позитивні: митець провокує глядача до роздумів та висновків.

Родом з дитинства

Олег розповідає, що його відкритий внутрішній світ зі щасливого дитинства. Він народився в маленькому західноукраїнському містечку Дрогобич з затишними дерев’яними церквами і неспішним укладом життя. Звідти — легкість, з якою скульптор творить і йде по життю. Потім був більш прагматичний Київ, та найголовнішим лишався дім: чудова інтелігентна родина, де батько — сильний і мужній, а мати — лагідна та ніжна. Саме звідси в його скульптурах різного жанру проглядається гармонійне злиття чоловічого і жіночого — як основа життя.

— Пане Олеже, чому в ваших скульптурах так багато образів тварин?

— Тому що через мистецтво я прагну викликати усмішку, гарний настрій, дати поштовх до осмислення і неоднозначних відповідей. Через тварин я показую людський світ. Якщо придивитися, то люди нагадують тварин, а тварини нагадують людей і часто в моїх скульптурах глядачі впізнають самих себе.

— Здається, ваші роботи сприймаються підсвідомо, на інтуїтивному рівні?

— Справді, у своїх скульптурах я апелюю до архетипів — універсальних знань про світ, які сформувались ще на зорі людства. Тоді людина ототожнювала себе з живою природою: згадайте кентаврів, сфінксів, грифонів, які існували в давніх культурах. А в українській народній традиції тварини-обереги завжди жили в казках, піснях, іграшці. У ХХ столітті ці образи на картинах геніально передала, наприклад, Марія Приймаченко, творчість якої я дуже ціную. Відчуваю, що мій бестіарій також викликає симпатію в глядача, хоч би в якій країні відбувалась виставка.

— Тобто у вас усе за Фрейдом і Юнгом…

— Не зовсім. У мене немає болісних роздумів про минуле. Навпаки: мене радують усмішки людей за вікном, шум дощу, навіть корова, яка просто пасеться на лузі! Я люблю все природне в цьому світі і ділюся своїми переживаннями з іншими. До слова, я також люблю ходити на світські заходи не тому, що це престижно, а тому, що там збирається багато цікавих людей. Нам приємно спілкуватись одне з одним. А фотографи знімають це все на камеру і потім називають мене «тусовщиком» (сміється). Насправді коли я був комсомольцем, — теж не пропускав жодних танців!

Скульптор уміє лобіювати свої твори. Фото з аріву Олега ПІНЧУКА

Інтелектуальний ідеолог

Серед молодих українських скульпторів Пінчук має чимало послідовників, для яких він, за визначенням преси, «інтелектуальний ідеолог». У переліку незвичайних проектів скульптора можна згадати «Пам’ятник співаючому мікрофону», який Олег Пінчук разом з колегами придумав до фіналу пісенного конкурсу «Євробачення-2005» в Києві.  Біля Палацу спорту було встановлено три восьмитонні колони з чистого титану як символ зв’язку з Всесвітом. Пам’ятник освітлювався знизу і мерехтів кольорами веселки, немов передаючи усі відтінки музики. Пізніше в Українському домі Пінчук взяв і зробив оригінальну інсталяцію з бочок, в яких цей титан перевозили.  Як кажуть — сам собі режисер.

— Що для вас важливо в творчому процесі?

— Для створення мистецького твору лише однієї ідеї недостатньо. Скульптура — це складна і тривала праця, яка, окрім творчості, включає суто технологічну складову. За свої професійні знання та майстерність скульптора я вдячний київській академії мистецтв, яка дала основу основ. А коли по її закінченні я поїхав вчитися до Вищої школи візуального мистецтва в Женеві, то з подивом для себе відкрив, що мистецтво — це не тільки скульптура. Це може бути вистава, інсталяція, шоу. Головне — знайти цікаву думку і цю думку реалізувати.

— Яку б пораду ви дали молодим митцям, котрі ще шукають себе?

— Кожного дня треба вставати і щось робити, тоді жодні депресії  вас не переможуть. Кожен день складається з годин, години — з хвилин, хвилини — з секунд. І якщо наповнювати кожну секунду чимось приємним і корисним, ви швидко відчуєте, який барвистий світ навколо нас!

— В Україні є традиція звертатись до митців як провідників нації. А що б ви сказали про сьогодення?

— Я добре усвідомлюю, що  більшість людей в нашій країні живуть небагато. Після важкої праці вони повертаються у переповненому транспорті в тісні квартири, де на них чекає безліч побутових проблем. Багатьом потрібна допомога від держави — вчителям, пенсіонерам, лікарям, сиротам — і держава мусить допомогти. У цих умовах надзвичайно складно виділяти гроші з бюджету на культуру, на міжнародні мистецькі проекти. Але ми маємо розуміти, що це інвестиція в майбутнє, в життя прийдешнього покоління. Яке, я впевнений, кардинально змінить обличчя країни.

Успішний митець

Олег Пінчук не приховує, що він успішний митець: роботи продаються, він має виставки у найпрестижніших залах світу, активно відвідує міжнародні арт-форуми. Пінчук не ховає від журналістів своєї великої двоповерхової квартири та залюбки запрошує до заміського будинку в селі Пінчуки на Київщині. Щоправда,  зізнається: в його житті так було не завжди. Були часи, коли днював і ночував у маленькій майстерні: в квартирі, де він мешкав з численними родичами, для нього просто не було місця. Утім, нині він з вдячністю згадує трудові будні, які навчили його головного — цінувати і радіти тому, що маєш.

— Як гадаєте, в чому секрет вашого успіху?

— Я знайшов свій стиль. До цього я вчився наполегливо, малював, вивчав пропорції, а потім почав їх свідомо порушувати, щоб зламати стереотипи і уявлення. Утім, художник — це не та людина, яка лише вміє малювати чи ліпити. Художник — це той, хто вміє створити певний статус своїх творів, підняти їх на певний рівень, лобіювати їх на мистецьких зібраннях — таких як аукціони, музеї, фестивалі мистецтв. І цим треба займатися не менш серйозно і наполегливо, ніж ліпити скульптури.

— Можливо, секрет і в тому, що коли вас не зустрінеш — у вас завжди на обличчі усмішка!

— Справді, на емоційному рівні я намагаюсь все сприймати як позитив і тому отримую колосальне задоволення від життя. Я оптиміст, я ніколи не пив, ніколи не палив, ніколи не вживав наркотики. Я живу, працюю щодня і навіть якщо в мене щось не виходить, отримую задоволення від роботи, від конкретного результату.

— Відкрийте таємницю: село Пінчуки — ваше родове гніздо?

— Знаєте, знайшов я його на карті абсолютно випадково. Їхав в інше місце і раптом зустрів свого вчителя з академії мистецтв, котрий і показав мені цю місцевість. Чесно скажу: раніше я не вірив в ефективність відпочинку в селі. Та зараз їду в Пінчуки кожну вільну хвилинку. Приїжджаю додому з таким рум’янцем, що модним курортам і не снилося! Та й дітям більше подобається на природі, ніж хоч у великій, але міській квартирі. Вже побудував у Пінчуках церкву, отже запрошую всіх на службу.

— Де ще любите відпочивати, окрім Пінчуків?

— Відпочинок для мене — це зміна роду занять, тому я відпочиваю дуже мало в класичному розумінні цього слова. У мене немає ні вихідних, ні відпустки. Відпочинок — це можливість відключити мобільний, полежати на сонечку, поласувати чимось смачненьким і насолодитися тишею. Але мене, як правило, надовго не вистачає. Через три дні я вже вмикаю телефон і починаю робити ескізи.

Тобто я людина, яка не звикла до пасивного відпочинку. Хоч часом літаю з родиною на моря позасмагати і поплавати, але це більше заради малечі.

— А які місця найбільше любите в рідній країні?

— В Україні мені дуже подобається її західна частина. Коли їду на Львівщину, обов’язково заїжджаю в Корець в жіночий монастир, у Кременець з замком, в Дубно. Ще дуже люблю Одесу — особливий колорит, особлива архітектура, особлива мова. Наша Україна — дуже багата в туристичному плані країна і навіть не хочеться згадувати про горезвісні дороги, які, на щастя, перед Євро-2012 все-таки будують, про майже відсутність добротних недорогих готелів… Особисто для мене найважливіше — спілкування з людьми, які за 300 — 500 км від Києва, виявляється, живуть не менш цікавим і насиченим життям. Нам здається, що все зав’язано на столиці, де правлять балом гроші. Але там, у провінції, люди більш природні й щирі, вони не носять масок. І ось з такими людьми я ніби наново відкриваю сенс життя.

Наталія РУДНІЧЕНКО
для «Урядового кур’єра»
 

ДОСЬЄ «УК»

Олег ПІНЧУК. Народився 15 червня 1960 року в Дрогобичі Львівської області. Закінчив студію образотворчого мистецтва Г. Хусіда в м. Києві, факультет скульптури Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, Вищу школу візуального мистецтва в Женеві.  Роботи скульптора є в музеях та приватних колекціях України, Канади, США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Швейцарії, Японії, Росії.