За даними обласного департаменту соціального захисту населення, на Луганщині майже 6 тисяч учасників бойових дій. Особливої уваги потребують родини загиблих, їх в області 36. Основні проблеми, з якими звертаються до органів влади, — житло, медичне обслуговування і працевлаштування. Та чи дає змогу нинішня законодавча база всебічно допомагати учасникам АТО та їхнім родинам?
Кажуть, грошима горя не виміряти. Та втрата годувальника завжди боляче б’є по родині.
Підтримку в оформленні статусу члена родини загиблого учасника АТО, документів на отримання матеріальної компенсації від держави тощо надає Центр допомоги учасникам АТО при Луганській облдержадміністрації.
«Найчастіше родини загиблих звертаються до нас по допомогу, щоб отримати посвідчення члена сім’ї загиблого та одноразову грошову допомогу від держави. Є різні обставини, через які вирішення цих питань затримується. Наприклад, нема первинних документів з військових частин, де служив загиблий. Особливо це стосується добровольців, які загинули на самому початку війни, коли ні люди, ні держава не були готові до таких трагічних подій.
У зоні особливої уваги — сім’ї загиблих
Виникають труднощі, коли до органів соцзахисту по отримання допомоги своєчасно не звертаються всі члени родини, які мають на це право. А оскільки йдеться про великі кошти, винятків тут бути не може», — розповідає керівник Центру допомоги учасникам АТО Світлана Шевелева.
За її словами, крім одноразової грошової допомоги від держави, родинам загиблих надають матеріальну допомогу з обласного бюджету — до 5 тисяч гривень, хоч «для області, яка воює, а до того ще й має близько 300 тисяч переселенців, це велике навантаження на обласний бюджет».
Право на квартирний облік
«На сьогодні в Луганській області найбільш проблемне забезпечення житлом учасників АТО та їхніх сімей, які до того ще й мають статус внутрішньо переміщених осіб, — вважає керівник Центру допомоги учасникам АТО. — Більшість із цих громадян зареєстровані та мають у власності житло на тимчасово окупованій території, тому відповідно до чинного Житлового кодексу (він, до речі, застарів, бо затверджений ще 1985 року й не відповідає вимогам нинішнього часу), не можуть стати на облік в органах місцевого самоврядування на контрольованій українською владою території як громадяни, що потребують поліпшення житлових умов. Але треба визнати, що фактично учасники АТО з окупованих територій та їхні родини не мають власного даху над головою й із зрозумілих причин навряд чи зможуть повернутися у свої оселі», — розмірковує Світлана Шевелева.
На її думку, один із шляхів розв’язання цієї проблеми — ухвалення Верховною Радою законопроекту «Про внесення змін до статті 4 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» та ухвалення державної програми «Доступне житло».
«Ухвалення цих документів — важливий, але недостатній крок влади назустріч людям, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, оскільки надають не житло, а лише пільговий кредит. Та навіть таких пільгових кредитів у 2017 році ми отримали тільки два для учасників антитерористичної операції», — підкреслює керівник Центру допомоги учасникам АТО.
Війна — годувальниця?
Окрім житлового питання, є багато інших, не менш важливих. Наприклад, лікування та психологічна реабілітація демобілізованих учасників АТО. Майже всі, хто пройшов пекло війни, потребують її. Але проблема полягає в тому, що Луганський обласний госпіталь для ветеранів війни та інші медичні спеціалізовані заклади залишилися на тимчасово окупованій території.
«На щастя, нас не залишили з цими проблемами на самоті. Допомагає вся Україна. Наш земляк із Біловодського району зазнав тяжкого поранення, став інвалідом І групи, майже нерухомий. Спочатку довго перебував у Київському госпіталі ветеранів війни, потім понад рік його лікували у Львівському госпіталі, де за ним доглядали волонтери. Після лікування почав розмовляти, рухатися. Велика дяка цим людям за турботу та небайдужість. А днями Сергія відправили на реабілітацію до Рівненського госпіталю ветеранів війни», — розповідає Світлана Шевелева і підкреслює, що навесні на Луганщині має з’явитися обласний реабілітаційний центр для учасників бойових дій.
Але найгостріша проблема для тих, хто повернувся з війни, — нестача роботи. «А де працювати, як у нас зупинилися майже всі виробництва? — гарячкує Світлана Шевелева. — Ще до війни у Лисичанську було закрито і розкрадено більш як 30 підприємств, припинено діяльність понад 3 тисяч приватних підприємців. Чи не тому тут і війна почалася, що людям ніде було працювати? І тепер бійці повертаються з війни, а заробляти на життя ніяк.
Наш центр співпрацює із службою зайнятості. Звідти нам регулярно присилають оновлену базу вакансій, папери лежать у мене на столі — пропоную інформацію всім охочим. Але робота з мінімальним заробітком — по 3 тисячі гривень. Ніхто з чоловіків не погоджується працювати за таку платню, адже просто не зможе прогодувати родину. Замкнене коло.
Закінчується військовий контракт, людина хоче повернутися до мирного життя, але не знаходить роботи. Починається депресія, і не тільки через ті жахи, які побачив і пережив, а й через те, що не може реалізувати себе у мирній професії. І що робити? Хлопці знову підписують контракти — йдуть воювати».
Отака проблема: війна — годувальниця. Мирне життя потребує надлюдських зусиль, щоб знайти в ньому своє місце. Хто і як допоможе розірвати це замкнене коло?
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+