«Я не жидок! Я не жидо-о-ок!» — голосно кричав 10-річний Герш, братик Іцхака Вальдмана, втікаючи куди тільки бачили перелякані оченята. Та гітлерівцям було байдуже: дитину застрелили лише за те, що вона народилася в єврейській сім’ї. Ще й здерли з неї чобітки.

Це було 21 жовтня 1942-го. 13-річний Іцхак устиг заскочити в Горинь і вхопився за корчі під швидкоплинною течією. Лише коли кати відійшли, вирішивши, що він утопився, хлопець з останніх сил дістався більш пологого берега. На його щастя, сюди саме нагодилася прати білизну сусідка зі Стадників Марія Фурманюк, потім прибіг її чоловік Євдоким. Вони закутали хлопця в ковдру й понесли відігріватися на піч, напоївши малиновим чаєм.

Солодкий смак рятівного чаю

Смак того чаю він пам’ятав завжди. Як і величезні серця українців Фурманюків, Павлюків і Тарасових. Усі ці родини по черзі переховували в себе Іцхака та його маму Цивлю аж до визволення Острожчини від нацистів 1944-го.

Пізніше йому змінили ім’я та по батькові: Іцхак Мойсейович став Василем Мусійовичем Вальдманом. Саме так його, директора Острозького плодоконсервного заводу, знали на Рівненщині. Та найкраще про все розкажуть спогади, які залишив Василь Вальдман (він помер 2018-го 90-річним):

«У школі в Оженині я закінчив сьомий клас. Першого вересня 1948-го вступив до Рівненського торгово-кооперативного училища на бухгалтерське відділення. На відмінно завершив навчання в 1949-му, мене направили в Острозьку райспоживспілку. Звідти спрямували за місцем проживання — в Оженинське споживче товариство старшим бухгалтером. У подальшому працював директором райзаготконтори, головою правління Острозької райспоживспілки і заочно навчався в Рівненському кооперативному технікумі. У квітні 1965 року мене призначили директором Острозького плодоконсервного заводу, де працював понад 25 років  до виходу на пенсію за віком та станом здоров’я. Завод був за три кілометри від Стадників, поряд — Оженин, Країв. Нікому з місцевих, хто бажав працювати, я не відмовив. А за направленнями від заводу здобували освіту у вишах та технікумах чимало моїх земляків». Так Василь Вальдман намагався віддячити людям за врятовані життя — власне і мамине.

Щоразу, коли підходив до Горині, до горла підступав клубок, а очі наповнювалися слізьми. Дарма що час був не менш швидкоплинним, ніж сама Горинь: від трагедії його відокремлювали роки, потім — десятиліття.

Три розстріли євреїв під Острогом

Ця історія щонайменше двічі на рік зринає в нашій колективній пам’яті: 27 січня, коли світ ушановує жертв Голокосту, і 4 серпня, коли в лісі під Острогом, біля пам’ятника розстріляним євреям, збираються люди.

Німці окупували Острог і його околиці 3 липня 1941-го. Це було переважно єврейське місто: із 15 тисяч жителів майже 11 становили євреї, які споконвіку мирно жили з українцями та поляками.

Та вже 4 серпня євреїв стало на 3 тисячі менше: в урочищі Красностав під Острогом відбувся перший в Україні масовий розстріл євреїв. Згодом, через місяць, був Бабин Яр у Києві, далі — урочище Сосонки в Рівному, інші масові розстріли людей за те, що в їхніх жилах текла єврейська кров.

Ось як відклалося 4 серпня 1941-го у спогадах Василя Вальдмана:

«Колона з євреїв була величезною — до 12 тисяч людей. Її охороняли з обох боків есесівці зі зброєю, залізними прутами та собаками. Ще дорогою вони знущалися з людей: били тими прутами, вигукували брудні лайки. Був сонячний безхмарний день, стояла нестерпна спека. Люди плакали, впадали у безтяму, діти просили їжі та води. Жінки здіймали руки до Бога, хоч підсвідомо розуміли: нас ведуть на смерть. Тут, в урочищі Красностав, дали наказ усім встати. І почали вибирати старших за віком чоловіків, тих, хто носив бороди, хворих та інвалідів. То формували колону для розстрілу із трьох тисяч людей. Коли ми поверталися до міста, чули кулеметні черги. Свого дідуся, батька та двох його братів-інвалідів я більше ніколи не бачив».

А їх самих пригнали в обгороджене колючим дротом гетто на околиці Острога. Виходити за його межі було заборонено, спілкуватися з українцями та молитися в розграбованій синагозі — теж. У кожному будинку селили по п’ять-шість сімей, тут не було каналізації, вода — тільки з колодязів, не вистачало харчів. Саме тому, коли чоловікам сказали, що вони поїдуть на розвантаження продуктів, які начебто прибули на станцію «Кривин», ті залюбки зголосилися, бо німці обіцяли розрахуватися за роботу харчами. А в кожного плакали напівголодні діти.

«Та це була пастка: 25—26 вересня 1941-го у напрямку Нетішина німці знову розстріляли 2, 5 тисячі переважно молодих працездатних євреїв. Третій масовий розстріл був 30—31 жовтня знов в урочищі Красностав. Нам із мамою та братом Гершем вдалося втекти з гетто у червні 1942-го. Завдяки допомозі українців, які ризикували життями, переховуючи нас у себе. Але облави на євреїв були постійними та вкрай жорстокими. 21 жовтня таки розстріляли мого брата», — пише Василь Вальдман.

«Найкращі люди живуть у Стадниках»

Іцхак-Василь Вальдман вижив. Але ті жахіття він проніс крізь усе життя. Щиро прагнув, щоб звання «Праведників народів світу» отримало все село Стадники. Адже навіть ті, хто не переховував євреїв, добре знали, де вони живуть. Але мовчали, німцям їх не виказав ніхто.

«У моїх рідних Стадниках живуть найкращі на землі люди», — часто казав Василь Вальдман.

1997 року від Держави Ізраїль це звання отримали шестеро його жителів: Євдоким та Марія Фурманюки (посмертно), Мотря Павлюк та її син Іван (посмертно), Семен Тарасов (посмертно), Софія Тарасова-Ніколайчук (теж уже покійна).

Понад чотири роки немає й самого Василя Вальдмана. Але його дружина Євгенія Іванівна, яка нещодавно відзначила 90-річчя, і цього року прийде до меморіального знака, який спорудили на місці розстрілу євреїв на виїзді з Острога вже у незалежній Україні. Прийде, щоб укотре розповісти нам правду про жахіття окупації, яка позбавляла життя лише за те, що твоя національність не подобалася фюреру.

Нині, вже у ХХІ столітті, новий фюрер цинічно й жорстоко забирає життя мирних українців. Ми завинили лише тим, що любимо свою землю й прагнемо господарювати на ній.

Часто думаю, скільки часу знадобилося Черчиллю, щоб переконати союзників відкрити другий фронт і врешті-решт приборкати Гітлера. І скільки знадобиться його Україні, щоб світ нарешті назавжди ізолював путіна? Бо трагедії єврейського й українського народів нині, погодьтеся, як ніколи схожі.

«Спогади про Голокост ми писали разом: Василь усе згадував, а я записувала. Щоб світ схаменувся і щоб таке не повторилося ніколи. Інколи думаю: мабуть, добре, що Василь не дожив до цієї війни. Він не переніс би звірств нових окупантів.

До речі, дочка Павлюків Галина стала нашою старшою невісткою. Нашим онукам уже 46 та 44 роки, старшому правнукові — 20. І всі хлопці. А тоді, по війні, мій Василь залишився сам», — каже Євгенія Вальдман.

Ось як мудро розпорядилася природа, продовживши рід у кількох поколіннях.   

ПРЯМА МОВА

Іван ДЯЧУК,
директор дитячого санаторно-оздоровчого
комплексу «Країна мрій»:

— Василь Вальдман був високопорядною людиною та керівником. Простий, доступний, його поважали і прості люди, й керівники. На базі Острозького плодоконсервного заводу, який він очолював 25 років, проходили всеукраїнські та всесоюзні семінари, тут училися господарювати. А продукцію, яку виробляли, експортували не лише у країни тодішнього соцтабору, а й у капіталістичні. Приміром, у Японії ласували нашими грибами і джемами з дикорослих ягід — чорниці, ожини, суниці. Дітвора ж у нас на оздоровленні залюбки смакувала заводські натуральні соки.    

ДО РЕЧІ

Праведницею народів світу визнано бельгійську королеву Єлизавету Баварську (1876—1965), дружину короля Бельгії 1909—1934 років Альберта І і прабабусю нинішнього монарха Філіпа.

У роки нацистської окупації королева-вдова, німецька принцеса за походженням, урятувала сотні єврейських дітей, яких розмістили у християнських монастирях та дитячих притулках, родинах фермерів.

Єлизавета була донькою Карла Теодора, герцога Баварського, глави бічної (герцогської) монаршої династії Віттельсбахів, яка правила у королівстві Баварія. Герцог Карл Теодор по матері був онуком першого баварського короля Максиміліана І, нащадка князя Василя-Костянтина Острозького в дев’ятому коліні.