Михайло Іванчук. Ім’я мало відоме навіть його краянам. Тож як його не згадати надто в березні, коли він народився 113 років тому. Земний шлях пан Михайло почав і закінчив дуже далеко від батьківщини предків. Йому все-таки вдалося зловити синього птаха — символ щастя і мрії, які шукав селянський син у професійному житті, прагненні побачити Україну, місто Копичинці на Тернопільщині, де почався Іванчуків рід.

Заокеанські галицькі стежки

Стояв теплий серпень 1992 року. Україна щойно відзначила першу річницю Незалежності. Я тоді працював у тернопільській газеті «Західна Україна». Пригадую, як сьогодні: у двері редакційного кабінету хтось постукав і на порозі з’явився чоловік — високий, статечний, зі снопом сивих вусів. Навіть і подумати не міг, що Михайло Іванчук прилетів з Канади на Тернопілля вельми немолодим. Тоді він зустрів своє вісімдесят п’яте літо. І за весь цей час навіть краєчком ока не бачив України — рідної землі своїх батьків.

Колись він поклявся батькові: щойно пронесуться над Україною більшовицькі вітри, неодмінно відвідає місто Копичинці, знайде могилу дідуся. Доля таки була для пана Михайла прихильною: хоч і на старості, але він зумів виконати обіцянку. Михайлове серце від цього було й справді переповнене втіхою. Адже першими словами моєї з ним розмови було: «Я невимовно щасливий, що Бог дозволив мені вклонитися вкраїнській землі».

Батьки Михайла Іванчука виїхали на американський континент із Копичинців ще на початку ХХ століття. Оселилися в канадській провінції Манітоба в містечку Ґімлі. Та через кілька років залишили цей населений пункт, купивши в якогось ісландця ферму. Відрубані від родового коріння, вони, як розповідав пан Михайло, осіли в малоприступних місцях, де ще не було доріг. Хіба що стежки, які нагадували галицькі. Проте це не лякало українців.

Тут сім’я Іванчуків збудувала хату і стала жити. Плоть від плоті ґазди, що добре зналися на сільському господарстві, зайнялися фермерством. У молодих Василя й Параски Іванчуків народилися діти: четверо синів, серед яких Михайло, і донька. Усіх виховували в українському дусі. У родині завжди панувала велика повага до рідних звичаїв, обрядів, пісні, красного слова. Слухаючи пана Михайла, навіть не вірив, що він прийшов на білий світ на американському континенті, а не на Галичині: говірку, звички — все передали йому батьки-галичани.

Життя було все у праці. Старші Іванчуки завжди нагадували синам і доньці відомий афоризм, що цісарських шляхів до геометрії немає. І молодші Іванчуки прагнули навчатися, опановувати науки й, звісно, постійно й наполегливо працювати. Згодом в одній зі своїх книжок Михайло Іванчук написав: «Як гірники-провідники продовбували та розбивали тверду скелю для своїх товаришів праці, ґімельська молодь виходила вперед, щоб здобути освіту та краще життя». І їхні зусилля не були марними: всі Іванчукові сини закінчили університети.

Михайло початкову науку опановував у школі «Дністер». Закінчив її добре, тож батьки здібного школяра відправили здобувати знання у старші класи у містечко Ґімлі. Здобувши тут атестат чи, як тут називали, сертифікат 11 «ґрейду», юнак розумів, що потрібно здобувати вищу освіту. І подався до американського міста Детройта, де працював на заводі Форда й водночас навчався в тутешньому технологічному інституті. Щоправда, свої студії завершив уже в Канаді на філософському факультеті Манітобського університету. Тож став учителем, працював директором, інспектором шкіл у різних округах.

З-під пера Михайла Іванчука на час його приїзду в Україну побачили світ сім книжок та кілька нарисів і брошур. Фото надав автор

Зафіксувати життя земляків

Усе життя Михайло Іванчук віддав шкільництву. Щоправда, є в його життєписі й військова сторінка. Під час Другої світової війни він служив у летунах. До речі, в цей час уряд забрав фермерське господарство в батьків й організував там вишкіл військових льотчиків. Можливо, тому й не залишилися Іванчуки надалі мешкати у сільській місцевості, а подалися до великого міста.

У Вінніпезі Михайло після звільнення з армії остаточно присвятив себе справам освіти. Був свого часу головою комітету, який займався питаннями введення в публічних (загальних) школах провінції Манітоба програми з української мови. Тож узявся розв’язувати одну із проблем українських шкіл — підготовку й написання підручників. Тут, в Україні, вони були, але зміст вони мали надто тенденційний, суто комуністичний. Батьки канадських українців-школярів аж ніяк, м’яко кажучи, не прагнули таких підручників. Тоді українці в Канаді створили кілька власних, написали граматику. За перо взявся й Михайло Іванчук. «Околиця» — таку загальну назву мали три його книжки, за якими навчалися у школах.

Згодом пан Михайло захопився історією українських першопоселень на американському континенті. Пан Іванчук став наполегливо розшукувати матеріали в архівах, брати інтерв’ю в переселенців. Так народилася книжка «Історія поселення українців в околиці Ґімлі» — про перших українських переселенців до провінції Манітоба. Документальна розповідь з непретензійною назвою «Смерека. Болото. Камінь» витримала 14 видань, як і згодом «Піонерські поселення: українці в Канаді», яка мала вже ширший аспект. Та, схоже, автор прагнув більшого.

Він вирушив на Гаваї й поринув в улюблену тему: збирав матеріали для укладання чергової книжки. Пан Іванчук вивчав період життя українців на цих чудових островах у 1897—1910 роках. Тоді там існувала українська колонія. Її жителі здебільшого походили із села Джурин тепер Чортківського району на Тернопіллі, а також Косова, Білого Потоку. Але їм так і не вдалося сформувати на островах українську громаду. Крім трьох родин, решта виїхала. Гавайським українцям Михайло Іванчук присвятив свою книжку-розвідку.

Наприкінці 1980-х років він знову повернувся до шкільництва. Прагнув писати для дітей белетристику. Видав тоді книжку новел «Молодий козак». Його оповідки допомагали українським дітям, які живуть у Канаді, ширше й популярніше ознайомитися зі славним історичним минулим України.

Михайло Іванчук не лише писав книжки, а й видавав їх власним коштом. Він казав мені, що справа ця для нього вигідна і матеріально, і морально. Книжки схвально зустрічали читачі. Консультантами, рецензентами творів пана Михайла виступали люди науки. Коректувала їх і допомагала систематизувати зібрані матеріали дружина. Вона була шотландкою за походженням і, звісно, чудово знала англійську мову. Саме цією мовою було видано книжки. Щоправда, після проголошення незалежності України Михайло Іванчук прагнув перекласти їх українською. Чи вдалося йому це здійснити, не знаю.

Від пана Михайла після його повернення з предківської землі я отримав з Вінніпега подарунок — три його книжки англійською й українською мовами про перші поселення українців у Канаді. Позаторік одну з них подарував громадській організації «Українська родина» в турецькому місті Анталія. Там наші співвітчизники взялися за створення української бібліотеки. Гадаю, що мають знати вони й про одну з численних сторінок українського життя — перших шукачів кращого життя й заробітків за океаном.

Разом із книжками від Михайла Іванчука отримав ще й листа, в якому він розповів кількома абзацами про першу в канадській провінції Манітоба українську околицю, яку назвали Шевченко — на честь нашого генія. Але з роками це поселення змінило назву на Вайта, Тарасове ж ім’я залишилося у назві місцевої школи. Пан Михайло зазначив, що перші українці тут з’явилися 1896 року й походили вони із Сенькова, можливо, Синькова, адже на Тернопільщині нині з такими назвами є кілька сіл. Інші ж наші співвітчизники приїхали сюди з Буковини, переважно із села Онут.

Знаю, що з-під пера Михайла Іванчука на час його приїзду в Україну побачили світ сім книжок та кілька нарисів і брошур. Хоч і народився Михайло Іванчук за далеким океаном, але він, мов той Антей, черпав власні творчі сили й натхнення від української землі. І чудову мрію-бажання побачити, побувати, подихати в Україні пан Михайло зумів-таки здійснити нехай і на 85-му році життя. Він відійшов у засвіти, та його ім’я має бути відомим. Добра праця Михайла Іванчука хай залишить світлу пам’ять і глибокий слід на правічній землі його роду.