Як усе ще непросто згадувати події тієї зими — Революції гідності. І наскільки важливо це робити нині, коли зневіра бере за горло, коли так мало перемог, коли майже непомітні зміни. Минуле опирається не тільки на фронті — з не меншим оскаженінням діє воно тут, у тилу. Тому як ковток повітря, як приклад віри нам потрібні нагадування про те, що ми вміємо консолідуватися і утримувати барикади, захищаючись від мордору, що нас, тих, хто хоче кращого життя, а не залишити все як було, багато, от тільки не треба ховатися по закутках, а частіше збиратися в серці столиці, щоб надихатися від мужності сотні праведників, які окропивши цю землю кров’ю, піднялися в небесну височінь.

Кожний день на Майдані — це окрема історія в житті небайдужих українців. Фото Юрія САПОЖНІКОВА

Ми, Майдан

Ще від початку революції група музейників і активістів зрозуміла, що протести набувають історичного значення і масштабу. Вже  йшлося не про формальне приєднання до ЄС, а про свободу обирати свою долю. Прагнення, яке тримало українців разом і давало змогу, не маючи своєї держави, залишатися собою протягом багатьох століть.

Так виникла ініціатива «Музей Майдану», завданням якої стало збереження пам’яті про ті події. Чимало людей доклало зусиль, щоб зібрати тисячі артефактів, документів, усних свідчень про ту зиму.

Один з них, тепер голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, пояснює: «Пам’ять потребує певної інфраструктури. Без цього вона досить швидко розсіюється, втрачається, забувається. Я був упевнений від початку, що одним із фрагментів  збереження нашої пам’яті про Майдан має бути спеціальний музей. І обстоював думку, що його має створити держава. Бо він також важливий для неї самої — Україна стане кращою, якщо спроможеться на таке творення».

Водночас будь-яка держава неможлива без бюрократії, яка сповільнює все, що трапляється на її шляху. Висловлю крамольну думку, що можливо в цьому випадку довгий шлях сприятиме кращому осмисленню непересічності того, що планують зробити. Тому, зокрема, наводитиму й думки, висловлені на громадських форумах, усі вони цікаві. Але знаємо, що найскладніше починається під час їхньої реалізації.

Отже, початком втілення ідеї  стали документи, датовані 2015 роком, — Указ Президента України і розпорядження Кабінету Міністрів про створення Меморіального комплексу Небесної Сотні та Музею Революції гідності.

Торік музей отримав статус національного, керівника, фінансування на  2017-й. Сформована команда розробила стратегію роботи на наступні п’ять років, брала участь у виставках у країні і за кордоном, круглих столах, дискусіях. Також започатковано серію екскурсій пам’ятними місцями революції, розробляють відповідний путівник. У колективі вважають, що ці місця мають відвідувати всі гості Києва. Помічними для них стануть інформаційні стенди з коротким викладом подій, спогадами учасників тощо. Їх уже встановлено в пам’ятних місцях, щоб зробити цей простір зрозумілим для людей з-поза контексту.

Усе це в прямому сенсі колектив робив без даху над головою.

І знову-таки ми говоримо тільки про початки. Якими думками переймаються нині причетні до цієї справи ентузіасти? Бо загалом усіх їх — штатних і нештатних, можна назвати цим словом. Адже вони впевнені, що 2017 рік має стати переломним у реалізації ідеї створення музею.

Простір складних запитань

Історик Олександр Зінченко розповідає, що важливим є досвід створення подібних сучасних музеїв. Наприклад, у сусідній Польщі тільки за останні роки їх з’явилося приблизно 60.

— Ми звикли до того, що радянські музеї трохи нуднуваті, дуже академічні. Це не наш шлях, — зазначає він. — Бо історія — це не тільки сухі факти, а й емоції. Тож орієнтуємося, зокрема, на Європейський центр Солідарності у Гданську. З одного боку тут розповідають про рух 1980 року, але водночас навколо цього контрапункту розкручують історію про масштабну боротьбу поляків з комуністичним режимом. Там багато цікавих паралелей з нами. Ми розуміємо, що наш музей має ретранслювати український досвід творення простору свободи. Слово «свобода» є одним із ключових у його творенні.

Поза тим, Олександр Зінченко наголошує, що музей точно не має бути таким, яким його побачили в Польщі. Бо він — наративний — це музей готових відповідей. «Гадаємо, що в нас це буде не простір готових відповідей, а простір складних запитань, які відвідувачі мусять собі поставити і знайти свої відповіді», — запевняє він.

Підтримує цю думку і генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції гідності Ігор Пошивайло, запевняючи, що поставлена мета — це не політичний проект, не тільки показ подій зими 2013—14 років. Це простір, який популяризуватиме ті цінності, за які загинули і гинуть досі українці, це динамічна освітня і культурна платформа для актуалізації питань свободи. Тому головна ідея — це не нав’язувати готові відповіді, а заохочувати до діалогу, переосмислення. Бо музей — це не тільки стіни й артефакти. Це передовсім люди, спільнота, яка формується навколо нього. Це простір, куди приходять спілкуватися, проводити заходи, це має бути одне з найпрестижніших місць для таких зібрань.

— Ми запланували організаційно-функціональну структуру за трьома напрямами — Меморіал героїв, Музей Майдану і Дім свободи — той громадський простір для активізації ініціатив, які з’явилися на Майдані і нині трансформувалися у волонтерський рух на сході.

Архітектура, яка говорить

Яким бути музею, якщо йдеться про архітектуру? Активісти впевнені, що будівля має стати візиткою Києва. Таких прикладів у світі багато за останнє десятиліття. Скажімо, музеї транспорту в Ліверпулі, троянд — у Пекіні, Європейський центр Солідарності в Гданську, Варшавський музей польських євреїв. Їхня архітектура втілює ідею, яка захоплює, надихає. Наш музей також має бути архітектурною декларацією ідей, які він несе.

Експерти кажуть, що нині формується українська політична нація, котра у своїй столиці не має адекватного просторового відображення. Протягом останніх 20 років з головної вулиці Києва вимивали соціально-культурні функції і в різних форматах насаджували комерційно-торговельні, що нині домінують. А тепер це не просто центр міста — це символ свободи.

Однак лише нещодавно скресла крига щодо земельної ділянки для Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції гідності. Містобудівна комісія Київради погодила проект рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою у відведенні 1,23 га на Алеї Героїв Небесної Сотні, 3.

Саме цим шляхом беззбройні майданівці йшли з Хрещатика проти озброєних силовиків. Тут розміщено фото Героїв Небесної Сотні, куди люди приносять квіти і запалюють свічки. Але…

ДУМКИ З ГРОМАДСЬКИХ ФОРУМІВ

♦ «Будьмо відвертими, ця стежка пам’яті неймовірно пригнічує. А має надихати, утверджувати перемогу над смертю».

♦ «Надбанням Майдану є унікальний досвід об’єднання людей. Його потрібно відтворити — ми не повинні відчувати самотності, роз’єднаності».

♦ «Уникнути радянської традиції оформлення пам’яті через гігантоманію у граніті і мармурі».

♦ «Тривалий час наш народ перебуває у стресовому стані — згадати тільки страшні події минулого й нинішнього століття. Тому новітній музей має стати місцем, де через спільні дії загоюватимуться рани нашої історії».

♦ «Меморіал має бути присвячений не просто пам’яті, а відкриттю нової світлої сторінки життя країни, увічнити не образ трагізму, а образ місії народу, що йшов до своєї мети».

♦ «Щоб свобода, за яку боролися на Майдані, не стала музейним експонатом, а залишилася щоденною реальністю».