ПОДІЯ

Днями відсвяткував свій ювілей Київський національний музей російського мистецтва

На 90-й день народження, 12 листопада, Київському національному музею російського мистецтва присвятили вітальні слова глави держав. Президент України Віктор Янукович зазначив, що він — «один із найвідоміших мистецьких осередків — став авторитетним культурно-науковим центром, де зберігаються не тільки унікальні твори, а й звичаї та традиції, закладені родинами відомих українських меценатів і колекціонерів». Президент Росії Володимир Путін наголосив: «Знайомство з його постійною експозицією, численними виставками дає прекрасну можливість згадати про духовну спорідненість, яка нас об’єднує».

Директор музею Юрій Вакуленко зауважив, що цей заклад у київському будинку, який «був родинним, а потім став музейним», «залишається могутнім непохитним островом духовної культури і нині, у досить складний час».

Традиція славного роду — на знаменні торжества не забувати про жодного навіть з найдальших родичів. Тож на ювілейній виставці «Приховані скарби» в залах постали перед відвідувачами «прибульці» із запасників — напівзабуті чи й зовсім невідомі. Зокрема відреставровані шедеври давньоруського живопису кінця ХVІ — початку ХVІІ століття «Спас Яре Око» та «Богоматір Тихвинська з вибраними святими і сценами житія». Провінційні портрети  пензлів художників-кріпаків та самоуків. І рідкісні картини знаменитих: «Волга біля Жигулівських гір» І. Айвазовського та «Портрет М. А. Скоропадської, уродженої Міклашевської, із синами Михайлом і Павлом Петровичами» М. Ге.

Понад 13 тисяч високохудожніх творів живопису, графіки, скульптури, декоративно-вжиткового мистецтва у нинішньому зібранні музею розпочалися з багатої колекції відомих київських меценатів, цукропромисловців Терещенків, а мистецькою оселею для них став дім одного з них — Федора. Безмежно щедра доброчинність Терещенків вражає своєю шляхетністю. Хіба не шедевр делікатного милосердя те, як Микола Артемійович Терещенко допомагав за скрутних обставин знайомим: «Милостивий пане, не відмовте мені в люб’язності виконати моє прохання — прийняти від мене цю суму грошей, яка, можливо, допоможе Вам вийти з важкого становища, в яке Ви сьогодні, волею долі, потрапили»?

Мішель Терещенко, нащадок славетного роду, який проживає нині в Україні, вітчизні предків, у Київському національному музеї російського мистецтва «дуже любить колекцію кінця ХІХ — початку ХХ століття, яку зібрала наша родина, зокрема ікони». Він згадав у розмові з журналісткою «Урядового кур’єра» слова своєї родички Наталії Федорівни Терещенко щодо музейної споруди: «Я розумію, що це мій дім, але нині він і дім для всього народу України». «Але мені шкода, — додав пан Мішель, — що цей будинок не ремонтується. Коли  ним займалася сім’я Терещенків, він був, мені здається, охайнішим, а картини в ньому — презентабельнішими».

То що — в Україні немає сучасних меценатів-благодійників, котрі б допомогли продовжити вік таким чудовим дарункам Терещенків для багатьох поколінь українців?

«Волга біля Жигулівських гір» — «річковий» погляд мариніста Івана Айвазовського. 
Фото надані Київським музеєм російськго мистецтва

«Щоразу бачиш у картині щось інше»

Науковий працівник музею
Мар’яна КРУЖКОВА

Родинним затишком огортає атмосфера музею відвідувачів тоді, коли його колектив кожного з них сприймає, наче рідних людей на гостинах, а до музейних стін і всіх експонатів ставиться, мов до найкоштовнішого спадку, який слід берегти ніби святиню.

«Наш музей, може, не такий великий, як у Москві, в Петербурзі, але рівень колекції дуже високий, — презентувала в нашій бесіді свій заклад, у якому працює вже 40 років, науковий співробітник музею Мар’яна Кружкова. — Найграндіозніші всесоюзні виставки колись складалися переважно з надбань трьох музеїв — Третьяковської галереї, Російського державного музею і Київського музею російського мистецтва. Хіба їх забудеш: коли люди стояли на бульварі у чергах завдовжки аж за медінститут, щоб побачити шедеври Врубеля, Левітана, Кіпренського, Шишкіна, Реріха.

Якщо в 1990-ті роки музейне життя якось затихло, то нині маємо справжній бум: дуже багато відвідувачів, зокрема молоді. У неділю в нас безплатний день для учнів, студентів. Навіть складно зачинити музей увечері, бо молодь не хоче виходити із залів».

— Що не забулося вам, пані Мар’яно, зі спілкування з гостями музею за 40 років роботи?

— Цікаво, що найбільше вражає при найпершому відвіданні нашого музею дітей. Колись тут були пожежні крани — дуже їм подобалися, бо червоні. Зупиняються часто біля ікон — тому що яскраві. Їм потрібно спочатку побувати в музеї прикладного мистецтва — де вишивки, писанки. Бо те, що експонується в нас, — уже для старших школярів. На картини Шишкіна, Айвазовського малюки звертають увагу пізніше. Але нині приводять 6—8-річних. Мені, ще дошкільням, музей найбільше запам’ятався... чудовим парком навпроти нього. Загалом для дітей найзнаковіше в нас мистецтво, яке найменше сприймають дорослі: це кінець ХІХ — початок ХХ століття, де гімн яскравих, соковитих кольорів.

Бувають і кумедні випадки. У нас експонуються полотна під склом, що не зовсім естетично, але добре для їхнього зберігання. А колись його не було. У нас є дуже красива картина Ігоря Грабаря «Іній». Її поверхня не згладжена, ніби відполірована,  як російський імпресіонізм. Зображений там іній, з його іскристими сніжинками, нагадує справжній. Одного разу помітили, що один хлопчик лиже це полотно. «Що ти робиш?» — питаємо. А він: «Я думав, що то цукор».

У дуже красивому залі декоративно-прикладного мистецтва (в Терещенка там була колись їдальня) стіни зроблено з дуба, а на стелі —  імітація ліпнини, з фарбованого гіпсу. І якось відвідувачка заходить туди й захоплено вигукує: «Боже, яка тонка дубова робота!»

А про мініатюру ХVІІІ століття одна дівчинка спитала:  «Скільки коштує ця біжутерія?»

— А якийсь із несмішних випадків можете пригадати?

— Ніколи не забуду хлопчика років десяти у піонерському галстуку, це ще за радянського часу. Такої дитини більше тут не зустрічала. Після екскурсії він поцікавився, чи можна ще походити по музею. Потім зі сльозами в очах питає: «А що ото там таке? До цього художника я приходитиму сюди щодня». Мав на увазі Врубеля. Неймовірно, що він збагнув ці речі, далеко не всім доступні й зрозумілі. А у хлопчини таке тонке відчуття.

— Чи були відвідувачі, що приходили постійно,  і ви їх уже впізнавали?

— Так. Ми не лише проводимо екскурсії, а й читаємо лекції: я — вже протягом 30 років. І донедавна десь п’ятеро осіб відвідували лекторії впродовж цих трьох десятиліть. Є люди, що купують квитки, щоб годинами дивитися тільки на одну картину. Наприклад, на «Портрет невідомої» Тропініна чи  «Дубовий гай» Шишкіна.

— А для вас особисто які куточки в музеї найдорожчі?

— Моя «парафія» — ХVІІІ — перша половина ХІХ століття. Моя сестра художник, і вона дивується: як ти можеш 40 років дивитися на одні й ті самі картини? Але вони не бувають одними й тими самими. Це залежить від освітлення, настрою. Щоразу бачиш щось інше,  і коли розповідаєш людям знову і знову... 

Лідія Андріївна Пєлькіна, яка пропрацювала в музеї з 1937 року до 1992-го, писала цілі поеми: як умикається в залах світло, оживають портрети і виходять із рам, як відбуваються тут бали… Мистецтвознавець Емма Аркадіївна Бабаєва, якій 92 роки, у колективі музею з 1953-го й донині. Ще два роки тому вона казала: «Ой, щось мені вже так важко на 3-й поверх на підборах підніматися»… Михайло Факторович, Лідія Пєлькіна (покійні), Емма Бабаєва, колишній директор Тамара Солдатова: ці люди створили нинішню експозицію музею, яка так вабить і киян, і гостей нашої столиці.

 Цю зустріч із графинею Ржевуською та її донечкою влаштували нам художник Костянтин Маковський та Київський музей російського мистецтва.

 До залу — із бібліотеки

Я познайомилася із Людмилою Ковтуненко, яка стала доглядачем у музеї російського мистецтва 14 років тому, після пенсії. А коли була провідним інженером столичного НДІ, приїжджала сюди по квиток в обідню перерву (бо музейна каса зачиняється о 5-й вечора), щоб помилуватися неймовірним сяйвом на картині Архипа Куїнджі «Місячна ніч над Дніпром», яку тут експонували.

«Маю технічну освіту, в мистецтві дилетант, — трішки розповіла про себе Людмила Володимирівна. — Працювала вже в багатьох залах. І переходячи до наступного, завжди ходила в бібліотеку і брала літературу про тих художників, картини яких в ньому експонуються. А нині дуже люблю свій зал ікон. Мені здається, тут особлива аура. Найдорожча для мене з ікон — грузинська «Пресвята Богородиця». Вона прекрасна. Ось станьте так, щоб можна було роздивитися її лик»