Від землі літак відірвався якось нечутно й почав набирати висоту. В грудях у мене закалатало. Не від страху: за штурвалом надлегкого двомісного спортивно-навчального ХАЗ-30 сидів досвідчений пілот — начальник Харківського аероклубу імені Валентини Гризодубової Сергій Філатов, який здійснив сотні вильотів. Не по собі попервах було від якогось незрозумілого відчуття безпорадності: поки ноги впираються в землю — ти людина. А на висоті 300—400 метрів стаєш просто тілом, яке, як здалося, навіть не має ваги. «Як почуваєтесь?» — немов вгадав мої думки Сергій Філатов. «Нормально», — спробував відповісти якомога впевненіше пілоту. «Тоді я вам покажу, на що здатна ця чудова машина в небі». — «Авжеж…»

Краще б я цього не говорив: льотчик «поклав» літак на ліве крило, і я, хоч і був пристебнутий пасками безпеки, цупко вхопився за крісло. Затим ХАЗ-30 пішов у піке, і земля за кілька секунд, як на мене, наблизилася до критичної відстані. Сергій Філатов усміхнувся і за кілька десятків метрів від зеленого килима аеродрому вирівняв машину. «Можемо, — почув у навушниках знову голос льотчика, — сісти на злітну смугу із вимкненим двигуном». «Ні, — навчений попередніми фігурами пілотажу Сергія, відповів я. — Хочу ще трохи познімати землю з висоти пташиного польоту…»

Важко в аудиторії — легше в небі

Остаточно оговтався, вже коли ступив з кабіни літака на землю. Тоді нарешті згадав, що я журналіст і маю чудову нагоду поспілкуватися з керівником польотів, начальником штабу Харківського аероклубу імені Валентини Гризодубової Віктором Виходцевим, начальником відділу північно-східної регіональної інспекції Державіаслужби України Ігорем Краснощоковим, начальником льотно-методичного відділення Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба (ХУПС) підполковником Сергієм Тєрьошиним, самими курсантами вишу. До речі, група другокурсників якраз обговорювала в невеличкій кімнаті результати польотів. Очі у хлопців горіли, і вони один одному доводили, що сьогодні вже впевненіше почувалися за штурвалом. Підсідаю до курсантів, знайомлюся.

«Я з Криму, — каже другокурсник Володимир Коваленко. — Батько служив у знаменитій бригаді Юлія Мамчура. Тій, що під прапорами України та 62-го винищувального полку імені 50-річчя ВЛКСМ беззбройна пішла визволяти від «зелених чоловічків» аеродром «Бельбек». Хвилювався тоді за батька, але пишався ним, його сміливими бойовими товаришами. Цей вчинок українців у Криму закріпив у моїй свідомості переконання, що я теж мушу бути хоробрим, щоби захищати Україну. Буду служити в армії, літатиму. Багато чого вже навчився за 27 польотів».

На командному пункті за польотами курсантів стежить досвідчені льотчики

«А мене звати Владислав Жуйко, — приєднується до розмови інший курсант. — Я з Києва. Після закінчення Київського військового ліцею імені Івана Богуна вступив до ХУПС. Налітав уже п’ять годин 30 хвилин! Звісно ж, спочатку було певне хвилювання, але з кожним наступним польотом воно зменшувалося і додавалося впевненості. Літати цікаво, і я хочу вже скоріше самостійно посадити машину на злітну смугу. Сідати важче, аніж злітати, бо треба своєчасно випустити закрилки».

І Вадим почав пояснювати, що робить льотчик під час посадки. Я слухав, як потрібно випускати ці закрилки, робити інші дії, і ставало тепліше на душі: хлопці горять бажанням швидше навчитися літати, щоб захищати Батьківщину. А кажуть, що в нашої молоді почуття патріотизму притупилося. Ні! Це покоління, народжене вже за Незалежності, побудує іншу Україну. Воно вже багато зробило і робить задля цього.

На крилах бажання

«Польоти закінчаться через півгодини, — вивів з роздумів голос підполковника Сергія Тєрьошина, — а ми хотіли б показати вам гордість нашого аероклубу — систему контролю польотів».

Дякую курсантам і, побажавши їм чистого неба, прямую до командного пункту аеродрому, де на екранах моніторів відображається вся картина польотів.

— Два тижні курсанти льотного факультету ХУПС перебувають на практичних заняттях, — почав коментарі начальник льотно-методичного відділення вишу. — П’ять днів вони проходили теоретичну підготовку, тепер же закріплюють її, так би мовити, на практиці в небі. Кожен курсант має пройти 25—30 льотних змін. Ви є свідком шостої. Взагалі самостійно курсанти льотного факультету вперше підіймаються в небо на другому курсі. Нашому університету пощастило, що в цьому хлопцям допомагає Харківський аероклуб імені Валентини Гризодубової. З ним навчальний заклад працює лише другий рік. До речі, попередня група курсантів, дізнавшись про славну льотчицю, сама відлітала на «відмінно» й дала наказ наступним «ХУПСівцям» не осоромитися. Я задоволений результатами роботи курсантів.

Кожен курсант, розповів далі Сергій Тєрьошин, повинен налітати 22 льотні години. П’ять з них хлопці вже провели в небі. Викладач підтвердив, що бажання літати у його підопічних дуже велике. Цьому сприяє й сам літак: ХАЗ-30 — чудова, проста машина, на якій літати — саме задоволення. Все на ній, окрім двигуна, українське. Торік курсанти налітали по 26 годин. Лише один (з 22!) не пройшов, як кажуть, випробування небом. Йому запропонували у подальшому змінити фах: вчитися або на штурмана, або на офіцера бойового управління.

«Екіпажі, по машинах!» — на цю команду курсанти чекають з нетерпінням

Заздрю курсантам

Затим мені демонструють так звану систему контролю польотів.

— Подібної апаратури більше немає ніде, — пояснює начальник відділу північно-східної регіональної інспекції Державіаслужби України Ігор Краснощоков. — Вона допомагає екіпажам здійснювати безпечні польоти, контролюючи повітряний простір як у районі, де перебуває літак, так і в інших. Потрапляє, наприклад, повітряне судно в небезпечну метеозону, із землі одразу ж іде команда екіпажу: розвертайтеся на 180 градусів і летіть у певний район, де погодні умови кращі. Окрім того, система допомагає екіпажам робити аналіз польотів вже на землі. Нині курсанти літають з інструктором. У польоті останній не все може зафіксувати. А от на землі будь-яке відхилення від заданих параметрів (наприклад, недотримання безпечної висоти польоту) чітко видасть апаратура. Тут уже в причинах розберуться скрупульозно.

А ще електроніка добросовісно виконує роль охоронця: якщо якась стороння людина потрапить, скажімо, до кабіни і спробує несанкціоновано завести двигун, система негайно попереджає охорону. Техніка доповість і про позаштатну ситуацію на аеродромі, коли на злітну смугу потрапляє, приміром, два літаки. Якщо ж трапляється якась катастрофа, за допомогою системи можна провести кваліфіковане розслідування.

— Техніка, звичайно ж, хороша, — підсумовує льотчик з майже 35-річним стажем, а нині керівник польотів Віктор Виходцев, — але людський фактор у польоті все ж таки відіграє вирішальну роль. Курсанти це добре розуміють. І я, скажу відверто, дуже заздрю цим хлопцям. У них все крилате, пам’ятне, захопливе життя льотчика — ще попереду.

Так. Вихованці ХУПС, нинішні орлята, вчаться літати, роблячи перші кроки в опануванні фахом. І добре, як сказав начальник Харківського аероклубу імені Валентини Гризодубової Сергій Філатов, що у Збройних силах країни підготовці завтрашньої льотної зміни приділили нарешті достойну увагу. Літати повинні постійно не лише військові льотчики, а й ті, хто ще сидить за партами льотних вишів. 

Олександр КРЮЧКОВ,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)