У нашому селі церкви не було, і тривалий час слово «Великдень» для мене асоціювалося із пофарбованими у відварі з цибулиння крашанками та грою на обитки. Уперше на великоднє святкування в церкву я пішов уже в Полтаві. І той візит справив на мене дуже сильне враження. Можна довго про це розповідати, але по-справжньому мене зрозуміє тільки той, хто на всю  Великодню ніч залишається у храмі. Той стан душі не порівняти ні з чим. У ту мить занурюєшся у таку атмосферу, коли все земне і суєтне відходить на другий план. Одне слово, відтоді наша сім’я щороку ходить на великодні богослужіння. На щастя, церква від нас недалеко.

Кожен такий похід у храм незабутній. А цьогорічний був особливий. О 23-й годині підсвічену знизу білу церкву видно за кілометр. «Це що, замок?» — спитала вражена її красою моя дворічна донечка. 

За півгодини розпочалося урочисте святкове богослужіння. Із прекрасним співом на криласі, пристрасними молитвами, тремтінням полум’я на свічках, ароматами. Ліворуч і праворуч від мене знайомі обличчя. Прийшли у храм помолитися й посвятити паски знані в місті та області посадовці, державні чиновники, працівники правоохоронних органів, бізнесмени. Які в них зосереджені, милі обличчя. Вони усміхаються й за християнським звичаєм тричі цілуються. Виявляється, їхня показна пихатість — це просто така собі шкаралупа, броня. Насправді всі ми однаково боїмося Божого суду. 

Звершили хресну ходу навколо храму, зайшли всередину, ще помолилися. Незабаром і служба добігла кінця. Священик попрямував святити паски, поспішили й ми за ним. Вийшли, а біля церкви парафіян аж захрясло. Стоять навколо в кілька рядів, та так щільно, що й не протиснешся. Просять отця протоієрея, щоб щедро окропив їхні кошики свяченою водою — аби всі були здоровими. Розстібають куртки, знімають головні убори, мовляв, і там водою покропіть. Священик кропив, помічники тільки встигали йому відра з водою із церкви виносити.

Нас уже покропили, намагаємося пробратися крізь натовп, але безуспішно. Щойно в живому ланцюзі з’являвся прохід, туди відразу кидалися новоприбулі. Попостояли, поки нарешті добилися свого. Опинилися за натовпом, а там у всіх вулицях і провулках стоять автомобілі. Сотні машин. Добре, що авто нашого сусіда, який зголосився нас підвезти, стояло поза цими колонами. Тож виїхали на вільну ділянку дороги. 

Стали ділитися враженнями. Літній сусід зітхнув і зауважив: «Це чудово, що люди тягнуться до Бога і такі приязні в церкві. Але чому вони поза нею поводяться не по-Божому? Заздрять, крадуть, обманюють, убивають. Наживаються на горі ближнього. У храмі на сповіді кається, а вийде за поріг — відразу грішить». 

Помовчавши трохи, додав: «І доки Господь терпітиме нашу дволикість?»

Сказав, наче холодною водою облив. Прости нас, Господи!