Початок масштабним репресіям проти української інтелігенції поклала так звана Шахтинська справа 1928 року, жертвами якої стали інженерні кадри Донбасу. 1930 року настала черга інспірованої чекістами міфічної «Спілки визволення України», членами якої оголосили 45 видатних представників наукової і культурної еліти. Один із слідчих у цій справі — Соломон Брук — напрочуд точно сформулював отримане завдання: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Коли не поставимо — перестріляємо».

1933 року в ролі очільників міфічного «Українського національного центру» опиняються понад півсотні науковців, літераторів, громадських діячів. 1934 року відбулося судилище над «терористами» з «Української військової організації», до якої приписали письменників Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка. В «Об’єднання українських націоналістів» вписали літераторів Олексу Влизька, Григорія Косинку, Антона Крушельницького з синами Іваном і Тарасом. Колегії Верховного Суду СРСР вистачило півгодини, щоб вирішити долю 37 підсудних, з яких 14 прирекли «до вищої міри соціального захисту».

Чуєш, сурми заграли

Утім, основну зачистку здійснювали без зайвого галасу. Прикладом може слугувати страдницька дорога двох поетів — батька і сина Миколи і Марка Вороних.

Миколу за любов до України почали карати ще в царські часи. Ув’язнення, три з половиною роки «гласного нагляду» та заборона в’їзду до столиці й університетських міст Російської імперії. Він здобув освіту за кордоном і повернувся на рідну землю. В роки революції активно долучився до створення Центральної Ради, а після поразки національно-визвольних змагань опинився в Польщі. Туга за батьківщиною знову взяла гору, і 1926 року на запрошення керівництва УСРР він знову повертається. Тут із помпою відзначається 35-річчя його літературної діяльності. Визнання цілком заслужене, скажімо, саме перу поета належить донині канонічний україномовний текст «Інтернаціоналу»: «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав, в Інтернаціоналі здобудем людських прав».

Однак 28 березня 1934 року творчість Миколи Вороного визнали «контрреволюційною» і «націоналістичною». Вже 31 березня винесли вирок: «Ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки із заміною засланням у Казахстан на той самий строк».

Ще страшнішою була доля сина, якого відправили до Соловецького табору особливого призначення. До початку 1937 року тут зібрався мало не весь цвіт тодішньої української інтелігенції, яку невдовзі запроторили до спеціально створеної Соловецької тюрми особливого призначення (СТОНу).

У рамках заходів до 20-річчя Великого Жовтня на Соловки надійшов наказ про розстріл 1825 в’язнів СТОНу. Доля найбільшої групи репресованих (1116 осіб), яких вивезли з Соловецьких островів баржею, довгий час залишалася невідомою. Лише дивом уціліла в архівах НКВД-КДБ особова справа капітана держбезпеки Михайла Матвєєва дала змогу розкрити таємницю в’язнів СТОНу. Саме він з 1 по 4 листопада 1937 року власноруч розстріляв в урочищі Сандармох 1111 засуджених (один не дожив до страти, а чотирьох відправили в інші табори під час затвердження списків). В анкеті кат у графі «національність» написав «інтернаціоналіст», у графі «освіта» — «два класи церковноприходської школи». На відміну від розстрілюваних академіків і професорів, вершителі їхніх доль «академій не кінчали»…

Транспортування звинувачених у «Шахтинській справі» 1928 р. Фото з сайту territoryterror.org.ua

Жертви  чи герої?

Прийнято вважати постраждалих від сталінського терору жертвами. Однак саме тут чимало каторжан усвідомлювали своє життєве призначення і навіть колишні комуністи зрікалися нав’язаних їм догм.

В архівах збереглася заява українського академіка і «бывш. члена ВКП(б)» Матвія Яворського, перу якого належить написана з позицій «марксистського матеріалізму» історія України:

«Я лично «перековывать» себя не стараюсь, обоготворять «гениального, любимого, родного вождя всех народов» — не желаю, и считаю для себя позором таким путем покупать себе волю, тем более, когда десятки тысяч украинской интеллигенции погибают в тюрьмах и лагерях, когда их семьи осуждены на верную голодную смерть в условиях так назыв. «культурной и зажиточной жизни», в условиях сталинской «заботы о человеке», когда сотни тысяч ограбленных украинских крестьян засевают Россию своими костями на каторжных стройках, лесозаготовках и др. видах принудительных работ, когда столько же их погибает на Родине с голоду, хотя как будто и там жить стало «веселее». При таком положении вещей на Украине, для меня больше чести умереть вместе с ними в общей нашей каторжной жизни, чем стремиться на волю, чтобы жить жизнью хамелеона, захлебывающегося в восторге перед политикой национального гнета и крестьянского грабежа в царстве не строящегося социализма, — а всеобщего обмана, провокации и произвола».

ДОВІДКА «УК»

Сандармох — лісове урочище в Медвежогірському районі Карелії, де на площі 10 гектарів у 1930-х роках розстріляно і поховано понад 9500 осіб 58 національностей. Переважна їх кількість — в’язні БіломорБалтЛагу та Соловецького табору особливого призначення.