Головна проблема державних установ, що опинились у так званій сірій зоні поблизу лінії розмежування, де не припиняються бойові дії, — це кадри.

— Ми обслуговуємо й мирне населення, і військових. Щоправда, бійцям надаємо першу допомогу, проводимо протишокову терапію, зупиняємо кровотечу, робимо рентген. А далі за планом евакуації їх транспортують у госпіталі Часового Яру, Харкова, Дніпра. Але лікарів не вистачає. Багато хто поїхав із небезпечного міста. У хірургічній службі нині тільки один лікар. Немає травматолога, який би оперував. А має бути, якщо це цілодобовий хірургічний пост, хоч чотири хірурги, — розповідає про проблеми головний лікар Попаснянської районної лікарні Микола Ковальчук.

За його словами, в колективі медичної установи загалом майже всі працівники пенсійного віку. Тобто в будь-який момент можуть піти на заслужений відпочинок. Головний лікар намагається залучати молодь, звертався до кількох профільних вишів, щоб прислали кадри.

«У нас навіть є квартири, щоб одразу надати житло молодим фахівцям. Але ті, хто приїжджав, подивилися на ситуацію (а в місті стріляють щодня) і поїхали геть», — продовжує розповідь Микола Ковальчук.

Попаснянські медики працюють у співдружності з військовими лікарями з першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова. Фото автора

Однак і з такої безнадії знайшовся вихід: у Попасній з лютого 2015 року працюють лікарі з першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова. Військові лікарі допомагають і в роботі з мирним населенням.

За словами Миколи Ковальчука, саме по цій лінії співпраці в районний центр прибув травматолог з Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». Тож оперував і лікував діточок із Попасної. Понад 130 місцевим жіночкам допоміг оздоровитися призовник-гінеколог із Коломиї. Були фахівці, яких покликали на службу з Інституту раку, вони також вели прийом цивільного населення.

Микола Ковальчук згадує, як після визволення Попасної від бойовиків 22 липня 2014 року організовували разом з лікарями з добровольчого батальйону «Донбас» першу допомогу пораненим. У цьому українському батальйоні тоді служив росіянин — щелепно-лицьовий хірург. Він, дізнавшись, що почалася така війна, приїхав в Україну з Москви, покинув там практику в приватній клініці.

Нині Попаснянській лікарні, створеній завдяки об’єднанню місцевих районного й транспортного лікувальних закладів, допомагають і закордонні донори. Представники Міжнародного Червоного Хреста привезли операційний стіл, безтіньову лампу і кисневий концентратор, а також інструменти, апарат штучної вентиляції легень, сухожарові шафи. Колеги з організації «Лікарі без кордонів» подарували сучасний компресійний дефібрилятор. Добровільні помічники привозять протишокові препарати, антибіотики, рентген-плівку.

— Усе, що міг зробити головний лікар з погляду його можливостей, він виконує. Але медикаментів усе-таки бракує. Тим більше, що не можемо чітко координувати, скільки буде хворих та поранених, — це залежить від ситуації на фронті. Тому потрібно, щоб незнижуваний запас для невідкладної допомоги був завжди, — каже лікар-доброволець з першого добровольчого мобільного шпиталю імені М. Пирогова професор Одеського національного медичного університету Олександр Ткаченко.

Це четверта ротація для Олександра Ткаченка, але перша поїздка в Попасну, фактично на лінію вогню. Він приїхав виконати обов’язок лікаря на передову за рахунок відпустки, тобто особистого часу. Чому?

«Отримав інформацію, що тут багато людей, які потребують допомоги, — і цивільних, і військових, — відповідає Олександр Ткаченко. — 26 років займався невідкладною хірургією. Розумію, що тут мій досвід затребуваний, тож вирішив приїхати — за покликом серця».