ДАТА

Іван Огієнко завдяки величі духу здолав злу волю тих, хто намагався навіть ім’я його
викреслити з історії

За радянських часів ім’я видатного політичного діяча УНР, глави Української греко-православної церкви Канади митрополита Іларіона було під забороною на його рідній землі. У рік його 130-річчя пам’ять про видатного уродженця Житомирщини повернута народу, заради блага якого Іван Огієнко не шкодував ні сил, ні самого життя.

«Хто має душу — той багатий»

Уже відомим вченим і релігійним діячем наш земляк написав: «Я син козака і вихований хоч у бідності, та на волі». Це не просто красиві слова, бо шостій дитині в сім’ї відставного «низького чина», який віддав військовій службі 25 років, змалку судилася нелегка доля. Івану ледве виповнилося два роки, як його батька під час робіт у лісі розтоптали злякані коні. Весь тягар утримання дітей ліг на плечі матері. Можна лише дивуватися, як згорьованій бідою і нестатками малописьменній сільській жінці вистачило і мудрості, і сили, щоб, помітивши в сина величезне прагнення до знань, всупереч усім життєвим обставинам віддати його вчитися до місцевої чотирикласної школи.

Втім, перший похід дев’ятирічного Івана «за наукою» став невдалим: взимку дитині ні в чому було навіть вийти на вулицю. Лише пропрацювавши весну і літо разом з матір’ю в панській економії, школярик заробив на благеньку одежину. Щороку хлопець працює на плантаціях буряку і хмелю, щоб оплачувати навчання. Зате ще підлітком, як написав він згодом у своїх мемуарах, «я зрозумів велику мудрість моєї мами, що завжди обривала мене, коли я скаржився їй на нашу разючу бідність: «Чорт бідний, бо душі не має! А ми маємо душу!»

У серпні 1896 року 14-річний Іван Огієнко разом з матір’ю пішки йде до Києва, щоб вступити до військово-фельдшерської школи, в якій дітей військовослужбовців навчали за казенний кошт.

Варто згадати маловідомий, але глибоко символічний факт: разом з Іваном Огієнком навчався ще один колись відомий уродженець України — Юхим Придворний, який під псевдонімом Дем’яна Бєдного здобув гучну славу «червоного поета». Вони навіть разом редагували рукописний журнал із першими літературними пробами слухачів фельдшерської школи.

Минули роки, і невблаганний суддя-час підтвердив правоту селянки Єфросії Огієнко. Її син завдяки величі духу здолав злу волю тих, хто намагався навіть ім’я його викреслити з української історії, та повернувся до свого народу. А ось уславленого за життя Дем’яна Бєдного, який відцурався свого українства, нині згадують хіба як прототип загиблого під колесами трамвая малоприємного Берліоза з роману Булгакова «Майстер і Маргарита».

У бібліотеці митрополита  — збережені для України стародруки. Фото надане автором 

«Караюсь, мучуся, але не каюсь»

Ці слова якнайкраще характеризують наступний етап життя Івана Огієнка, коли він, як написав згодом сам, відчув «перше пробудження української свідомості». Дивуватися пізній національній самоідентифікації вже 18-річного юнака не доводиться, бо на той час навчання у всіх школах Малоросії вели російською мовою.

А ось те, що заробляючи у Київському військовому шпиталі 10 рублів на місяць, молодий фельдшер п’ять із них сплачував репетиторам за підготовку до складання екстерном екзаменів у гімназію, три — надсилав матері, яка після пожежі залишилася без даху над головою, а за два рублі примудрявся вижити у великому місті, вражає. Втім, подібних фактів життя цієї непересічної людини, яка всупереч усім об’єктивним обставинам і непереборним перешкодам ніколи не пасувала перед долею, а тому досягала неможливого, безліч.

Черговим таким випробуванням для Огієнка став вступ у 1903 році до Київського університету, звідки студента-відмінника відраховують через… несплату за навчання. Та врешті-решт здібний юнак отримав казеннокоштне місце і навіть кирило-мефодіївську стипендію розміром 25 рублів щомісячно!

Чого ще бажати юнаку, перед яким відкрилися прекрасні перспективи? Та життя знову ставить Огієнка перед складним вибором. Професор Тимофій Флорінський, якого згодом призначили головним цензором Київського цензурного комітету, люто ненавидить все українське, а його улюблений студент береться за наукове вивчення мови, якої офіційно немає! Більше того, насмілюється написати і видати брошуру з порадами тим, хто бажає «вчитись і вчити українській мові».

Реакція не забарилася. Талановитого випускника, в дипломі з відзнакою якого вже навіть зробили запис — «Залишити при університеті з 30 травня 1909 року», позбавляють звання «професорського стипендіата», чи, за сучасною термінологією, не дозволяють навчатися в аспірантурі.

Лише через два роки викладач Київського комерційного училища Іван Огієнко повернувся до університету. Комусь цього гіркого уроку вистачило б на все життя, а молодий науковець натомість… продовжує закликати вчитись рідної мови!

У виданій наприкінці 1912 року в Києві книжці С. Щоголєва «Украинское движение как современный этап Южнорусского сепаратизма», яка фактично стала доносом на все свідоме українство, про Огієнка сказано, що він — «патентований українець. Варто прочитати ряд статей п. Огієнка під недвозначним заголовком «Вчімося рідної мови», щоб визнати в нього не тільки нахили, а й заповзятливість до українізаторської діяльності».

Піонер української мови

Свою першу лекцію перед студентами 33-річний приват-доцент Іван Огієнко прочитав у квітні 1915 року. Однак у стінах університету ні розмовляти українською, ні, тим паче, говорити про її наукове вивчення не дозволяли. Тому єдиною можливістю для молодого викладача хоч якось донести до слухачів клич своєї душі став курс слов’янознавства та історії слов’янської літератури. Більше того, перша прочитана Огієнком у ранзі приват-доцента лекція називалася… «Жидівствуючі та їх література». Як бачимо, навіть єврейська література, попри всі гоніння іновірців у Російській імперії, була порівняно з українською у «привілейованому» становищі.

Це варто знати, щоб належно оцінити мужність Огієнка, який першим серед викладачів Київського університету в квітні 1917 року почав викладати українською мовою і без дозволу Вченої ради читати студентам новий курс — «Історію української мови».

Відповіддю колег став адресований Тимчасовому уряду документ із промовистою назвою «Протест Ради університету св. Володимира проти насильницької українізації Південної Росії». Як бачимо, професура не лише недвозначно дала зрозуміти, що ніякої України не існує, бо є лише «Південна Росія», а й виступила проти запровадження «штучно створеної української мови». Аргументованою відповіддю тим, хто доводив, що її «нєт і бить нє может», стала виголошена Огієнком 5 жовтня 1917 року перед кількатисячною аудиторією академічна промова, текст якої у вигляді брошури за часів УНР неодноразово видавали масовими тиражами. А красномовним підтвердженням полемічного таланту вченого стало те, що на контрольованих денікінцями територіях книжки Огієнка про українську мову і культуру нещадно вилучали і спалювали.

Головноуповноважений республіки

Не менш значима діяльність Івана Огієнка з розбудови української державності. За ініціативи вченого 7 листопада 1917 року в Києві з’явилася Українська науково-педагогічна академія, а з липня 1918-го на території Університету св. Володимира почав діяти ще один навчальний заклад — Київський державний український університет. У серпні цього року Огієнко став фундатором і першим ректором аналогічного навчального закладу в Кам’янці-Подільському.

Саме тут у грудні 1918 року вчений отримав пропозицію очолити Міністерство освіти УНР. А покладення на новопризначеного міністра організаційних турбот з проведення на Софійському майдані столиці урочистого проголошення Акта Злуки українських земель стало ще одним доказом заслуженої довіри і поваги до Огієнка.

До речі, завдяки сповідуваному вченим і патріотом принципу «держава — над партіями» він плідно працював на ниві утвердження української справи за всіх трьох державницьких формацій — Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. Великий подвижник головною причиною поразки патріотичних сил вважав егоїзм окремих політиків, які ставили власні амбіції вище за інтереси народу, за що гірко поплатилась Україна.

Щодо особистої громадянської позиції Івана Огієнка, то гріх не згадати ще один промовистий факт. Коли в листопаді 1919 року уряд УНР вимушено перейшов за Збруч, єдиним урядовцем, який відмовився це зробити, став Іван Огієнко. Майже рік — до липня 1920 р. — він був Головноуповноваженим уряду УНР та опікувався діяльністю залишених у Кам’янці-Подільському державних установ. Навряд чи навіть серед сучасної політичної еліти знайшлося б багато охочих за прикладом родини Огієнків відмовитися обміняти грошові купюри УНР, що швидко знецінювалися, на «тверду» іноземну валюту, аргументуючи це тим, що «українському міністрові не пристало збувати рідних грошей, бо це викличе грошову паніку».

«Служити народові — то служити Богові»

Платою за патріотизм для родини Огієнків стали страшні злидні в еміграції. Та при цьому великий подвижник насамперед переймався не власними бідами, а організацією матеріальної допомоги українцям у таборах інтернованих.

Згодом Іван Огієнко прийняв духовний сан і завершив свою земну дорогу далеко за океаном під іменем митрополита Іларіона. Та навіть опинившись на чужині, він за пастирськими турботами ніколи не забував, що він українець і що «служити народові — то служити Богові».

ДОСЬЄ  «УК»

Іван ОГІЄНКО. Церковне ім’я — Іларіон (2 (14) січня 1882 р., Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії (нині районний центр у Житомирській області) — 29 березня 1972 р., Вінніпег) — український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (від 1922 р.).