Роман Василишин — постать непересічна не лише для Рівненщини, а й для України. Він не просто стояв біля джерел нашої незалежності, а активно наближав день народження Української держави. Сила українського духу, що живе в ньому з діда-прадіда, тоді виявилася сильнішою за високі посади та спокусливі пропозиції. Як усе починалося і що нині? Про це розмовляємо у переддень 30-річчя нашої Незалежності.

— Романе Даниловичу, ви, тоді директор виробничого об’єднання «Газотрон», яке входило у військово-промисловий комплекс СРСР, член бюро міськкому партії, раптом стали делегатом установчого з’їзду Народного Руху України 1989 року.

— Не раптом. Я вступив у Народний Рух України цілком свідомо, бо поділяв його ідеї та принципи, які заклав В’ячеслав Чорновіл. А міський осередок НРУ працював у нас на заводі — засідали просто в моєму кабінеті.

Коли повернувся в Рівне, мене запросили на бюро обкому партії. Там сказав, що Україна має вийти з-під впливу СРСР та КПРС і створити власну економічну й фінансову системи. Неважко було спрогнозувати, що союзний монстр ось-ось піде у безвість. Що тут почалося! Весь інформаційний ресурс уже працював проти мене — газети, радіо. Телебачення тоді в нас ще не було.

Що робити? Пішов до Віталія Луценка, першого секретаря міськкому партії, бо він мене завжди підтримував. «Доки я тут, тобі нічого не загрожує», — твердо сказав він. «А якщо раптом вас?..» — не договорив я. «Їдьмо разом у Москву до твого міністра», — миттєво вловив думку.

У міністра електронної промисловості просили звільнити мене з посади директора. А він пропонував очолити аналогічні підприємства в інших містах, так би мовити, піти на підвищення. Ледь умовили. На календарі був серпень 1990-го. Створив я в Рівному мале підприємство та й працював не публічно, від громадського життя відійшов.

— Але гора-політика таки прийшла до Магомета.

— Так і було. Мене запросив голова обласної ради та виконкому Петро Прищепа: «Хочу взяти вас своїм першим заступником, але за це мають проголосувати депутати. Вони вже три кандидатури провалили, пів року сам працюю». Кажу: маю подумати, порадитися, бо пропозиція несподівана. Вийшовши на трибуну сесії, сказав: «Якщо ви мене оберете, я програю, бо втрачу бізнес, який щойно налагодив. А не оберете, теж програю — репутаційно».

Більшість із 120 депутатів знав особисто: комуністів — вісім років був директором об’єднання, рухівців — як член НРУ. «Голосуємо без обговорення!» — вигукнула зала. Таємним голосуванням мене підтримали майже 80% депутатів.

На календарі був червень 1991-го. Тоді подумав: «Ось як буває: життя за протоколом не проживеш».

Прем’єр-міністрові України Віталієві Масолу (ліворуч) було що обговорити під час візиту в область з головою Рівненської облради Романом Василишиним (1994 рік). Фото надав автор

— А потім було зловісне ГКЧП — військовий переворот, який і став чи не головним провісником нашої Незалежності. На господарстві в області тоді, якщо не помиляюся, залишилися саме ви?

— Петро Прищепа нарешті зміг поїхати у відпустку, а на мене поклав виконання обов’язків голови. І ось 19 серпня, на Спаса, як завжди, о 6-й ранку вмикаємо на кухні радіо: «Влада у країні переходить до держкомітету, Михайло Горбачов перебуває в безпечному місці у Криму». А далі лунає «Лебедине озеро». Дружина розхвилювалася: «Що ж це буде?» — «Зараз побачимо», — кажу, і прямую на роботу.

Приїхав раніше, ніж зазвичай, о 7.30. А в приймальні вже чекає старший лейтенант КГБ з портфелем: «Розпишіться в отриманні документів». І вручає «директиви» ГКЧП. Телефоную голові ради міністрів УРСР Костянтинові Масику. А він каже: о 16-й виступить голова Верховної Ради Леонід Кравчук, слухайте.

Зібрав увесь актив, слухали разом. Леонід Макарович говорив обтічно, як він уміє. І тут голос із зали: «То що робити?» — «А ви ж чули Голову Верховної Ради — оте й робіть», — відповідаю. Тоді ще один голос: «А портрет Горбачова знімати?» — «Зайдете до мене, розкажу», — знов уникнув прямої відповіді.

Що я міг сказати цим досвідченим керівникам у свої 42? Щось підказувало: треба виграти час.

— Виграли?

— Так. Жодних рішень того дня про перепідпорядкування комусь не ухвалювали. Хоч після виступу Кравчука у приймальні зібралися деякі керівники. «Армія тепер бере владу!» — почув від командира 13 армійського корпусу генерала Степанова. «А я йду до вас у заступники!» — сказав генерал міліції Єрмін. «Та куди нам поспішати, колеги? Усе встигнемо», — намагався я зманеврувати.

І справді, за день-два ситуація кардинально змінилася. Гебісти приходили до мене й допитувалися: «Степанов казав, що він тепер керуватиме?» — «Та ні, він по-іншому говорив: не слід нам, військовим, підміняти цивільних. Кожен повинен робити своє». — «А хто хотів портрет Горбачова зняти? Ви казали йому до вас зайти». — «Але ж він не зайшов».

Ось так і виходили із ситуації. Тоді я вдруге подумав, що життя за протоколом не проживеш.

— Справді, бо 24 серпня вас запросили на історичне засідання Верховної Ради, де й ухвалили Акт проголошення Незалежності України. Пам’ятаєте, як усе було?

— Я там був як офіційний представник Рівненщини. Зі мною журналіст Микола Несенюк, який створив першу демократичну газету «Рівне». «Не проголосують», — сумнівався він. «Проголосують, ось побачиш!» — казав йому переконливо. І ось підсумок: із 362 депутатів 346 — за, 12 — не голосували, три утрималися й один проти.

Натхнені, ми з Миколою попрямували до виходу. А юрба кричала: «Вертайтеся, ще за український прапор треба голосувати!» Та ми ж не депутати. Тоді вийшли через підземний перехід до Кабінету Міністрів — ці лабіринти я добре знав.

— 1992 року створено інститут представників Президента. Чому саме вам запропонували бути його очима й вухами на Рівненщині?

— Пролунав дзвінок: «Леонід Макарович запрошує вас на співбесіду щодо призначення своїм представником на Рівненщині». А наш народний депутат України Микола Шершун пояснив: «Тебе Василь Червоній запропонував, а всі депутати від області підтримали». Так мене й призначили.

Події розвивалися стрімко й неординарно. Пригадуєте, як ми прогриміли на всю державу, коли Воскресенський собор захопили представники УПЦ КП? Спочатку прийняли рішення про почергове богослужіння двох конфесій, а потім одні зайняли верхній храм, другі — нижній. Так і досі. Хоч треба було вести політику, що в незалежній державі має бути єдина соборна церква. А Леонід Макарович тоді пішов шляхом невтручання у справи церковні, а плоди пожинаємо й досі.

— Пригадую, як 1994-го ви покликали мене, тоді працівницю пресслужби, і вручили копію указу Президента Кравчука «Про створення Острозького колегіуму». «Донесіть це до людей. Відчуваю: започатковуємо велику справу». Ваші відчуття справдилися?

— Аж із надлишком! Самі бачите, який поступ зробив відроджений заклад за короткий час. 1994-го другий Президент України Леонід Кучма з нашого подання підписав указ про перетворення колегіуму на академію, згодом присвоїв їй статус національної. Академія була під протекторатом кількох президентів, і цілком виправдано. Проте таке високе заступництво не допомогло б, якби не ректор Герой України Ігор Пасічник. Він усі ці роки живе академією, дихає нею й створює нове.

— Кого ще можете виокремити з тих, хто прислужився розбудові області й України?

— Варто згадати Рівненського міського голову Віктора Чайку, аграрія Володимира Плютинського, політика Василя Червонія. Усі вони вже в іншому світі, гадаю, служать на небесах не менш достойно, ніж нам, людям.

А з нині сущих відзначу головного лікаря санаторію «Червона калина» Миколу Сивого, голову ОДА 1997—2004 років Миколу Сороку, тоді заступницю Рівненського міського голови, а нині представника України в делегації Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи Світлану Богатирчук-Кривко, народного депутата кількох скликань Миколу Шершуна. Саме він ще на зорі незалежності підготував зміни до законодавства про бурштин, але відповідне лобі у Раді різних скликань усе це гальмувало.

— Тому ви й казали: «Ходимо по золоті, а самі бідні». Пригадуєте, навіть інтерв’ю в «УК» на цю тему так і називалося?

— Звісно, бо ця тема завжди боліла. Але лише з подачі Президента Зеленського нинішній парламент ухвалив пакет бурштинових законів — серед перших у своїй каденції. Вони вже працюють: проходять електронні аукціони на купівлю ділянок, ціна за які виростає в сотні разів. Держбюджет нарешті отримує чималі кошти. Тепер час багатіти громадам: коли ці ділянки активно розроблятимуть, будуть і легальні робочі місця з відповідними податками, і частина ренти йтиме у місцеві бюджети. Ось як вийшло: щоб сонячний камінь запрацював на державу, знадобилося 30 років. І політична воля першої особи держави. В інших її, на жаль, не було.

Те саме із землею. Її вже стільки продано за різними схемами, що й прогнозувати боюся. І саме ті, хто це робить, найголосніше кричать: не треба ринку! Добре, що нарешті дали людям право розпоряджатися їхньою землею, але ж ніхто не змушує її продавати! А скільки людей померло у злиднях, не маючи змоги продати свій пай, щоб лікуватися?

Так, Президент Зеленський недосвідчений, десь є й кадрові помилки — отут би й знадобилася допомога більш досвідченого п’ятого Президента. А ми що бачимо? Наприклад, нищівну критику за «Велике будівництво». Та хіба ці дороги, ФАПи, школи кудись подінуться? Ні. Як нікуди не поділося студмістечко Острозької академії, будиночки обласного госпіталю ветеранів чи нові водогони, які спорудили на Рівненщині за часів Миколи Сороки. Ви ж пам’ятаєте, скільки тоді було галасу?

— Усі вже, схоже, забули, як у Рівному навіть холодна вода була за графіком — вранці й увечері. Проспав — залишився невмитим.

— До доброго швидко звикаєш, така вже людська природа. А владу українці не любили в усі часи, це так. Водночас ми завжди тонко відчуваємо ситуацію. Ось і тепер рейтинг Президента чому високий? Бо він не краде! Повірте, якби це хоч на гривню було так, розтрубили б уже на мільярди. І то ті, хто й розікрав Україну. Але вона живе і розвивається. Скажу так: є у нас найголовніший режисер, який усе бачить і фіксує (показує на небо. — Авт.). Тому свого часу кожен отримає своє. Це не мої слова, так каже граф Монте-Крісто з улюбленого однойменного роману Александра Дюма.

Перший представник Президента на Рівненщині Роман Василишин

ДОСЬЄ «УК»

Роман ВАСИЛИШИН. Народився 1 травня 1949 року в селі Ясень Рожнятівського району на Івано-Франківщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут, здобувши фах інженера електронної техніки. Трудовий шлях розпочав інженером на Рівненському заводі газорозрядних приладів, де пройшов шлях до директора об’єднання «Газотрон». Перший представник Президента на Рівненщині, двічі голова обласної ради: з 1994 по 1998-й та з 2002 по 2006-й.

Заслужений економіст України, повний кавалер ордена «За заслуги», академік Острозького академічного братства. Нині заступник директора однієї зі страхових компаній.

Одружений, має двох дітей, трьох онуків та правнучку. 

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»