70-РІЧЧЯ ЗАВЕРШЕННЯ КОНФЕРЕНЦІЇ У ДУМБАРТОН-ОКСІ
ПАРАЛЕЛІ. Ліга Націй, у яку Радянський Союз прийняли лише у вересні 1934 року, страшенно розлютила кремлівського вождя через те, що СРСР виключили з цієї міжнародної організації у грудні 1939-го за агресію проти Фінляндії. Як звучало з трибуни під час засідання, Сталін повівся гірше за Гітлера. Якщо Німеччина за «власним бажанням» вийшла з Ліги Націй, поставивши себе за межі цивілізованого світу, то радянські «мудреці» на власній території із власних громадян створили «уряд народної Фінляндії», під прикриттям надання допомоги якій розгорнули широкомасштабну війну проти сусідньої держави.
Тож Сталін добився заміни Ліги Націй на ООН, основоположні принципи діяльності якої обговорювали на конференції представників великих держав в американському містечку Думбартон-Оксі.
Та нині світ усвідомлює, що спадкоємниця Ліги Націй теж виявилася малоефективною у протидії агресії. І знову через Росію, вождь якої продовжує старі сталінські «танці» з надання «братньої допомоги» власноруч створеному маріонетковому уряду в чужій державі.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ БАЖАНА
Поет, який став енциклопедистом
ТАЛАНТ. Незаперечний факт, що саме завдяки подвижництву Миколи Бажана Україна стала єдиною союзною республікою (звісно, за винятком Росії), гідно представленою у сфері випуску енциклопедій, словників, довідникової літератури. За його безпосередньої участі підготовлено аж два видання багатотомної Української радянської енциклопедії та тритомний Український радянський енциклопедичний словник, в яких, попри всі цензурні перепони, збережено національний дух.
Утім, не часто згадують, що талановитий поет став енциклопедистом аж ніяк не за власним бажанням. Перехід на суто перекладацьку та енциклопедичну діяльність двічі рятував Бажану життя та дав змогу хоча б на цій ниві прислужитися Україні та її народу.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ
Життя — за золото, твори — з димом
ПОСТАТЬ. Селянський син, який став професором і знавцем 19 іноземних мов; видатний поет, за життя якого вийшов друком єдиний збірник його віршів; талановитий дослідник життя і творчості Лесі Українки, чия фундаментальна монографія та численні наукові розвідки було заборонено як «буржуазно-націоналістичні» — все це віхи долі літератора, перекладача, науковця-славіста Михайла Драй-Хмари.
Нині навіть не віриться, що чільний представник українських неокласиків, як заслужено називали цю мистецьку групу сучасники і до якої входили Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Павло Филипович, аж до 29-річного віку фактично залишався російськомовним українцем. Та йшлося про цілком закономірне явище, адже вся освіта в «тюрмі народів», як назвав Російську імперію Ленін, була «великоруською» мовою — від церковнопарафіяльних шкіл до Київського університету, який закінчив Драй-Хмара.
На відміну від манкуртів, що й нині демонстративно пишаються своїм відступництвом від мови батьків, успішний петербурзький професор, якого запросили викладати у створений 1918 року Кам’янець-Подільський український університет, пригадав своє походження й залишився вірним Україні. Михайло Драй-Хмара, від якого очікували покаянного визнання за участь у «націоналістично-терористичній організації», гордо написав: «Національне визволення українського народу завжди було для мене найвищим ідеалом».
Саме за це шанованого професора і вже відомого поета вперше запроторили до в’язниці 1933 року. Як вказано в матеріалах слідства, заарештований «висловлював невдоволення політикою партії і влади, поширюючи чутки про голод та ін.». Однак цього разу, найімовірніше, йшлося лише про спробу залякати непокірного, бо через три місяці Михайла Драй-Хмару випустили на свободу. Зазвичай після таких випробувань митці брали приклад з Павла Тичини, який у рік страшного Голодомору «дебютував» на сторінках більшовицької газети «Правда» панегіриком «Партія веде!».
Щоб Драй-Хмарі краще «думалося», його звільнили з академічного інституту мово?знавства, заборонили читати лекції студентам, а всі книжки і журнали з публікаціями опального науковця вилучили з бібліотек. Так і не дочекавшись каяття, у вересні 1935 року знов заарештували. Цього разу — за участь у міфічній «Українській націонал-соціалістичній партії».
Однак упертий селянський син став єдиним серед заарештованих «українських фашистів», хто не визнав своєї провини. Тож його справу довелося виокремити в «окреме провадження», засудивши поета до 5 років таборів. В’язня відправили добувати золото на Колиму, де, як написав Михайло Драй-Хмара в листі дружині, «рік зараховується за два, і я надіюсь визволитись раніше». Він навіть просив зберегти його рукописи, ще не знаючи, що родину «ворога народу» заслали в Башкирію.
Як красномовно засвідчує навіть нинішня політика Путіна, у годованців радянських спецслужб специфічне уявлення про «доблесть, честь і совість». Отож у травні 1938 року Михайла Драй-Хмару вже на Колимі засудили ще на 10 років таборів нібито за «антирадянську агітацію» серед в’язнів, тимчасом як його рукописи, передані дружиною на зберігання сусідам, пішли на самокрутки курцям.
90-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ МОЛДАВСЬКОЇ АВТОНОМІЇ В УКРАЇНІ
Перекроїли, не запитавши
ПОГЛЯД. Лицемірно проголошуючи гасло про «право націй на самовизначення», більшовицькі вожді на ділі старанно добивалися збереження колишньої імперської Великоросії, не рахуючись із волевиявленням «тубільного» населення — чи то фіни, чи українці, чи молдовани. Красномовне підтвердження цього — політичні ігрища довкола Бессарабії, яка стала «російською» з 1812 року. Зазвичай ця дата асоціюється з походом Наполеона на Росію, проте саме того року «двоголовий орел», добряче поскубаний французами, на півдні поширив своє панування на території, відібраній у слабшого суперника — Туреччини.
У листопаді 1917 року, скориставшись ослабленням революційної Росії, «парламент» Бессарабської губернії проголосив її Молдавською Народною Республікою і звернувся до сусідньої Румунії із проханням ввести війська для забезпечення порядку на території, що невдовзі стала ще однією румунською провінцією. Натомість керівництво СРСР вважало Бессарабію незаконно анексованою та намагалося роздмухувати вогонь революційної боротьби по той бік Дністра, яким проходив тодішній радянсько-румунський кордон.
Головним «експертом» із бессарабських питань став Григорій Котовський, з ініціативи якого в лютому 1924 року до ЦК РКП(б) надійшла доповідна записка «ініціативної групи» із пропозицією створити молдавську автономію за рахунок території УСРР. У документі визнавалося, що «Молдавська республіка може відігравати ту ж роль політико-пропагандистського фактора, що Білоруська республіка (населені білорусами території не увійшли до складу РСФРР лише задля того, щоб продовжувати заявляти права на Західну Білорусію, яка належала «білополякам». — В. Ш.) щодо Польщі й Карельська — щодо Фінляндії. Вона дала б привід претендувати на возз’єднання з нею Задністров’я». Останнє твердження варте особливої уваги, адже фактично йшлося про «возз’єднання» з українським гудзиком молдавського піджака, бо навіть після включення до складу Молдавської автономії суто українських територій, що ніколи не входили до складу Бессарабської губернії, площа Молдавської АСРР сягнула 8,4 тисячі квадратних кілометрів, тимчасом як Бессарабії — 46,6 тисячі квадратних кіломерів.
Однак радянські вожді не рахувались ні зі здоровим глуздом, ні з думкою керівництва УСРР, яке висловилося проти створення на її території нової автономії. До речі, тодішній нарком закордонних справ СРСР Чичерін застерігав, що це стане послугою румунським шовіністам, які, крім Бессарабії, зможуть претендувати ще й на українські землі по той бік Дністра.
Так і сталося, бо після проголошення Молдавської АСРР прем’єр-міністр Румунії Бретіану заявив у парламенті: «Маємо лише радіти визнанню сусідньою державою того, що у наших територіальних претензіях ми пішли не так далеко, як потрібно було б».
Та як засвідчують дані Всесоюзного перепису 1926 року, в новоствореній МАСРР переважали українці — 48,5%, а молдовани — лише 30,1%. І до 1939 року, коли проводили черговий перепис, ця диспропорція тільки поглибилася: 50,7% та 28,5% відповідно. Натомість частка росіян становила 10,2%, а євреїв — 6,2%. Із 11 районів України, включених до складу МАСРР, молдовани переважали українців за чисельністю лише у трьох: Дубоссарському, Григоріопольському та Ананьївському.
Лише у 1940 році Сталін, спираючись на домовленість із Гітлером про розподіл сфер впливу в Європі, домігся від Румунії повернення Бессарабії. До створеної тут союзної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки доточили шість із 11 районів автономії, яка існувала на українській землі, не отримавши навіть формальної згоди влади України на зміну державної належності Придністров'я.
До речі, коли 1990 року в Тирасполі проголосили незалежність Придністровської Республіки, її представники насамперед прибули до Києва для з’ясування можливості приєднання колись української території до України. Натомість замість перемовин придністровців з дозволу тодішньої влади УРСР заарештували молдавські міліціонери.
Зрозуміло, що перегляд нинішніх європейських кордонів — справа самовбивча, в чому ще пересвідчиться Путін. Однак поза сумнівом, жителі ніким не визнаного Придністров’я мали всі шанси на широку автономію в Молдові за прикладом Гагаузії, якби не «братня допомога» Росії та не повна байдужість тодішньої влади України до долі українців на лівому березі Дністра.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+