ПІДПИСАННЯ МОСКОВСЬКИМ ЦАРЕМ УМОВ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ РАДИ
ПАРАЛЕЛІ. Так звані жалувані грамоти, в яких знайшли відображені «березневі статті» — умови союзу Москви з Гетьманщиною, гарантували широку автономію Україні. Інакше просто не могло бути, адже, попри всю складність становища Козацької держави, її населення становило приблизно 5 мільйонів жителів, тимчасом як Московії — лише 4 мільйони.
Та навіть ці умови об’єднання офіційно не були затверджені козацькою Генеральною радою. Однак це не завадило московитам невдовзі фактично окупувати сусідню державу, втовкмачуючи «ощасливленим» лицемірні тези про «возз’єднання двох братніх народів».
90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ТАРАНЦЯ
У пісні — радість і журба
ОСОБИСТІСТЬ. Навряд чи хоч когось серед українців — чи то посивілі ветерани, чи учнівська молодь — залишать байдужими щемкі «Пісня про рушник», «Моя стежина», «Ясени», «Прилетіла ластівка». Всім цим шедеврам дав дорогу в життя видатний співак Олександр Таранець.
Здавалося, сама доля випробовувала його на міцність разом з усім українським народом. Чотирирічним Сашко, як до кінця життя називали його друзі, втратив матір. Восьмеро осиротілих дітей залишилися на руках вдівця-батька, а тим часом насувалося ще більше лихо — голод. Найстарша сестра Мотя, яка опікувалася найменшим братиком, почала втрачати зір і, щоб не бути тягарем для родини, тихцем подалася у світи разом зі сліпими лірниками. Можливо, саме ця самопожертва врятувала життя молодших братів і сестер та навчила їх любити ближніх як самих себе, чого так бракує віруючим і невіруючим як в Україні, так за її межами.
В атеїстичній країні навіть простим колгоспникам невільно було тримати у хаті святі образи. Отож у будинку Таранців місце на покуті зайняв портрет Шевченка, а «Кобзар» замінив маленькому Сашкові Буквар. У грізному 1942-му, за свідченням рідних Таранця, він приписав собі два роки, які так і залишились у його біографії, щоб потрапити до армії. Втім, дослідникам ще доведеться підтвердити чи спростувати це твердження, а ось те, що фронтовик-українець завершив особисту війну з ворогом на австрійській землі, — факт. Як і те, що перші «сольні концерти» Олександр Таранець давав друзям-піхотинцям між боями.
Напевно, саме усвідомленням своєї єдності з народом керувався вже дипломований випускник Київської консерваторії і знаний артист, коли у відпустці замість запланованої риболовлі влаштовував імпровізовані концерти для колгоспниць просто на вулиці чи на краю поля. Для Олександра Таранця його слухачки були насамперед матерями, вдовами, вічними нареченими загиблих фронтовиків, перед якими, на наш гріх і сором, ми донині в неоплатному боргу.
Саме пісня допомогла співакові відшукати свою зниклу сестру. «По радіо передавали «Пісню про рушник». Співав її Олександр Таранець. У нас у селі живе Мотрона Ткаченко разом із чоловіком, теж незрячим, як і вона. Мотрона розказує, що в неї був брат Олександр Таранець, який з дитинства красиво співав. Може, ви той самий Сашко?» — замість незрячої сестри написав лист її сусід.
Олександр Таранець негайно поїхав до Моті. У бідній селянській родині навіть не мали чим пригостити дорогого гостя, який, прагнучи заспокоїти господарів, сказав, що найбільше любить кисле молоко. Наступного дня співака очікував сюрприз: уся підлога в сінях заставлена глечиками з кисляком, який принесли односельці Мотрони.
Та на відміну від «рядових» шанувальників, у влади власні критерії оцінки заслуг митців. Отож справді народний артист офіційно отримав це звання лише до свого 60-річчя, а вже за два роки Олександр Таранець знову став добровольцем — цього разу на фронті боротьби з чорнобильським лихом. Понад 120 днів, впродовж яких митець виступав у забрудненій радіацією зоні перед ліквідаторами аварії, не минули безслідно для здоров’я. Та його голос ніколи не вмре, доки живе Україна і звучить наша пісня…
ПОЧАТОК ОДЕСЬКОЇ НАСТУПАЛЬНОЇ ОПЕРАЦІЇ
Десант Ольшанського
ПАМ’ЯТЬ. Одеська наступальна операція, в результаті якої було звільнено від окупантів «перлину над морем» та заблоковано угруповання ворожих військ у Криму, розпочалась зі звільнення Миколаєва. Боям за місто передував десант морської піхоти під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського, який висадився у ніч на 26 березня 1944 року поблизу миколаївського порту.
Десантники впродовж двох діб оборони відбили 18 атак ворога, зірвавши організовану евакуацію його військ та врятувавши порт від повного знищення. 20 квітня 1945 року всіх 55 морських піхотинців-учасників десанту удостоїли звання Героїв Радянського Союзу, зокрема 46 — посмертно.
Цей подвиг став зразком масового героїзму та начебто належної оцінки заслуг сміливців. Однак про рибалку-лоцмана Андрія Андрєєва, який непомітно провів човни з десантниками в порт, згадали лише до 20-річчя Перемоги. Не менш шокує те, що в момент відправлення десанту ніхто не записав прізвищ двох зв’язківців та 10 саперів, які стояли на смерть разом з морськими піхотинцями, а в результаті стали «безвісти зниклими».
У ситуації, коли глава сусідньої Росії заявив, що, мовляв, росіяни могли перемогти нацистів навіть без участі українців, доречно нагадати: командир легендарного десанту Олександр Ольшанський — українець з Харківщини. Як і його заступник — лейтенант Григорій Волошко з Дніпропетровщини. Із 55 десантників — 17 українців, а ще троє «росіян» з красномовними прізвищами Дем’яненко, Козаченко і Шпак. Ідеться про елітну морську піхоту, тимчасом як звичайні стрілецькі підрозділи масово формувались із поспіхом мобілізованих українців.
75 РОКІВ ТОМУ ВІЙСЬКА ФРАНКО ВВІЙШЛИ ДО МАДРИДА
«Як ми прощаємо винуватцям нашим…»
ПОГЛЯД. Трагедія Іспанії розпочалась з перетворення її у країну вражаючих контрастів. Величезні земельні володіння поміщиків на значних площах не обробляли, тимчасом як дрібні селянські наділи не могли прогодувати багатодітні родини простих трударів. За появу в панському лісі вбивали без жодного суду, тимчасом як держава потерпала від безкарного казнокрадства і корупції «еліти». Іспанія володіла п’ятим у світі(!) обсягом золотого запасу, однак кредитні ставки в місцевих банках були в кілька разів вищими, ніж за кордоном.
Не дивно, що 1931 року країна в результаті безкровної революції перетворилась з монархії в республіку. Однак нетерпимість політиків до думки опонентів та фізіологічна нездатність лідерів до міжпартійних компромісів лише погіршила життя простого люду. Постійні бійки в парламенті, щорічна зміна урядів і задекларовані, однак не проведені реформи — ось характерні риси життя держави у переддень громадянської війни.
Останньою краплею стали наслідки перемоги на парламентських виборах 1936 року представників Народного фронту. Вони здобули 4,4 мільйона голосів виборців, а їхні супротивники — 4,2 мільйона. Втім, через нюанси законодавства перевага лівих сил у парламенті виявилась вагомішою — 268 і 205 мандатів відповідно.
Замість того, щоб виваженою політикою продовжувати здобувати прихильність іспанців, переможці вдались до екстремістських дій. На перший план вийшли «вищі форми політичної боротьби»: підпорядкування підприємств профспілковим і навіть створеним на стороні «громадським» комітетам, відверта «експропріація експропріаторів», захоплення і підпал храмів.
У багатьох провінціях влада фактично перейшла до самозваних псевдореволюційних угруповань, зброя в руках яких замінила норми закону. Не дивно, що навіть переконаний республіканець Хіль Роблес вимушений був заявити з парламентської трибуни: «Країна може жити з парламентським чи президентським ладом. Та вона не може жити в анархії. Нині в Іспанії — анархія і похорон демократії».
За таких умов заколот, підтриманий значною частиною суспільства, був неминучим. Втім, залишили фахівцям аналіз військових дій, що тривали три роки і супроводжувались кривавими звірствами з обох боків. Зокрема, саме республіканці ще під час першої оборони Мадрида в 1936 році розстріляли близько 8 тисяч політв’язнів, що перебували у тюрмах міста. Згодом аналогічну практику застосовуватиме сталінський режим перед тим, як відступити перед гітлерівськими військами.
За оцінками істориків, загальні втрати республіканців у громадянській війні сягнули 320 тисяч загиблих, франкістів — 130 тисяч. Понад 600 тисяч іспанців емігрували, рятуючись від війни. Майже 200 тисяч переможених опинились у концтаборах і тюрмах. Для країни, населення якої налічувало 24 мільйони осіб, це були катастрофічні втрати.
Втім, каудильйо Франко не лише влаштував грандіозний парад перемоги, заснував звання міст-героїв та нагородив найвідданіші провінції орденами (чи не правда, знайома за радянських часів практика?), а навіть офіційно запровадив політику відплати. Впродовж кількох років щоденно відбувалось до 20 страт. Причому, на відміну від СРСР, де «зрадників» і «ворогів» привселюдно вішали на шибеницях, в Іспанії страчували за допомогою гарроти — спеціального механізму для повільного задушення.
За ініціативи «вождя нації» розпочалось спорудження помпезного меморіалу в «Долині загиблих». Впродовж 18 років 22 тисячі полонених, склад яких постійно оновлювався, довбали в товщі кам’яної гори велетенську нішу-базиліку та вимощували гігантську площу. Причому будівництво здійснювалось без жодної механізації та вибухових робіт, внаслідок чого майже 20 тисяч в’язнів загинули від непосильної праці та хвороб.
Втім, попри весь консерватизм Франко, він вчасно зрозумів, що світ змінюється. Як наслідок, відкритий 1959 року меморіал присвятили пам’яті всіх жертв братовбивчої війни. Сюди перевезли останки 33872 іспанців — республіканців і франкістів.
Після смерті Франко в 1975 році до підручників історії внесли зміни: замість «хрестового походу» проти комунізму і лібералізму стали вивчати національну катастрофу 30-х років. В 1976 році в країні проголосили амністію всім учасникам громадянської війни. Це стало основою загальнонаціонального примирення, справді християнського прощення та консолідації іспанців. На відміну від них, українці донині живуть у королівстві радянських догматів, коли будь-якого вояка УПА готові вважати ворогом, а катів із НКВС, на руках яких кров тисяч замордованих співвітчизників, — героями.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+