Президентська премія «Українська книжка року» підтверджує велику соціальну роль книги та читання як фундаментальних чинників розвитку культури та духовності українського суспільства. «Урядовий кур’єр» знайомить із лауреатами цієї премії та їхніми книгами, відзначеними в трьох номінаціях.

 

НОМІНАЦІЯ «ЗА ВАГОМИЙ ВНЕСОК У РОЗВИТОК УКРАЇНОЗНАВСТВА»

 

Дослідник українського гончарства 
Олесь ПОШИВАЙЛО 

Переможцями у цій номінації стали Національний музей-заповідник українського гончарства та відомий науковець і популяризатор народного мистецтва з Опішного, доктор історичних наук професор Олесь ПОШИВАЙЛО за видання, присвячене найбільшій і найкоштовнішій у світі колекції глиняних мальованих мисок, виготовлених опішненськими гончарями.

—  Олесю Миколайовичу, коли з’явилася ідея створення цієї книги-альбому?

— Наприкінці 2007 року. Тоді наш інститут і Національний музей гончарства започаткували національну видавничу серію «Українське гончарство XVII—початку XX століття» в 70 томах. Ми вирішили, що першим томом має бути альбом, присвячений мальованій мисці. Чому саме їй? Тому, що в XIX — на початку XX століття найкраще, найбагатше декорували з усього асортименту глиняних виробів саме миски. І вони найповніше відображають давні традиції українського народу, символіку, загалом естетичні уявлення.

Чому опішненська миска? Бо Опішне — загальновизнана столиця українського гончарства. Вироби опішненських майстрів експортували в багато країн. Це, по суті, бренд української етнічної культури.

—  А чому альбом побудований на основі мисок, що зберігаються в колекції російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі?

— Наприкінці XIX — на початку XX ст. у Росії, до складу якої входила Україна, почали створювати великі імперські етнографічні музеї. Насамперед ідеться про Руський музей імені Олександра III, де в 1902 році започатковано етнографічний відділ. Його співробітники запрошували до співпраці багатьох етнографів. На Полтавщині тоді найвідомішим дослідником старожитностей був Іван Зарецький, один із співзасновників природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Вони запросили його для формування колекцій українських старожитностей. І завдяки йому упродовж 1902–1910 років у Петербурзі сформовано унікальну колекцію опішненських мальованих мисок. Тривалий час вона залишалася абсолютно не відомою в Україні. Зберігалася у фондосховищі. Самих унікальних мисок там близько 300.

—  Скільки світлин містить книга?

— Багато. Тут є півсотні фото, які датуються ще кінцем XIX століття. Плюс фотографії 253 мисок із колекції Російського етнографічного музею. Хочу звернути увагу читачів на те, що на початку минулого століття в Україні між видатними діячами української культури тривали серйозні дискусії щодо того, чи треба такі колекції вивозити за межі України. Дехто говорив про те, що їх у жодному разі не можна вивозити. Їхнім основним опонентом був Федір Вовк — наш земляк, етнограф, який працював і значну частину життя провів у Парижі. Він аргументував це тим, що ми повинні подавати ці речі на ознайомлення іноземцям хоча б тому, щоб вони бачили, наскільки різняться українська і російська кераміка.

Ось і значення цього нашого альбому в тому, що він повертає нас до першоджерел, до автентичної української етнічної культури, яка, на жаль, зникає.

—  Яка ваша думка щодо розвитку і перспектив гончарства на Полтавщині і в Україні?

— Гончарство на Полтавщині, зокрема в Опішному, було завжди, починаючи з дуже давніх часів. Принаймні зі скіфської доби. Воно буде й надалі. Тільки тепер набирає інших форм розвитку, з’являються інші орнаменти і декор виробів. Хотілося б, щоб у цьому було більше державної підтримки.

Заради чого ми робили цей музей? Для утвердження етнічної самобутності українців. Ось у цій справі потрібна допомога держави. Вона нині незначна. Тому на всіх етнографічних святах, ярмарках, базарах процвітає кітч, який нівелює національну етнічну культуру, дискредитує її.

Важливість нашої книги про опішненську миску в тому, що частина опішненських гончарів, побачивши цей альбом, почала використовувати фото мисок кінця XIX—початку XX століття для виготовлення сучасних виробів, з тими орнаментами, декором. І вони мають дуже класний вигляд, мають попит. Тож сучасним майстрам отакі видання дуже потрібні. Тому, вважаю, таких альбомів має бути більше, і особливо за матеріалами нашої Полтавщини. Це дуже багатий край, до кінця не пізнаний.

Опішненська мальована миска, яку Олесь Пошивайло тримає над собою, удостоїлася президентської премії. Фото надане автором


—  Нещодавно у приміщенні колишнього земського будинку в Опішному з вашої ініціативи створено музей мистецької родини Кричевських.

— Цей музей розвивається. Там зробили перші експозиції, які приваблюють численних відвідувачів. Цікавляться і дивуються, що досі майже ніхто не знав про Василя Кричевського — автора дизайну Національного герба України, перших українських грошей, відомого у світі архітектора, творця українського національного стилю в архітектурі, художника перших українських фільмів, зокрема першого українського кольорового фільму. Завдяки цьому новоствореному музею люди можуть фактично пізнавати його творчість, і ми так повертаємо ім’я Кричевського не лише Полтаві, де він створив свої найбільші творіння, а й Україні.

—  Кому присвятите наступну книжку із серії про українське гончарство?

— Остапові Ночовнику — видатному гончарю-скульпторові, який жив у селі Міські Млини поблизу Опішного. Міські Млини, до речі, — найбільший мискарський осередок в Україні. Частина мисок, представлених у цьому альбомі, були виготовлені саме тут. Роботи Остапа Ночовника зберігаються у провідних музеях України, в Москві й Петербурзі, в Парижі. Їх колекціонував Василь Кричевський, Вадим Щербаківський, Федір Вовк і багато інших діячів української культури.

 ДОСЬЄ «УК» 

Олесь ПОШИВАЙЛО. Народився 1958 року в Опішному на Полтавщині. Закінчив Київський педінститут імені М. Горького і аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР. Працював у музеї народної архітектури та побуту України. З 1986 року повернувся до Опішного, де займався створенням музею гончарства. Доктор історичних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України. Нині директор інституту керамології — відділення інституту народознавства НАН України.

Президентська премія «Українська книжка року»  підтверджує велику соціальну роль книги та читання як  фундаментальних чинників розвитку культури та духовності  українського суспільства. «Урядовий кур’єр» знайомить із лауреатами цієї премії та їхніми книгами, відзначеними в трьох номінаціях. 

НОМІНАЦІЯ «ЗА СПРИЯННЯ У ВИХОВАННІ ПІДРОСТАЮЧОГО ПОКОЛІННЯ»

У Хотині зійшлися два світогляди

«Хотинська битва належить тій епосі, яку можна вважати спільною не лише для Польщі і Литви, а й для України та Білорусі», — написав у післямові до книги-альбому Петра Саса та Генуте Кіркене «Хотинська битва 1621. Битва за центральну Європу» доктор історичних наук професор Альфредас Бумблаускас. Це дослідження видрукуване у видавництві «Балтія-друк».

Щедро ілюстрована, з використанням уривків із воєнних щоденників безпосередніх учасників Хотинської битви, світлин маловідомих експонатів з музейних фондів Туреччини, Польщі, Литви, України, книжка стала результатом тривалої українсько-литовської співпраці. Саме використання в дослідженні автентичних джерел, результатів численних експедицій надзвичайно вартісне в цій роботі.

Власне, попри усталене переконання, що Хотинська битва належить лише польській історії, насправді цей один із найбільших військових конфліктів XVII століття безпосередньо стосувався також країн, чиї землі входили до складу Речі Посполитої — Литви, України, Білорусі. Книга-альбом українських і литовських науковців — це спроба по-новому оцінити події під Хотином. Там восени 1621 року, по суті, зійшлося два світогляди: мусульманський і християнський. Супроти 220 тисяч вояків османської імперії стояло приблизно 80 тисяч звитяжців Польсько-Литовського князівства. Половину війська Речі Посполитої, до слова, становили запорозькі козаки, а це вкотре доводить, що запорожці були потужними гравцями на тогочасній світовій арені.

Петро Сас та Генуте Кіркене не обмежилися самим лише докладним дослідженням битви під Хотином. Книжка зокрема містить опис Цецорської битви 1620 року, в якій військо Півмісяця нещадно розгромило гетьмана Станіслава Жолкевського, та інших подій, що передували кривавому й масштабному бою під Хотином. Дослідники запропонували новий погляд на життєписи гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича-Сагайдачного та великого гетьмана Литовського Яна Кароля Ходкевича — головних постатей Хотинської битви.

 

НОМІНАЦІЯ «ЗА ВИДАТНІ ДОСЯГНЕННЯ У ГАЛУЗІ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

 

 

 

Йому за цю книжку не соромно

В українського поета, мистецтвознавця, кінокритика, сценариста сімдесятип’ятирічного Леоніда Череватенка, котрий вважає, що «мистецтво повинне допомагати людям вижити», не один творчий задум народився в оселі, що в місті Буча під Києвом, і за столом на кухні, якому вже понад 60 років.

Леонід Васильович виростав у родині залізничника, якій доводилося часто переїжджати з місця на місце, переселяючись з однієї службової квартири до іншої, не встигаючи обжитися в жодній. Трапезували, наприклад, на дошках, покладених на валізу. А перший справжній стіл, що нині для нього як сімейна реліквія, з’явився в них у Джанкої: батьків колега змайстрував його зі списаних дубових шпал, якими ще мандрував у потязі на оздоровлення в Лівадію російський цар.

Розкоші та комфорти не переслідували Леоніда Череватенка і в його подальшому, вже самостійному житті: наприклад, такий потрібний йому домашній телефон, якого добивався 20 років, встановили йому, аж коли отримав у 2002 році Національну премію імені Т. Шевченка за документальну кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі», а одна з київських газет, кореспондент якої не зміг зателефонувати новоспеченому лауреатові, розкритикувала місцеву владу.

Зате щедро «умеблював» своє життя пан Леонід своїми творчими здобутками. Він також лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики, премії «Київ» ім. Є. Плужника та премії Спілки кінематографістів СРСР (1988 р.) за статтю «А корабель стоїть», премії ім. В. Винниченка.

Про книжку, нещодавно удостоєну премії Президента, в інтерв’ю наприкінці минулого року Леонід Череватенко зізнався: «Дуже тяжко йшло видання останньої моєї поетичної збірки «Закляте залізо». Дякувати, видавництво «Дух і Літера» взяло на себе більшість витрат. Мені за цю книжку не соромно. Я її зробив так, як хотів, як бачив. Вона не нова. Я її написав під час вилежування в лікарнях під акомпанемент стогонів, криків». До збірки, яка для автора стала певним чином підсумковою, увійшли поезії останніх років, а також досі не друковані вірші 60–70-х років минулого століття. У цих творах автор спробував показати складний і суперечливий шлях Людини з прадавніх століть до сьогодення.

Сторінку підготували Олександр ДАНИЛЕЦЬ, Тетяна МОІСЕЄВА, ЛЮДМИЛА ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»