Заради цікавості вирішив проаналізувати вміст свого плеєра — того, що слухаю в маршрутках та електричках, аби не нудьгувати у дорозі. Один збіг мене просто розвеселив. Пісень українською мовою було рівнісінько 25%. По 10 — «Океан Ельзи», «Мертвий Півень», Бурмака, Джамала. 11 російських, 9 — англійською, решта — німецькою, французькою, польською. Розумію, що це випадковість, але, послуговуючись виключно власними смаками, я вийшов саме на той відсоток, що його як квоту довели українським радіостанціям наші законодавці. З однією принциповою різницею: мені цього відсотка ніхто не нав’язував. Не маю підстав вважати свої вподобання аж надто унікальними і можу припустити, що цілком природним шляхом, лише у взаємодії попиту й пропозиції країна цілком могла б вийти на гідний відсоток національного та рідномовного контенту у власному ефірі. Так, у Львові — раніше, в Одесі — пізніше, але тому, що хочеться і подобається. А не через те, що хтось там з Києва спустив директиву. Розумію, що за нинішнього надвисокого попиту на популізм не можна протиставити щось спекуляціям на всьому, що роблять без особливих витрат і помітних здобутків, але зі значним резонансом. Навіть коли резонанс цей цілком може додати коливань черговій нашій бабайці на ім’я Шатун.

Ініціативна група одеських журналістів порівняла законопроект Княжицького та Сюмар про 75% української мови на телебаченні «із суто більшовицьким насадженням ідеології, всупереч волі й бажанню самих людей». У відкритому листі, який підписали 16 журналістів, як вказано в тексті, «з патріотичних російськомовних ЗМІ» і один громадський діяч, — вимога відкликати законопроект, який сприяє «вигнанню російської мови з українських ЗМІ», і, на думку авторів, «націлений на те, щоб розпалити ненависть між українськомовними та російськомовними громадянами країни» та «відвернути увагу людей від повного краху політичних, економічних і соціальних реформ в Україні». Очікувано не забарився і протилежний за спрямованістю лист, знову ж таки одеської ініціативної групи — значно численнішої, з півсотнею підписів, щоправда, цього разу з переважною часткою громадських активістів. Обурення листом першої ініціативної групи, заклик якнайшвидше ухвалити мовне квотування, спроба закинути вудочку з того приводу, що ті, перші, російськомовні, не такі вже й патріотичні, бо колись уже висловилися на підтримку неправильного, на думку ось цих других, видання. Про «ненависть між українськомовними та російськомовними» тут говорити, може, ще й зарано, але й дружба тут теж аж ніяк не вимальовується. Підкреслю: мовне питання вбиває клин між групами, які однаково позиціонують себе патріотами України. Наслідки тут навряд чи можуть бути такими самими руйнівними, як під час спроб скасувати мовний закон Колесніченка — Ківалова, але солідарності у патріотичних лавах Одеси вони не додадуть. І так я цілком згоден з українськомовними патріотами в тому, що частка рідної мови в одеському місцевому передусім ефірі була і залишається жалюгідно низькою. Може, й не «від 0 до 1%», як кажуть патріоти, а й у 5, скажімо, разів більша цифра аж ніяк не кореспондується з реаліями українського міста, де вже понад 20 років українську мову вивчають у школах обов’язково й людей, котрі зовсім не розуміють української, небагато.

Чи треба цю ситуацію виправляти? Безумовно, так. Питання лише в тому, як. Можна в наказовому порядку. Норма, що вимагає, аби кожна четверта пісня в ефірі була українською, чинна від 7 листопада. Через цю мікрореволюцію ніхто не пішов брати Зимовий. Пересічний слухач, схоже, навіть не помітив цієї новації — принаймні масової реакції на неї в мережах не було. Обурюються російськомовні журналісти та ведучі: дайте, мовляв, допрацювати тією мовою, якою володіємо так майстерно, як вже не зможемо опанувати українську. Бо дехто з них цілком може втратити роботу або щонайменше задоволення від неї.

Чи можливі якісь інші негативні наслідки? Російськомовні одесити вже давно відкочували на супутникове мовлення та в інтернет. Після мовного квотування до них цілком зможе приєднатися і частина загалом лояльних єдиномовців. Причому навіть не стільки через нездатність розуміти українську (хоч на південних околицях області можливе й таке), скільки через внутрішній спротив нав’язуванню будь-чого.

Про недоцільність директивної українізації заявила Руслана Лижичко: «Змушувати крутити свою музику замість того, щоб ця музика була затребувана, якось принизливо». Важливо, що альтернативний варіант популяризації українського мистецтва співачка представила не просто як абстрактну ідею. Зовсім нещодавно вона взяла участь у презентації нової радіостанції Radio1.ua з виключно українським мовленням. «Це не квоти. Це наша відповідь квотам, — зауважив, представляючи нову станцію, її чоловік та продюсер, один з ініціаторів проекту Олександр Ксенофонтов. — Те, що ми робимо, не має спричиняти спротиву, тому що це лагідна, дуже конструктивна українізація». Щось подібне можна було б зробити і на Одещині. З мінімальними витратами і відповідно до вимог здорового глузду. А саме: надати тутешньому державному радіо повноцінну ФМ-хвилю, якої Національна рада з питань телебачення і радіомовлення позбавила його ще 14 років тому. Ні, чудово розумію, що й отримавши повноцінні частоти, державне радіо в Одесі навряд чи стане лідером громадського впливу. Для мене це питання — своєрідний індикатор: доки єдине в регіоні місцеве українськомовне радіо, яким і є Одеська філія НТКУ, вестиме мовлення в не доступному для більшості приймачів діапазоні, всі постанови щодо підтримки української мови в ефірі вважатиму нічим іншим, як політичною тріскотнею.