Цей матеріал готувала під своєрідним девізом: «Дивіться, хто прийшов!» Молодий український режисер Анна Козирицька не одразу себе знайшла, та врешті-решт досвід різних професій у її нинішній режисурі став просто безцінною складовою. І кожна її прем’єра — це новий привід відзначити глибину і власний почерк режисера. У 2017 році її позитивно наповнені вистави «Любов… на дотик» та «Місто щасливих людей» поповнили репертуар київського і херсонського театрів.

Режисер Анна Козирицька

— Анно, як довго ви йшли до режисури?

— Після школи вступила до Херсон­ського економічно-правового інституту на менеджера зовнішньоекономічної діяльності. Тоді не розуміла, чого насправді хочу, а такі професії якраз ставали модними. Хоч ще у класі шостому ми з подругами організували власний ляльковий театр. Ходила і в музичну школу, тоді діти для загального розвитку активно займалися творчістю. В інституті навчалася добре, та задоволення від навчання не отримувала, бо коли уявляла, що потім сидітиму за столом і перебиратиму якісь папери, ставало зовсім сумно. Тому покинула виш і поїхала в Київ. Там вступила до міжнародної школи дизайну. Паралельно вчилася в художній школі і грала в аматорській театральній студії. Здавалося, думати про театр уже пізно, і взагалі там якісь незвичайні, особливі люди, відмічені ще з народження. Та якось, проходячи біля театрального університету, подумала: «Невже ніколи так і не спробую й не дізнаюся, зможу чи ні?» Тож наважилася — і опинилася на режисурі драми. Усі професії, з якими стикалася до цього, мені дуже допомагають. Мабуть, таким довгим шляхом мала пройти.

— Здається, ще був акторський курс Рушковського?

— Це було паралельно, бо більшість моїх однокурсників уже працювали в театрі й знали, що таке акторська майстерність. Я розуміла, що в цьому є сенс, і попросилася до Миколи Миколайовича як вільний слухач.

В університеті я просто жила, мені все було цікаво. Нині студенти не такі. Коли була на вступних іспитах, то один хлопчина (досить симпатичний і талановитий) на елементарне для театральної людини запитання: яких він знає сучасних режисерів — відповів: «А навіщо мені знати? Я прийшов сюди, аби самому стати сучасним режисером». Нині чомусь серед початківців панує мода на неосвіченість. А в нас ще не було інтернету, ми ще читали книжки. Донині ходжу в бібліотеки і знаходжу там багато потрібного.

— Яка вистава у вас була найпершою?

— Антреприза «Меррі Поппінс». Я тоді була на другому курсі й розуміла, що ще не спроможна це зробити сама. Тому мій майстер курсу Вахтанг Чхаїдзе став постановником, а я була керівником проекту й помічником режисера і мала змогу спостерігати за чудовим майстер-класом.

— А коли почалася самостійна режисерська діяльність?

— Це моя дипломна робота в Херсон­ському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Режисер повинен пройти через театр, і важливо було поставити диплом саме там.

Чому в Херсоні? По-перше, це моє рідне місто. По-друге, потрапити в якийсь із київських театрів нелегко. Коли я, приїхавши в гості до батьків, сказала, що не знаю, де ставити дипломну виставу, мене запитали: «А чому б не спробувати в нашому театрі?» І я пішла до директора театру Олександра Книги з такими словами: «Я студентка, досвіду майже не маю, дайте змогу його набути». Він дав, але поставив умову: український автор на малій сцені. Ми обрали «Дзвінок з минулого» Анатолія Крима, одного з найкращих українських драматургів. Пощастило з акторською командою. Я привезла Аліну Костюкову з Києва, були Сергій Кияшко і Денис Шафалович, який закінчив курс Рушковського. На час постановки ми стали одним цілим, що для режисера справжній успіх. Вистава про те, що треба жити зараз, а не втрачати час.

— Ваша найсвіжіша вистава теж за п’єсою сучасного українського драматурга?

— На цей проект мене вже запросив херсонський театр. Я прочитала п’єсу Олександра Марданя «Лист очікування» і вирішила робити виставу за мотивами, бо матеріал неактуальний, побудований на темах радянських часів. Ми додали багато музики і пластики. Так наприкінці 2017 року в Херсоні з’явилося схоже на мюзикл «Місто щасливих людей».

— А як вам працювалося із сучасними авторами, з якими ставили вистави?

— Анатолій Крим дозволив скорочувати текст п’єси, пожартувавши, що Шекспір теж дозволяв це. Але попросив нічого не дописувати, сам допише, якщо треба. Мардань не хотів значних скорочень у своєму матеріалі, та погодився на зміни. І обидва залишилися задоволеними.

— Цього року ви дебютували і в київському театрі — в одному з провідних, драми і комедії на Лівому березі.

— Закохавшись у п’єсу американського драматурга Леонарда Герша «Ці вільні метелики», я вирішила, що обов’язково її поставлю. Навіть показала п’єсу сценографові Ганні Соболєвій. Ми довго над нею працювали і зрозуміли: якщо не візьме якийсь театр, зробимо антрепризу. Я відчувала, що п’єса підійде саме театру Митницького. Едуард Маркович одразу сказав: «Я читав цю п’єсу і давно хотів мати її в нашому театрі». Він пильно спостерігав за процесом, адже взяв на себе таку відповідальність — дебют-виставу на дві години на великій сцені. Він навчив мене багато чого. Митницький порадив змінити назву. Вийшло «Любов… на дотик». Адже у виставі історія про сліпого хлопчину з неймовірною жагою до життя. Я працювала з думкою: якщо незряча людина так вірить у свої сили, то що нам заважає?

Готуючи виставу, ми майже півтора місяця провели у товаристві незрячої молоді. Вони надзвичайні! У них стільки світла й добра! Вони навчили нас інакше ставитися до життя. Виконавець головної ролі Андрій Соболєв був з ними щодня, вчився жити за таких умов. Наприклад, йому зав’язували очі, давали палицю і казали: «Іди й шукай підземний перехід».

Анастасія Логвин та Андрій Соболє у виставі «Любов...на дотик». Фото з сайту drama-comedi.kiev.ua.

— Як вважаєте, для постановного процесу важливо мати свою команду?

— Дуже. Люблю самовідданих людей, закоханих у те, що роблять. Я й сама така. І задоволена з цього, бо, мабуть, у цій професії інакше не можна. В «Любові… на дотик» працювала з хореографом Ольгою Семьошкіною, яка саме з таких ненормальних. На «Місто щасливих людей» запросили молодого хореографа Ольгу Саніну — ученицю Раду Поклітару. Вона була в декреті.

Це було так: Оля самовіддано працює на сцені, тримаючи свою 10-місячну дитину на руках. Чудова актриса херсонського театру Ружена Рубльова під час роботи над виставою захворіла, на репетиції приходила вся закутана і з високою температурою. «Ружено, ви ж хворієте, йдіть додому», — просила я її. «Процес іде, я не можу сидіти вдома». З такими людьми ти завжди впевнений, що дійдеш до фіналу.

— Що це за історія з виставою в Німеччині?

— Зателефонував товариш із театрального: «Наші студенти їдуть у Німеччину, щоб поставити workshop, в який, до речі, шукають режисера. Спробуй». За 10 днів треба було поставити 30-хвилинну виставу з міжнародною командою молодих акторів. Тема — протистояння молоді у всьому світі. Там хотіли побачити й почути про Майдан. Розуміючи, що зробити це за такий термін дуже складно, попросила ще одного молодого режисера з Києва. Вийшла музично-пластична вистава «Білі троянди. Протистояння». Усе придумали самі, порушивши питання, що нового можемо запропонувати в цій темі. Заради кого все робимо? Заради наших дітей. І ми Майдан показали їхніми очима. В Україні записали на аудіо дітей п’яти-семи років, які читали поезію Ліни Костенко, і людей, що пережили Майдан. Звучала музика гурту «ДахаБраха». І не потрібні були слова — супроводом була пластика. А у фіналі п’ятирічна Улечка читала «Отче наш». І актори, що брали участь у виставі, рідною мовою по рядку також читали цю молитву. Вистава давала зрозуміти: не важливо, якими мовами розмовляємо, все робимо заради нашого майбутнього. Хоч перекладу не було, глядачі, відчуваючи інтонацію і дивлячись, що відбувається на сцені, все сприймали і… плакали.

— Знаю, що готуєтеся до нової вистави.

— Я зробила інсценізацію за повістю «Аля в країні Недоладії» української письменниці Галини Малик, твори якої увійшли до шкільної програми. І в театрі драми і комедії на Лівому березі плануємо дитячу виставу. Дуже цікава історія, добре, що повертаємося до наших талановитих і глибоких творів.

— У вас є власна історія з кінематографом?

— Мені потрібно постійно перебувати в процесі творчості. Тому, мабуть, і виникають різні види діяльності: кліпи, фотозйомки, документальні програми. Для мене це все один процес. Подобається діставати із себе все, що вмію і можу, що дає змогу розвиватися. Що стосується кінематографа, то ще в студентські роки грала невеликі ролі й нині беру участь як акторка в різних серіалах. Увійшла в закадровий кінопроцес, знявши з друзями короткометражний фільм «Янгол». Хотіла зрозуміти режисуру кіно. Гадаю, туди ще повернуся. Цієї справи теж потрібно спеціально вчитися.

Мій 9-річний син якось, дивлячись фільм, запитав: «А навіщо в кадрі світить цей промінь?» — «Мабуть, це задум режисера», — відповіла я. «Таж він мені, глядачеві, заважає», — почула від нього. Є про що подумати.

— Ви, здається, граєте не лише на фортепіано, а й на екзотичних музичних інструментах?

— На африканських барабанах — джембе і дунуні. Це моє своєрідне хобі.

— Нині у вас вік Христа. Якось помітили, що 33 роки — незвична дата?

— На цей день народження зробила собі найкращий подарунок: прем’єру «Любов… на дотик».

Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»

 ДОСЬЄ «УК»

Анна КОЗИРИЦЬКА. Народилася 1984 року в Херсоні. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Режисер-постановник багатьох вистав, автор сценарію і режисер фільму «Янгол». Знімалася в телесеріалах «Сімейні мелодрами», «Черговий лікар», «Пісні весни». Модель фотосету для сайту Schwarzkopf.