Друге видання знакової збірки статей Григорія Грабовича «Шевченко, якого не знаємо» (2014), доповненої порівняно з першим розлогою розвідкою «Архетипи Шевченка», ще не привернуло тієї уваги громадськості, на яку насправді заслуговує. Першодрук збірки у 2000 р. зчинив чимало галасу – переважно у позанауковому середовищі, не викликавши вкрай необхідної тоді, як і тепер, фахової дискусії по суті заявлених проблем. За майже півтора десятиліття після першої появи збірки багато чого змінилося і в суспільному, і в науковому житті. Г. Грабович у передмові до другого видання наголошує: «Питання, порушувані у цій праці, я вважаю фундаментальними саме тому, що вони стосуються основних моментів Шевченкового самозображення, його символічної автобіографії». Однак більшість тверджень дослідника актуальності не втратили і досі.

Науковець не випадково стільки місця відводить аналізу російськомовної поеми «Тризна», докладно зупиняючись на низці питань, пов’язаних з інтерпретацією її тексту. Йдеться про те, що незрідка у слабших творах, приміром у «Тризне», виявляються ті глибинні структури і закономірності, які у досконаліших текстах закодовано. До статті «Перехрестя “Тризны”» шевченкознавці часто звертаються, прагнучи зрозуміти специфіку російськомовної поетичності творчості Шевченка загалом і вірогідно відчитати згаданий твір зокрема. Саме надзвичайну складність феномену Шевченка всупереч поширеній думці про доступність і простоту його поезії підкреслює Г. Грабович, ретельно добираючи відповідний літературознавчий інструментарій для своїх студій. До не надто популярних у шевченкознавстві належить компаративістський підхід, до якого впевнено не раз вдається професор, помічаючи численні збіги, наприклад, між Шевченком і Міцкевичем (розвідка «Символічна автобіографія у Міцкевіча і Шевченка»). Спостереження на широкому матеріалі творчості обох митців дають Грабовичу вагомі підстави стверджувати, що «Шевченкова творчість суцільно автобіографічна, що його поезія, як і проза, є постійною самопроекцією не тільки в ліричному, а й у “політичному” і, зокрема, розповідному видах», тому «Шевченко, як у душевній розмові-сповіді, постійно повертається до своїх ключових тем-структур».

Між словом і схемою

Гостропроблемну статтю «Шевченко, якого не знаємо» спрямовано проти зашкарублості у пізнанні Шевченка, проти ритуалізованих форм його пошанування, які зчаста підміняють наукове вивчення творчості. На жаль, від часу написання цієї розвідки патетика і суперлативи на адресу поета лише збільшилися в геометричній прогресії – змагання «хто найкраще похвалить Шевченка» триває. Водночас, як видається, наукове студіювання нарешті виразно відокремилося від публіцистики, тому ті чи ті проблеми вже можна обговорювати у фаховому колі, що, втім, не виключає його взаємодії із більшою спільнотою. Звісно, трапляються рецидиви, за висловом Грабовича, «всенародного шевченкознавства», коли надто вже широка громада намагається, приміром, агресивно втрутитися у нову експозицію Національного музею Тараса Шевченка, яку розробили працівники закладу. Ні в кого немає права на остаточну істину, в тому числі і представлення постаті Шевченка та його доробку в музеї, водночас ніхто не може бути застрахований і від помилок, уникнути яких допомагає експертне середовище.

Однією з найскладніших є проблема текстологічних засад публікації Шевченкової поезії. Приводом до написання статті Грабовича «Між словом і схемою (У пошуках Шевченкового тексту)», яку палко підтримала колись Михайлина Коцюбинська («Неначе цвяшок, в серце вбитий…»: Читаючи статтю Гр. Грабовича «Між словом і схемою» // Сучасність. – 1994. – № 7/8), стали перші два томи (1990–1991) дванадцятитомного Повного зібрання творів Шевченка (незакінченого). Деякі з висловлених у праці Грабовича зауважень було враховано у новому академічному виданні (2001–2014. – Т. 1–12), зокрема, у варіантах вміщено повний текст (а не окремі рядки) першодруку «Гайдамаків» разом із «Приписами», «Передмовою» (післямовою) і зверненням «Панове субскрибенти!», у корпус основного тексту відповідно до хронології заведено як повноправні дві редакції поеми «Відьма» (1847, 1858), хоч «Осика» і далі розглядається (не безпідставно) лише як варіантний текст, а тому наводиться у розділі «Інші редакції і варіанти». Перелік таких виправлень можна було б продовжити. Реалізований в академічному зібранні стандарт Шевченкового тексту, вважає Грабович, «втілюватиметься в довгій низці дальших видань і публікацій». Так мало би бути, але видавнича практика останніх років демонструє, що упорядникам численних «Кобзарів» іноді вдається ігнорувати визначений в Інституті літератури основний текст поезії Шевченка. Скажімо, незрідка як окремий твір друкується фрагмент «Стоїть в селі Суботові…», що у повному зібранні трактується як епілог містерії «Великий льох», тощо. Так само непоодинокі викладачі вишів (не кажучи вже про аспірантів чи студентів) користуються подекуди не тільки випадковими виданнями Шевченкових творів, але й публікаціями навіть радянських часів, що тільки свідчить про невисокий рівень нашої філологічної освіти.

Повернути право голосу

Дослідник наполягає, що «Шевченко взагалі й повсюдно творить варіантами», адже визначальною особливістю поетового доробку є постійне варіювання однієї загальної модальності чи, умовно кажучи, теми. Проникливі міркування Грабовича цілком узгоджуються із нашими знаннями про психологію творчості Шевченка. У підсумку дослідник пропонує хронологічний принцип видання творів поета доповнити альбомним. Останнє академічне видання поезії Шевченка – це результат півстолітньої текстологічної праці Василя Бородіна та його колег. Протягом багатьох років В. Бородін оприлюднював свої спостереження у монографіях і численних статтях. Можна відстежити, який тривалий шлях передував його узагальненням і пропозиціям. Бачення Грабовича – радикально інше. Цілком зрозумілим є, скажімо, бажання повернути широкій аудиторії доволі значні фрагменти тексту, які Шевченко власноручно викреслив. Нині їх можна віднайти лише серед варіантів, що, втім, дає змогу фахівцеві реконструювати перебіг творчо-редакційної роботи поета. Водночас не слід забувати, що багато варіантів – це незначні стилістичні зміни і поправки, іноді навіть тільки службових слів.

Мені здається, варто провести практичну перевірку оригінальної і багато в чому слушної концепції Грабовича, здійснивши на запропонованих засадах повноцінне видання поезії Шевченка, в якому можна повернути «право голосу» всім редакціям твору, а варіанти винести у посторінкові глоси.

Стаття «Шевченківська енциклопедія» спонукає порівняти сумніви і побажання Грабовича з уже реалізованим шеститомним виданням (2012–2015). Як член редколегії, відповідальний секретар і науковий редактор згаданої енциклопедії перевагу нашого проекту вбачаю у превалюванні фактографізму, що забезпечує надійну основу для дальших шевченкознавчих студій. Професор резонно наголошує: «…пропедевтична функція дуже важлива й потрібна: таке підсумування знань, енциклопедія, показує, що вже осягнуто, застерігає (і початківців, і досвідчених науковців), яких Америк не треба вже відкривати і в які давно вже відкриті двері не треба вдиратися». Після тривалих дискусій у шостому томі таки вміщено статтю «Шевченкове пророцтво» (авторства Євгена Нахліка), на чому наполягав Грабович, однак немає розвідки «Рецепція», яку ніхто краще за американського професора не написав би. В енциклопедії значною мірою дотримано принципу плюралізму думок, що, проте, не означає, ніби поряд співіснують статті «Релігія і Шевченко» і, умовно кажучи, «Атеїстичні погляди Шевченка» (такого гасла, ясна річ, немає), а от відмінності у розумінні тих чи тих вузлових проблем творчості поета, в інтерпретації його творів тощо трапляються.

Мушу констатувати, що, на щастя, ми уникли небезпеки впливу авторитарної «канонотворчої функції» енциклопедії. Із плином часу НАН України стала одним із багатьох центрів наукової діяльності, який якщо і претендує на нормативність, то лише рівнем своїх досліджень. Багато з шевченкознавців і не заглядають до Шевченківської енциклопедії, що не заважає їм продукувати численні публікації.

Зберігає наукове значення розвідка «Колажі з Шевченком». Підготовка для ШЕ статей із проблематики візуальної шевченкіани впевнила, що нам слід ще добре вивчити закономірності функціонування радянського кічу в мистецтві, зокрема у зображенні Шевченка, щоб збагнути – ніде правди діти – і теперішнє доволі поширене домінування нехай іншого, але шаблону. Саме тому зацікавлені мусять заглибитися в історію появи картин, де примітивізується образ Шевченка. Грабович привертає увагу до того, що постаті молодого поета часто надавалося інфантильних рис, а це, своєю чергою, відповідало певній схемі.

Дослідник помічає свого роду комплекс неповноцінності, що «замотує самого Шевченка», і називає серед прикладів постійне нагадування про те, скількома мовами перекладено «Заповіт», або скільки у світі є пам’ятників Шевченкові. «Немає навіть натяку на те, що переклад «Заповіту» якоюсь мовою ще нічого не каже про рівень знання в цій культурі про Шевченка зокрема і про Україну взагалі». Не певен навіть, чи ми позбудемося коли-небудь такої наївної похвальби, яка підміняє справжню популяризацію, щоденну рутинну роботу над якісними перекладами та їх публікацію в авторитетних закордонних періодичних виданнях з одночасним поширенням знань про українську культуру.

Із назвою збірки перегукується заголовок статті «Прихований Шевченко». Історія з проскрибованим автопортретом Шевченка (1848 або 1849 року) показує, в яких непростих умовах колись доводилося досліджувати спадщину митця. Пильні цензурні цербери стежили за тим, щоб навіть у наукових працях не проскочила деталь, що могла б підважити залізобетонний образ революційного демократа. В останньому на сьогодні академічному виданні автопортрет репродукується у 9-му томі у складі альбому зарисовок і фольклорних записів 1848–1850 рр., щоправда, під неоковирною назвою «Шаржована постать з рисами Шевченкового автопортрета». У 10-томному повному зібранні, де рисунок не відтворено, було сказано просто: «…шаржований автопортрет Шевченка на весь зріст», хоч жодної карикатурності у ньому немає, в чому тепер кожен може переконатися. Я не вбачаю у цьому гумористичному автопортреті якихось особливих прихованих сенсів, хоча годі заперечити, що перед нами – «ствердження своєї людськості, своєї автентичності й тим самим якоїсь вищої, надконвенційної влади свого покликання». Втім, ганебна святенницька практика триває і далі. Колись Грабович покепкував над тим, що в десятитомнику рисунок «Церква з дзвіницею» (Т. 8, № 60) ретушували, усунувши обсценний запис Шевченка. У новому академвиданні цей самий рисунок (у складі альбому 1846–1850 рр.) вже під назвою «Покровська церква у Фастові» так само по-фарисейськи підчищено. Упорядники тому чи його редактори, мабуть, забули, що відповідну нотатку вміщено серед інших записів народної творчості у п’ятому томі, а тому жодного сенсу в цих винахідливих операціях немає. Не знаючи почерку Шевченка, доволі складно відчитати напис із репродукції.

Збірка статей Г. Грабовича вкотре доводить необхідність незаангажованого погляду на українське шевченкознавство. Предметна розмова у світовому науковому контексті дає зовсім іншу призму бачення – те, що здається нам нормою, може по-справжньому дивувати стороннього зацікавленого спостерігача. У підсумку міркування американського професора змушують замислитися над поточним станом справ у науці про Шевченка.

Олександр БОРОНЬ,
завідувач відділу шевченкознавства 
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
для «Урядового кур’єра»