У тіні Ялтинського форуму загубилася інша подія, на нашу думку, не менш цікава: Міжнародна конференція «Люди передусім: Якість життя і добробут у постсоціалістичних економіках». У межах конференції відбулася дискусія «Вплив земельної реформи на добробут сільського населення в Україні», організована Київською школою економіки (KSE). Щодо перспектив добробуту думки учасників дискусії докорінно розділилися.

Вразливі аргументи

Оптимісти так само завзято переконують нас у перевагах якнайскорішого запровадження ринку землі. Перший постійний їхній аргумент — права людини: мовляв, власники паїв не мають права вільно розпорядитися своєю власністю. Для власників паїв, які неспроможні обробляти їх самостійно, інший шлях ними розпорядитися — лише здати в оренду.

Керівник проекту «Підтримка реформ в сільському господарстві та земельних відносинах в Україні» Денис Нізалов зауважує: власники паїв змушені здавати землю в оренду за будь-яку ціну, що їм пропонують, бо не мають вибору. Але зауважимо: у разі відкриття ринку землі вони цей вибір матимуть?

Якщо землі якогось села обробляє лише одне господарство, то звідки візьметься інший покупець? Якщо й візьметься, то це буде рейдер, який придбає кілька клаптиків, щоб зробити шахматку і шантажувати власника агропідприємства. Що власники паїв отримають якусь вигоду від цього протистояння — вельми сумнівно, ймовірно, навпаки, позбудуться навіть орендної плати.

І ще варто додати: нині, як слушно зауважує пан Нізалов, укладання договорів оренди відбувається не завжди добровільно, часто власників паїв силоміць чи обманом змушують приставати на не вигідні їм умови. То де гарантія, що в разі продажу землі буде інакше? Мало того: якщо тепер орендар, який орендував цю землю раніше, може допомогти власникові паю розірвати неправомірно укладений договір з іншим орендарем, то продаж — це вже назавжди.

Другий аргумент: ринок землі сприятиме припливу в аграрну галузь інвестицій. Тут мусимо застерегти: якщо й так, то цей процес буде доволі довгий, адже сільгоспвиробник, який щойно придбав земельну ділянку за ринковою ціною, навряд чи матиме після цього ще й вільний капітал, який зможе інвестувати у розвиток виробництва. Можна, щоправда, залучити капітали закордонних інвесторів, але на це здатні лише великі агрохолдинги, що мають виходи на міжнародні ринки капіталу. Але ж ми начебто проти скупівлі землі агрохолдингами? Чи вже ні?

Третій аргумент: якщо певна кількість власників землі хоче її продати (яка саме, дані недостовірні, вони дуже відрізняються у прихильників і супротивників ринку землі), то відповідно має збільшитись орендна плата. Проте треба зважати, що тут діє потужний обмежувач: рентабельність аграрного виробництва, на яку негативно впливають багато чинників. Тому як доходи сільгоспвиробників у разі відкриття ринку землі нібито зростуть аж до $130 мільярдів і різко збільшиться загальний добробут сільського населення, незрозуміло.

І зрештою один з найпопулярніших аргументів: полегшення доступу сільгоспвиробників до кредитів. Адже нині головна з причин, чому банки відмовляють аграріям у наданні кредитів, — нестача в них ліквідної застави: сільгосптехніка часто стара і зношена, а використання врожаю як застави пов’язане з технічними труднощами для банку.

Фото з сайту agroacadem.com

Казка про кредити

З одного боку, справді, земля може бути коштовною заставою. А з іншого — аби так сталося, слід дотримуватися умов, до вироблення яких у нас ще й не бралися.

По-перше, аби прийняти заставу, банк має її оцінити, і не за оцінною вартістю, а за комерційною. Проте її нема, бо навіть якщо ринок землі відкриється, то сам ринок і ціни на ньому сформуються далеко не одразу. І оцінювати мусить фахівець, який розуміється і на землі, і на банківській справі. А чи достатньо таких в Україні? На всі банки вистачить?

Крім того, що робитиме банк із землею в разі неповернення кредиту? Продасть? Але якщо землею, як пропонують, не може володіти юридична особа, то на якій підставі банк отримає право її продати? Тут можливі два варіанти: запровадити процедуру примусового продажу від імені власника заставленої землі або, як пропонують фахівці KSE, надати банкам право тимчасового володіння заставленою землею з метою продажу. Та поки що не чуємо, аби якусь із цих двох пропозицій було схвалено.

Хто купить?

Мало хто помічає, як стоїть питання: продаж землі, а не купівля. І хто ж купить? Народний депутат України заступник голови аграрного комітету Верховної Ради Вадим Івченко зауважує: навіть за чинною нормативно-грошовою оцінкою ціну скромної ділянки у два гектари навряд чи хто може заплатити з-поміж малих сільгоспвиробників, а великим такі клаптики не потрібні. Взяти кредит у банку — теж не вихід: з чинними відсотковими ставками доведеться віддавати не одне десятиліття, а який банк надасть кредит на такий термін?

Власників паїв свідомо чи несвідомо вводять в оману щодо захмарних цін на їхні наділи. Яких $16 тисяч за гектар? На думку Вадима Івченка, ціну можуть запропонувати навряд чи більш ніж $3000 за гектар — і то в ліпшому разі. На що може вистачити таких грошей — хіба що хату відремонтувати (на нову не досить) або за комунпослуги кілька років платити, і то якщо тарифи не зростуть.

Оці розбіжності очікуваного і дійсного можуть бути певним стримувальним чинником від занадто бурхливого розпродажу землі, але навряд чи дуже дієвим. Адже маємо досить тих, кому просто на хліб не вистачає. І вони продадуть за стільки, скільки запропонують.

Державне — не власне

І ще один загрозливий чинник, який унеможливлює перехід до ринку землі найближчим часом, навів Вадим Івченко: лише 66% сільськогосподарських земель України внесено в Державний земельний кадастр, з них приблизно половину внесено до Державного реєстру речових прав, з них не більш як половина має податкові номери. А з тих, хто має сплачувати податки, це робить лише 21%. Певна річ, за іншими оцінками ті цифри можуть трохи відрізнятися, бо важко рахувати те, чого нема. Але загальна картина від цього не змінюється: збираються торгувати невідомо чим не знати в якій кількості, а про переваги вже розповідають?

За словами Вадима Івченка, вже нині з 10 мільйонів га державних земель 40% якось перейшли у приватну власність. Застосовують, наприклад, механізм фіктивної відмови власника паю від свого наділу на користь держави — тоді держава в особі корумпованого чиновника одразу передає цю ділянку потрібним людям. Або, хоч як прикро про те казати, прикриваються нашими воїнами — організовують акції учасників АТО, домагаються відведення їм землі, а за кілька днів ця земля опиняється вже в інших руках.

Народний депутат, член Комітету Верховної Ради України з питань фінансової політики і банківської діяльності Павло Різаненко пропонує не роздавати землі державної власності безкоштовно, а продавати на відкритих аукціонах. Проте є сумнів, що на його пропозицію хтось пристане, адже нині роздача державних земель — це спосіб заохотити потрібних людей, не витрачаючи на це кошти.

Представник уповноваженого з питань дотримання соціально-економічних та гуманітарних прав Дмитро Лях стверджує: умов для проведення якихось реформ у земельній сфері не створено. Інвентаризацію земель не завершено. У судах величезна кількість справ стосовно земельних спорів, а судова система не готова до їх розв’язання, спеціалізованих земельних судів не створено. Наявні численні випадки рейдерства. Тому, на його думку, земельну реформу слід здійснювати поступово і прозоро.

Тепер, продовжуючи думку пана Ляха, уявімо, що відкриваємо ринок землі зараз, коли частина земель не відомо кому належать, в інших по кілька господарів. Не кажу вже про відумерлу спадщину та невитребувані паї, які нібито не обробляють, насправді ж вони годують містечкове та сільське чиновництво. В умовах цілковитої невизначеності майнових прав претенденти на спірні ділянки можуть вдатися до незаконних методів, і є підозра, що теперішні рейдерські війни тоді здаватимуться дитячими іграми в пісочку.   

Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»