Професія медичного працівника найгуманніша й дуже відповідальна, адже від його кваліфікації залежить життя й здоров’я людей. Суспільству не байдуже, хто йде у цю професію, хто вчиться на лікаря, медичну сестру чи медбрата. Хоч закладів, які готують спеціалістів, достатньо, відданих своїй справі медиків небагато. Ми всі в цьому переконалися, коли у світі стала поширюватися пандемія COVID-19. На Полтавщині не вистачає лікарів-епідеміологів, бо їх у нас не готують уже шість років. Сподіваюся, цю помилку виправить наше оновлене Міністерство охорони здоров’я, адже йдеться про безпеку нації.

Взірець безкорисливого служіння

За 60 років роботи у профілактичній галузі медицини мені пощастило працювати і спілкуватися з багатьма медиками-професіоналами, про яких кажуть, що вони спеціалісти найвищої к­валіфікації. Це стосується моїх наставників — головного лікаря Кременчуцької центральної районної лікарні заслуженого лікаря України Леоніда Ляха, головного лікаря Кременчуцької міськсанепідстанції Олександра Богаченка, лікарів-епідеміологів Олександра Сажка й Сталіни Могилівської, які відіграли важливу роль у моєму професійному становленні. Та неперевершена особистість, яка для мене й багатьох колег — взірець відданого й безкорисливого служіння благородній справі охорони здоров’я, — Марія Сидоренко, якій нещодавно виповнилося 99 років.

Марія Сидоренко прийшла у медичну справу 1937 року після закінчення Кременчуцького медичного училища. Перед Другою світовою війною вона працювала завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту в нашому селі Піщане Кременчуцького району. Тоді односельці говорили про неї як про кваліфікованого спеціаліста й хорошу людину.

Під час війни Марія Сидоренко залишилася вірною покликанню та обов’язку, підпільно лікувала поранених і хворих у партизанському загоні. Розповідала, що то було одне з перших найважчих її випробувань у житті. Їй було не легше, ніж на фронті. Багатьох месників вона повернула у стрій, тяжкохворих відправляла доліковуватися в тил. Надавала невідкладну допомогу місцевим породіллям. А в селах тоді народжували багато дітей.

Акт милосердя під дулом автомата

Коли гітлерівці, відступаючи, палили село, у двох хатах саме народжували мої землячки Марія Сапожнікова й Олександра Книш. Вороги не стали чекати, коли вони народять, підклали палаючі смолоскипи під стріхи їхніх хат. Коли в Олександри Книш народилося немовля, гітлерівець вихопив його з рук Марії Сидоренко, яка приймала пологи, і хотів вкинути його в колодязь. Та Марія Павлівна навіть під дулом автомата не злякалася і впросила ворожого солдата, щоб зглянувся й не вбивав безневинного малюка. Німець хоч і був розлюченим, але вражений сміливістю повитухи, віддав його їй.

Коли народжувала моя мама, першою мене взяла на руки в цьому світі теж пані Марія.

Старожили нашого села розповідали, що у війну гостро не вистачало мийних засобів, навіть звичайного брускового мила, лютували педикульоз, епідемія висипного тифу. Марії Сидоренко та її колегам доводилося цілодобово працювати в осередках цього небезпечного інфекційного захворювання, рятуючи від смерті сотні жителів села.

Вдячні земляки належно оцінили її самопожертву й вірність професійному обов’язку в умовах війни. 1944 року керівництво відділу охорони здоров’я Кременчуцького району призначило її державним санітарним інспектором. Для неї ця нова відповідальна посада стала ще одним випробуванням, яке витримала з честю. Розказувала, що тоді транспорту не було. У села добиралася пішки. Це потребувало дуже багато сил і часу. Проте на ці її труднощі ніхто не зважав, тоді всім було важко. Вставала з півнями, щоб належно провести протиепідемічні заходи й призупинити поширення спричинених тотальною антисанітарією інфекцій.

Нічні уколи і хінін

Не забуду епізоду, як вона прийшла у дім моєї бабусі Тетяни Андріївни. Бабуся виховувала мене і на три роки молодшу сестричку після того, як наших батьків забрала війна. Марія Сидоренко нестрогим голосом наказувала: «Валіку, Раю, будь ласка, відкрийте рот!» — і давала нам ковтати гіркі на смак жовті таблетки хініну, які ми запивали водою. То була так звана хіміопрофілактика малярії. Досі дивуюся, де ця жінка брала сили, як їй вдавалося витримувати цілодобові навантаження.

Коли мені було 10—12 років, а бабуся страждала від серцево-судинних захворювань і часом уночі ставало зле, я в темряві пробирався через грядки сусідів понад 500 метрів до оселі Марії Павлівни. Стукав у двері, вік­на, й вона, стомлена, відчиняла двері, запитувала про причину мого пізнього візиту. Тоді мовчки збиралася і йшла зі мною. Робила бабусі уколи, давала медикаменти й рятувала її. Це траплялося неодноразово.

По термінову медичну допомогу до неї зверталися й інші селяни. А наше приміське село було велике. Там хворих у ті часи було багато, а медиків, навпаки, не вистачало.

Це тільки окремі епізоди з її трудової біографії. Марія Сидоренко пропрацювала в галузі охорони здоров’я майже пів століття. Після виходу на пенсію вона ще тривалий час працювала медичною сестрою Піщанської середньої загальноосвітньої школи і в медичному профілакторії місцевого колгоспу. Вона не уявляла життя без улюбленої роботи, спілкування з пацієнтами, які її шанували й любили.

За відмінну роботу Марію Сидоренко нагородили медалями: «За звитяжну працю в роки Другої світової війни», «Захисник вітчизни», «Ветеран праці», орденом «За мужність», багатьма грамотами і преміями. У неї завжди була активна життєва позиція, вона наполегливо проводила роз’яснювальну й медико-профілактичну роботу з населенням. Не випадково земляки 20 років поспіль обирали її депутатом сільської ради. Фото Марії Сидоренко у різні роки можна було побачити на дошках пошани у Кременчуці й навіть Полтаві.

Студенти Полтавського державного медичного університету (зліва направо): Олена Маляр, Борис Тріхмінов та Анастасія Павлюк. Фото надав автор

Росте надійна зміна

Нині пані Марія вже на заслуженому відпочинку, проте цікавиться станом справ у медицині області й країни, розпитує, як проходить вакцинація. Ми з нею постійно на зв’язку. Це за її порадою й рекомендацією я вивчився спочатку на фельдшера, потім закінчив медичний виш і став лікарем. І тоді, коли мені бувало важко, я згадував, як мужньо долала всі життєві негаразди моя наставниця. Це додавало сил.

«Справжній лікар про здоров’я пацієнтів дбає більше, ніж про власне», — навчала мене Марія Сидоренко.

Ці слова актуальні й нині. Сучасному суспільству потрібні лікарі й медичні працівники, які поєднують міцні професійні знання з високою моральністю, людяністю.

Нещодавно мені пощастило познайомитися з молодими майбутніми лікарями, які дотримуються тих моральних заповідей, про які говорила Марія Сидоренко. Це студенти Полтавського державного медичного університету Олена Маляр, Борис Тріхмінов та Анастасія Павлюк. Вони відмінники нав­чання, наполегливо вивчають нові напрями розвитку медицини, постійно беруть участь у різних студентських наукових конференціях. А коли стала поширюватися пандемія COVID-19, добровільно зголосилися працювати в ковідному відділенні обласної інфекційної лікарні. Вони прекрасно розуміють: якщо не вони, то хто?

Олена, Борис і Анастасія та їхні товариші одними з перших у Полтаві вакцинувалися, потім, здобувши певний досвід боротьби з коронавірусною інфекцією, надавали медичну допомогу пацієнтам в інших лікарнях міста. Ці студенти — майбутнє нашої медицини. Приємно усвідомлювати, що таких багато.

З нагоди Дня медичного працівника від душі вітаю їх, дорогу мені Марію Сидоренко, а також усіх колег-лікарів і медичних працівників України з нашим професійним святом. Зичу їм мирного неба над головою, рідної землі під ногами і, звичайно ж, міцного здоров’я. Адже тільки здорова людина має щастя жити повноцінним життям.

Валентин ШАПОВАЛ,
лікар-епідеміолог,
кандидат медичних наук,
для «
Урядового кур’єра»