У Старобільському районі вісім прийомних сімей, де виховують 17 дітей. Кожна з них унікальна. Але сьогодні розповім про родину Овчаренків з Антонівки.
Чи важко стати багатодітною мамою?
— Зовсім ні, — відповість на це запитання Ольга Овчаренко. Усе її життя — підтвердження цього.
«Власних дітей у мене двоє. Уже дорослі. Тож є й четверо онуків, — розповідає Ольга Миколаївна. — Якось розговорилися з колежанкою Світланою, з якою працюємо в гуртожитку сільськогосподарського технікуму. Вона й каже: «Діти виросли, роз’їхалися, ти сама залишилася. Можеш узяти чужу дитину. І тобі буде не нудно, й малюкові зробиш добро». Розгубилася спершу, думала, що перешкод буде багато. А Світлана мене переконала і всі сумніви розвіяла. Вона тоді взяла на виховання дівчинку. Ось і я вирішила, що добре мати прийомну донечку. Мріяла, що буде вона не доросла, але й не зовсім маленька. Буде білявка, щоб на мене схожа. А тепер ось дивлюся: темненькі, що з’явилися в моїй родині, ще кращі!»
Коли Ольга Овчаренко оформила всі необхідні документи і разом з представником служби у справах дітей Старобільського району поїхала до Луганська, минав 2009 рік. «Фотографії дівчинки подивилися. А тут показали знімок хлопчика Віті, — згадує прийомна мати.
— Йому тоді було 10 років. Розповіли про долю хлопчика: тато помер, а мама у в’язниці. А на фото дитина усміхається, і родимка на щоці. Я подумала: «Дитину так побила доля, а вона ще й усміхається». Стало дуже його шкода. Так у прийомній сім’ї з’явився перший син.
Через два роки Ольга Овчаренко зважилася взяти в сім’ю ще одного хлопчика з важкою долею. Як сама каже, «вирішила, що вдвох їм буде веселіше». «Пам’ятаю, було літо, канікули. Дітей забирали в оздоровчі табори. Служба у справах сім’ї звернулася до мене: чи не візьмете хлопчика? Адже в притулку понад місяць не можна перебувати. Йому було 12 років. Мама померла 34-річною — рак. І поїхали ми по Сашка аж до Свердловська», — розповідає Ольга Овчаренко.
А ще через рік знову зателефонувала їй начальник районного управління служби у справах дітей Галина Титова. Мовляв, чи не думаєте поповнювати сім’ю? Виявляється, у хлопчика зі Старобільська труднощі: мати повісилася. Малого спочатку забрав дядько. Щоправда, вже через місяць він став заважати родичам. Ольга Миколаївна не звинувачує дорослих: мовляв, «хата в них маленька — одна кімната». Тож дядина відвезла хлопчину в луганський притулок. Представники районної служби у справах сім’ї просили Ольгу: треба своїх, старобільчан, забирати.
Ольга Миколаївна зізнається: рішення ухвалила не одразу.
«Для мене почалися безсонні ночі. Розумію, що важко буде — вже троє. Вирішила з хлопцями порадитися. Тут Вітя й каже: «Та я цього Артема знаю, ми з ним в кадети ходили». Одне слово, таки забрати».
Через два роки з’ясувалося, що в Артема є брат Данило. Мама в них одна, а батьки різні. Хлопчині 6 років. А його тато потрапив у в’язницю. Якщо не в прийомну сім’ю, то доведеться віддавати дитину в інтернат. Звичайно, Ольга забрала і Данилка. Тільки напередодні на сімейній раді сказала: «Артеме, ти ж мені допомагатимеш? Це ж твій рідний брат. А п’ятий син Стьопочка з’явився цього року», — каже Ольга Миколаївна.
«Напророчила світле майбутнє»
І Степан, усміхнувшись, сам розповідає, як доля приводить до Антонівки: «Я думав, може, мене заберуть бабуся з дідусем. Мама померла від алкоголізму. Ми жили в селі Підгорівка, це біля Старобільська. Спочатку я у притулку ні з ким не розмовляв і навіть не їв. А потім у мене з’явився друг Данило, і я звик.
У притулку перші десять днів усіх тримають в ізоляторі — окремій палаті на карантині, перевіряють, чи немає якихось хвороб і вошей. Данило сказав: якщо допомагатимеш дорослим, тебе швидше з карантину випустять. Я і став допомагати, пилососив, мив підлогу. Познайомився там з однією тітонькою — вона в нас прибирала. Так ось, вона була ніби ворожка, вміла долю передбачати.
А мене за хорошу поведінку випустили через вісім днів. Напередодні ми з цієї ворожкою розговорилися. Сіли поряд, вона принесла якісь спеціальні карти — маленькі. І сказала мені, що попереду в мене світле майбутнє, у мене буде сім’я, з притулку заберуть, і житиму у власному будинку. Так і сталося!»
Солодке слово «мама»
Прийомні сини називають Ольгу Миколаївну мамою. «А як став мамою називати? — перепитує Ольга Миколаївна. І згадує, як це сталося з першим прийомним сином Віктором. — Тижнів зо три минуло, як він переїхав в Антонівку. І тут дзвонить кореспондент газети «Вісник Старобільщини». Довго із Віктором розмовляла, потім попросила мене покликати. І питає його: «А ти не хочеш її мамою назвати?» Він відповідає: «Так, хочу, але поки що соромлюся». А кореспондентка й каже: «Ось просто зараз їй і скажи: мамо, йди до телефону». Відтоді й називає.
А торік померла Вітіна мама. Я йому дала грошей, кажу, їдь на похорон. А він не захотів. І тепер усім каже: «Моя мама живе на Антонівці». Вікторові вже виповнилося 18 років. Усе нинішнє літо він пропрацював в оздоровчому таборі «Едельвейс». «Це десь біля Львова. Мої діти завдяки міжнародній благодійній організації «СОС — Дитяче селище» вже три роки там відпочивають. До речі, це наші дуже хороші спонсори, якби не вони, не знаю, що б і робила. Так ось, Віті вже 19-й пішов, і він уперше поїхав на ціле літо працювати. А тепер знайшов роботу охоронцем у Харкові. Дзвонив, що днями приїде, бо скучив за нами».
Повнолітній Віктор уже не живе в прийомній сім’ї, у нього є квартира в Сєверодонецьку. І тут власна історія. «Свого часу ми поборолися, щоб оформити житло на нього, — згадує Ольга Миколаївна. — Річ у тому, що в його рідної мами була трикімнатна квартира. Коли вона вийшла із в’язниці, вирішила її продати. Її на той час уже позбавили батьківських прав. Сина забирати не хотіла. Звільнилася з тюрми і одразу вирішила вийти заміж, почала пити. Якось телефонує і каже синові: нехай твоя прийомна мати підпише потрібні документи. А я сказала: «ні». Мовляв, хай іде в опікунську раду, там їй скажуть, що робити. У службі у справах сім’ї їй пояснили: якщо хоче продати житло, тоді повинна синові купити однокімнатну квартиру, а зі своєю часткою може робити що заманеться.
Так у Віті з’явилася власна квартира. Ми туди їздили, ремонт зробили. Купили йому диван, кухонні меблі, бойлер. Можна жити. На перших порах усе є».
Власний дім — можливість зробити добро
У сім’ї Овчаренків четверо хлопців. Старшому Олександрові 2 липня наступного року виповниться 18, Артемові та Степанові по — 14, Данилові — 8. На запитання, як люди в селі ставляться до прийомної сім’ї, Ольга Миколаївна відповідає: «Дехто розуміє, яка то пекельна праця, і яке потрібне терпіння. Інші гроші рахують. Але добро притягує добро».
Річ у тому, що Овчаренкам односелець подарував будинок. «Я саме поверталася із сином з лікарні, як на півдорозі подзвонив один дідусь з нашої вулиці й запропонував прийняти в дар його будинок, — розповідає Ольга Миколаївна. — Я розгубилася, подумала, що це якась помилка чи непорозуміння».
Дарувальникові 89 років. Але дідусь абсолютно здоровий, напам’ять знає свій ідентифікаційний код. Щоправда, важко йому в побуті: останні 27 років він живе сам. Тому вирішив залишити рідну Антонівку, переїхати до міста до племінниці, яка запросила його доживати віку з нею.
Напередодні ухвалення такого важливого рішення багато думав, що робити з житлом: чи продати, чи на когось переписати. Та знайти покупця в маленькій Антонівці — марна справа, а рідним дітям та онукам батьківська спадщина не потрібна, вони добре забезпечені, живуть у великих містах, за кордоном. Тож питання про будинок останнім часом дуже мучило старого. І раптом йому наснився сон: прийшов до нього ангел і сказав: «Віддай свій будинок багатодітній родині». Дідусь прокинувся і, полегшено зітхнувши, взявся за справу. З’ясувалося, що така багатодітна сім’я поряд.
Старожил з Антонівки оформив документи у старобільського приватного нотаріуса. Та тільки за однієї умови — не називати його прізвище в ЗМІ.
«Щиро кажучи, я прожила чимало років і думала, що ніхто мене вже не здивує, але помилялася, — каже Ольга Миколаївна. — Добрий вчинок односельця підкорив моє серце. До речі, перед цим дзвінком мені також приснився віщий сон: нібито я в якомусь будинку роблю ремонт, фарбую панелі в соковитий зелений колір. Як-то кажуть, сон в руку».
Будинок, який подарував благодійник, зведений за типовим проектом на державні кошти ще за радянських часів. Сім’я дідуся тоді й отримала від нього ключі. Згодом будинок став його власністю. Зрозуміло, за багато років споруда застаріла, потребує ремонту.
«Ми із синами вирішили, що робитимемо ремонт власними руками такий, на який грошей вистачить, — каже Ольга Миколаївна. — Але одну кімнату вже почали — пофарбували стіни саме в зелений колір».
Може, про це й мріяв старий бджоляр, залишаючи будинок в Антонівці: щоб дзвінкий дитячий сміх і в майбутньому лунав у його оселі, на городі й у саду? Тепер так і буде!
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+